Життя Тараса Шевченка - Зайцев Павло
Він обходив і об’їздив і ближчі й дальші околиці. Побував і в Білій Церкві. Фастівщина й Білоцерківщина 20 років (1694-1714) були центром великих подій, коли козаччина зробила на Правобережжі добре зорганізовану спробу останньої оборони і впала лише в наслідок політики Петра І та зручної помочі тоді ще приязного цареві Мазепи. Цей, один із найтрагічніших моментів нашої історії, видимо, дуже хвилював поета. Зібрані тоді пісні, прочитані відомості й зв’язані з ними переживання того часу дали йому мотиви для однієї з найцікавіших його історичних поем – десь за рік по тому вже за Уралом написаного "Іржавця". Переживання ті знайшли яскравий вираз в оцих повних розуміння й відчуття трагізму епохи словах:
…Якби були знали
Та з хвастовським полковником [Палієм]
Гетьмана єднали!
Розлогі фастівські ниви були власністю київських римо-католицьких єпископів. Рештки старих паліївських фортифікацій будили в ньому почуття, подібні до тих, які він переживав на руїнах Чигирина:
Стоять твердині на Україні –
Все паліївські на Хвастовщині;
В ярах, болотах лежать гармати.
Нащо? Та й нікому їх доставати.
Захрясли жидом хвастівські гори,
Хвастяни погані на ксьондза орють.
[Перша редакція "Ченця"]
У Білій Церкві Шевченко побував у місцевого етнографа ксьондза Ізопольського й поділився з ним записаними тоді піснями. Бачив тоді цю мальовничу столицю маґнатів Браніцьких з її одним з найпишніших в Європі парків – Александрією, що її заснувала графиня Олександра, сестра Шевченкового старого пана Василя Енґельгардта.
У кінці липня він був уже в Києві. 25 липня написав тут свою "Лілею", а 9 серпня "Русалку". Можливо, що джерелом обидвох цих балад були недавно почуті на Васильківщині пісні й леґенди.
У Києві дістав тоді з Петербурґу надзвичайно цікавого листа від П. Куліша. Це був докладний критичний перегляд "Кобзаря" й "Гайдамаків". Деякі критичні завваги Куліша були слушні, деякі – зовсім ні. Куліш пропонував цілий ряд конкретних і докладно вмотивованих поправок, переважно в тексті "Катерини" й "Гайдамаків". Пропонував він також Шевченкові видати його твори за кордоном, куди вибирався, з паралельним їх перекладом на німецьку мову. Куліш твердив, що Шевченко мало опрацьовує свої твори, що в них – мало "майстерства", яке саме по собі безсиле, але в поєднанні з таким талантом, як у Шевченка, може зробити більші чудеса, ніж їх створив Пушкін. Куліш як критик виключав себе з громади, що захоплюється Шевченком беззастережно. У листі цьому була й надзвичайно висока, вперше так урочисто й так проникливо висловлена оцінка Шевченкової творчості: "Ваші твори належать не одному Вам і не одній Вашій добі, вони належать всій Україні і будуть промовляти за неї вічно".
9 серпня поет був іще в Києві, а потім, як це лише недавно вияснилося, їздив аж на Слобожанщину. Про цю подорож нічого не знаємо, крім того, що 14 серпня був він у місті Охтирці, куди треба було їхати через Лохвицький та Зіньківський повіти Полтавщини, де він до того часу, здається, теж іще не бував. В Охтирці, рідному місті видатного поета Щоголева, є собор, збудований Растреллі, з образами італійських малярів, що й могло Шевченка туди потягти. На Харківщину вже давно вибирався: ще торік повідомив своїх харківських земляків, що вчилися в Петербурзькій Академії, про свій намір "зимувати в Харкові", а гостювавши у Козачковського в вересні попереднього року, казав йому, що буде в Харкові восени. Чому з Охтирки не поїхав до Харкова, на жаль, не знаємо, напевне його дуже тягнуло побачити й цю слобожанську столицю, тодішній адміністративний центр не тільки Харківщини, але й Гетьманщини, що був перед тим осередком українського літературного руху і старшим на Україні університетським центром. 21 вересня генерал-губернатор Бібіков делеґував Шевченка на Київщину, Поділля й на Волинь.
Досі Шевченко побував уже мало не в усій Гетьманщині, знав добре східну частину Київщини, бував і в степовій Україні, тепер вирушив у безперечно найцікавішу подорож на західну Україну – на Волинь і на Поділля. Їхав через мальовничо положені Бердичів і Житомир до Кам’янця Подільського. Фантастично прекрасно виглядає в шатах золотого жовтня це одне з наших найбільш мальовничих міст. Легко собі уявити, яке захоплення викликало воно тоді в душі поета-маляра, що прибув туди вже на початку жовтня. Психологічно неможливою річчю було б, щоб він не зрисував видів Кам’янця і пам’яток тутешньої старовини, але досі ще з його подільських рисунків не знайдено ні одного.
У Кам’янці учителював тоді український етнограф, товариш Куліша й приятель Костомарова П. Чуйкевич. Шевченко, записуючи подільсько-наддністрянські пісні, записав дещо й від Чуйкевича. Безперечно, Чуйкевич чимало поміг Шевченкові і в його археологічних, і в етнографічних працях: він уже повинен був добре знати цей край. Куліш, що був тоді лектором у Петербурзькому Університеті й незабаром мав виїхати в закордонну наукову подорож, хотів був узяти з собою й Чуйкевича як людину дуже здібну. Є дані припускати, що Шевченко посвятив Чуйкевича у справи Братства.
На жаль, не знаємо, якою саме дорогою, через які саме міста й пункти їхав Шевченко з Поділля на Волинь. 20 жовтня він був уже в Почаєві, де чудесно зрисував з кількох пунктів Почаївську Лавру і внутрішній вигляд великої Успенської церкви. Був у Вишнівці, у Кременці й на полях Берестечка. Ще виїжджаючи з Києва, міг дістати точні відомості від Костомарова, що знав тут кожний куток, де і що треба оглянути. Але очі поета були звернуті не тільки на пам’ятки старовини, а й на близький австрійський кордон: його не могла не цікавити Галичина: адже від Бодянського й Лукашевича, що пізнали життя наших галицьких братів, багато про них чув, читав твори молодих галицьких поетів, знав галицькі пісні й не міг не рватися думкою туди, де частина нашого народу жила в зовсім інакших політичних умовах. З лаврської тераси дивився на галицький Підкамінь, що мріяв на обрії. Був тепер саме в тому закутку української землі, що став пунктом, де перевозили на Україну нелегальну літературу, звідки ширилася польською мовою антиросійська пропаґанда й пристрасна агітація за скасування кріпацтва.
Зробивши кілька рисунків у Почаєві, що був обов’язковим пунктом визначеної йому інструкцією подорожі, мав їхати на волинське Полісся, на Ковельщину, зрисовувати пам’ятки по кн. А. Курбському. Їхав напевне через Дубно й Луцьк. Під час цієї подорож по Поділлі й по Волині оглядав руїни колишніх замків, що для нього були передусім пам’ятками народного поневолення. З пізніших згадок його про цю подорож видно, що його й тут бентежили ті самі думки, що й на фастівських валах і на чигиринських руїнах.
Довгою й тяжкою була ця подорож, коли візьмемо під увагу, що до Києва він не міг повернутися раніше, як у листопаді, і то напевне не раніше, як у середині того місяця, але ж була вона і змістовна і повна вражень. Знайомився і з культурою, і з народною поезією Поділля й Волині, і міг потім збагатити наддністрянськими й волинськими мотивами пізніші твори своєї музи.
Повернувшися до Києва, побував іще раз в Яготині. Шукав протекції старої княгині Репніної, що її сестра була за графом Уваровим, тодішнім міністром освіти. Ця протекція була йому потрібна, щоб дістати в Київському університеті посаду вчителя рисунків, що саме тоді звільнилася. Мав багато конкурентів, але мав протекцію, а своєю діяльною працею в Комісії міг переконати адміністрацію, що в його особі знайдуть цінного фахівця-працівника. Подав прохання не лише кураторові округи ген. Траскінові, але й генерал-губернаторові Бібікову, в інтересі якого як офіціального голови комісії було мати Шевченка в Києві. У проханні до Бібікова пропонував свої послуги також і щодо керування літографічним закладом при університеті.
Тим часом опрацьовував свої етюди, зроблені під час подорожі в Почаєві й на Ковельщині. Рисунки разом із звітом і зібраними матеріалами (піснями, переказами й історичними документами) віддав Бібікову вже 31 грудня.
Примітки
Перша редакція "Ченця" – У Зайцева тут помилково стоїть: "Перша редакція "Княжни" (1847 р. в Орській фортеці)". Насправді цитовані рядки Насправді цитовані рядки містяться в 1-й редакції поезії "Чернець".
У Седневі. Арешт
Проведені в Києві друга частина листопада, грудень і початок січня були періодом, коли Шевченко мав змогу ближче познайомитися і зблизитися з усіма членами Братства. Весною він зустрічався часто з одним Костомаровим, який цілком скорився тоді впливові свого нового геніального друга, але в червні Костомаров виїхав на одеський лиман, щоб лікуватися. Виїхав із Києва слідом за ним і Гулак. Білозерський тоді діяльно готувався до кінцевих університетських іспитів, і Шевченко з ним часто не міг зустрічатися. Та й сам він, як ми знаємо, мав тоді так багато праці й стільки різних розваг та зустрічей, що ближче познайомитися з братчиками і глибше їх пізнати не мав і часу. До того ж це була пора іспитів, і вся університетська молодь була ними зайнята. Довгі вечори в листопаді й грудні були більш догідною порою для зустрічей, розмов і дискусій. Тільки Костомаров був пильно зайнятий працею над своїми викладами. Шевченко міг глибше пізнати і Гулака, і молодших членів Братства Оп. Марковича, Вол. Навроцького, Івана Посяду й Ю. Андрузького. Останній, наймолодший з усіх, писав Шевченкові:
Як на Тебе глянем,
Мов не тії станем:
Ясними очами
Дивлюся, і серцю
Віриться в судьбину:
І нам дасться доля,
Колись слава, воля
Навіда Вкраїну.
З захопленням читали й переписували вони Шевченкові твори з циклу "Три літа", так само, зрештою, як і їхні дотеперішні керівники Гулак і Костомаров: те, що давав їм і чим був для них Шевченко, було чудом. Для них, що виховалися в ідеях євангельського християнізму, що всі свої помисли скерували на найбільш приниженого ближнього – на селянина-кріпака, на безправну, у злиднях і темноті покинуту масу, для них, що всією душею кохали свою Україну, Шевченко був реальним символом уже воскреслого народу. Цей недавній кріпак пророкував їм, що
Встане Україна,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти;
"новим людоїдам" – москалям і їхнім підспівувачам – "неситим" українським перевертням – "стяжателям" грозився кривавою революцією; з очей отемнілих земляків здіймав московську "полуду", проклинаючи сполуку України з Москвою й безжалісно розвінчуючи гетьмана Богдана.
П.
