Життя Тараса Шевченка - Зайцев Павло
Це була жива розмова з читачем, а не сухі тези. Натякнув і на прірву, що існує між народом і тими, що його нібито вивчають і описують (безправність кріпацтва): "У хату прийти до його [до селянина] або до себе покликать по-братерській не можна. Не можна, бо він злякається, та може ще й те, що він пізнає дурня в жупані". "Щоб знати людей, то треба пожить з ними, а щоб їх описувать, то треба самому стать чоловіком". Іншими словами, говорив про те саме, про що й у "Посланії", де закликав освічених обійняти найменшого брата.
Коротко й просто розправився з противниками самостійної української літератури – "провінціального" нібито сепаратизму, які покликалися на те, що Гоголь пише по-російському, а Вальтер Скотт – по-англійському. Підкреслював, що обидва ці письменники дістали освіту не в рідних національних школах, і висунув інший приклад – шотландського поета Бернса, який писав рідною мовою і є "поет народній і великий". Шевченко кинув кілька дуже цікавих і дотепних завваг та оцінок. "Енеїду" Котляревського назвав "сміховинкою на московський шталт", а про Квітку сказав, що він "добре приглядався на народ, та не прислухався до язика", Гулака-Артемовського збештав за те, що перестав писати, бо "в пани постригся". Нарешті закінчив свою розмову з читачем сатиричним випадом проти перевертнів двох типів: зросійщених урядовців, безідейних і морально безвартісних Кирпів-Гнучкошиєнків, і "мужів мудрих, учених", що теж проміняли Україну на Росію: "добру рідну матір на п’яницю непотребную". Почав і перевів усю передмову в тоні цензурному, а в кінці зірвався: не в його "стилі" був цензурний стиль!
Надзвичайне було своєю безпосередністю і простотою це його літературне посланіє, де він властиво перший відкинув "общеруську" літературно-язикову теорію: "А на москалів не вважайте: нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму… У їх народ і слово – і у нас народ і слово". Закінчив же його поет справді в стилі апостольських посланій: "Горе нам! Но, братія, не вдавайтеся в тугу і работайте розумно во ім’я матері нашої України безталанної. Амінь".
Це був останній літературний твір перед великою зміною, що мала настати в поетовому житті. Останнім малярським твором був портрет княгині Кейкуатової – шедевр нашого і один із видатних творів європейського малярства першої половини XIX віку. Закінчивши цей портрет, Шевченко провів у Седневі Великодні Свята, що припали в тому році на 23 березня, а на початку квітня вирушив звідти до Києва: поспішав на весілля Костомарова, у якого, як недавно у Куліша, мав теж бути за боярина. На станції в Броварах перевдягся у фрак, але коли дніпровський порон причалив до київського берега, Шевченка арештувала поліція, що вже чекала на березі. Разом з усіма речами, серед яких були в валізці й нелегальні твори, поліція повезла поета до губернатора Фундуклея.
Сталося це 5 квітня 1847 року. За якусь годину він стояв уже перед губернатором, а той жартував з приводу його урочистого убрання. Коли Шевченко пояснив, що він у фраку, бо поспішає на весілля Костомарова, Фундуклей сказав: "Еге! коли так, то де жених, туди треба й бояринові!" Костомаров був арештований 26 березня й сидів уже в казематі в Петербурзі.
У поетовій валізці знайшли, крім шістьох портфелів з рисунками, багато віршів, листів і різних паперів. Розглянувши їх, губернатор на другий день писав до "III відділу власної його величності канцелярії": "Серед паперів його знайдено рукописну книгу з віршами його творчості [в доданому описі докладніше: "Книга писаних віршів під заголовком "Три літа""], з них деякі – бунтівничого й злочинного змісту". Через це губернатор як ці, так і інші знайдені у поета вірші, а також приватне листування визнав за потрібне переслати до Петербургу разом із арештованим їх власником і автором. 6 квітня Шевченко під ескортом офіцера поліції Ґрішкова та жандарма виїхав із Києва, провівши в київському арешті тільки одну ніч. Не міг не здавати собі справи з того, чим усе це йому загрожує, але тримався в дорозі так, що завідувач одної з поштових станцій, поки залагоджував подорожні формальності, сказав, звертаючись до Шевченка й поліційного офіцера: "З виду не можна вгадати, хто тут із вас арештований і хто кого супроводить", – такий Шевченко був безтурботно веселий, так весело жартував, сміявся й співав…
Лише на одинадцятий день – 17 квітня – арештований поет із своїми конвоїрами під’їхав до славного на всю Росію петербурзького "здания у Цепного моста", де не тільки містився штаб корпусу жандармів та "III (секретний) відділ власної його величності канцелярії", а й каземати для арештованих, що над ними велося слідство.
1847 р. Слідство у справі кирило-мефодіївців
Приводом до арешту Шевченка був донос студента Олексія Петрова про існування в Києві таємного політичного товариства, статут якого ще перед написанням доносу цей провокатор вручив кураторові київської шкільної округи ген. О. Траскінові. Оселившись 1 листопада 1846 року в одному домі з Миколою Гулаком, опостінь його кімнати, Петров підслухував розмови Гулакових гостей, членів знаного вже нам Братства св. Кирила й Мефодія. Познайомившись потім із Гулаком і прикинувшись республіканцем, Петров здобув собі довір’я Гулака, який познайомив його з літературою Братства і прочитав йому чотири поезії Шевченка, що їх змістом, як писав Петров у доносі, були "виразно протизаконні думки". На допиті, що зробив йому помічник куратора М. Юзефович, Петров коротко передав зміст Шевченкової "комедії" "Сон" та "Посланія до земляків", ствердивши, що в першому творі Шевченко "найгострішими словами виливає свою ненависть на царську фамілію", а в другому "намагається спонукати українців до повстання".
Коли 17 березня центральна управа політичної поліції в Петербурзі, звана "III Отделением Собственной Его Величества Канцелярии", дістала з Києва вістку про існування відкритого Петровим "Слов’янського товариства", шеф жандармів гр. Олексій Орлов наказав арештувати М. Гулака, що тоді мешкав уже в Петербурзі. У паперах його, крім "найзлочиннішого змісту" "Книг битія українського народу", жандарми знайшли ще й листування з Кулішем, Оп. Марковичем, В. Білозерським й іншими братчиками. В одному листі Білозерського звернуло на себе увагу жандармів таке місце:
"Яку геніальну людину ми маємо в Тарасі Григоровичу, бо тільки геній за поміччю одного глибокого почуття має хист угадувати потреби народу й навіть цілого віку, до чого без поетичного і разом із тим релігійного вогню, не приведе жодна наука ані знання".
Гр. Орлов, висилаючи 20 березня накази на Україну зробити труси у скомпрометованих знайденим у Гулака листуванням та згаданих у доносі Петрова осіб, наказав "розшукати" й Шевченка. У Петербурзі перебував тоді разом із Бібіковим і начальник його канцелярії Писарев, київський спеціаліст у провадженні слідств над місцевими таємними товариствами. Його не задовольнив наказ шефа жандармів, і він піддав думку арештувати Білозерського й зробити трус у Шевченка. 23 березня Орлов, погодившись із думкою Писарева, вислав відповідний наказ генерал-губернаторові Лівобережної України кн. Долгорукову, бо, за даними, що їх мали жандарми, Білозерського й Шевченка треба було шукати на Чернігівщині. Поки Долгоруков наказав виконати це чернігівському губернаторові, поки той сповістив про це повітових "ісправників", Шевченко, як знаємо, сам приїхав до Киева й попав у руки київської поліції.
Ще перед арештом Шевченка, що стався 5 квітня, 26 березня знайшли у Костомарова Шевченкові "Сон", "Посланіє" і, крім того, фраґмент "Великого льоху", а 3 квітня в Варшаві забрали й у Білозерського цілий зшиток Шевченкових нелегальних поезій. У самого поета забрали цілий альбом "Три літа". У багатьох листах, забраних у Костомарова, теж повно було згадок різних осіб про Шевченка. А що далі посувалося слідство над братчиками, то більше виявлялося, який непереможний вплив мали на них Шевченкові твори. Із зібраного матеріалу стало видно, якою пошаною й культом оточене було ім’я поета, і то не тільки в "братчиків", а взагалі на Україні. Артисти-малярі ілюстрували його твори (Башилов і гр. де-Бальмен), учені турбувалися за його долю (Метлинський), поети вихваляли його в своїх "посланіях" (Александров, Чужбинський, Андрузький), мало не всі братчики або читали, або старалися роздобути в товаришів Шевченкові нелегальні твори, а всі на всі лади висловлювалися про нього з найбільшою пошаною, тішилися його новими творами й вихваляли їх; неналежна до Братства українська молодь теж величала його "отаманом" і "батьком".
Жандарми приступили до ретельного студіювання Шевченкових творів. Передусім сам помічник шефа жандармів ген. Л. В. Дубельт переглянув уже друковані твори Шевченка. Він здивувався, як могла їх пропустити цензура, бо, докладно їх заналізувавши, прийшов до висновку, що Шевченко і в тих творах "все йде вибраним напрямком: невпинно нарікає на страждання України в сучасному її становищі: хоче збудити ненависть до панування росіян і, згадуючи давню свободу, подвиги і славу козаків, закидає сучасному (українському) поколінню байдужість", а урядовці III Відділу занотували ще 10 квітня, що в забраних у Білозерського не друкованих віршах Шевченка "оповідається про страждання, пролиту кров, ланцюги, кнут, про Сибір тощо; вони повні ненависти до уряду і, мабуть, написані з тією самою метою посіяти в народі незадоволення з влади".
17 квітня офіцер поліції Ґрішков привіз до III Відділу Шевченка, і жандарми, зробивши того самого дня перший допит, наказали йому відповісти на письмі на поставлені запитання.
Шевченко, як і треба було сподіватися, повівся на допиті надзвичайно благородно, дуже розумно й обережно. Він категорично заперечив свою участь у товаристві св. Кирила й Мефодія, а тому залишив без відповіді й цілих 10 інших запитань, що стосувалися до товариства – літератури, знайденої у братчиків, їхніх намірів, проектів, оцінки ролі й діяльності кожного з них у Братстві тощо.
Відповідав лише на ті запитання, що торкалися його самого. Свої відносини з Костомаровим, Гулаком і Кулішем представив так, ніби з ними навіть рідко зустрічався, а про інших братчиків сказав, що їх дуже мало знає.
