Життя Тараса Шевченка - Зайцев Павло
2110 верст відділяли Оренбурґ од столиці. За тодішнім звичаєм, фельд’єґер, що віз державного злочинця на місце кари, не мав права ніде затримуватися. Фельд’єґер Відлер мав залізне здоров’я, але мав його також і "державний злочинець": рівно за вісім із половиною день – 8 червня вночі – кибитка з Шевченком спинилася перед будинком штабу корпусу в Оренбурзі. Усе життя пам’ятає поет цю подорож. З іронією писав через 10 років у щоденнику:
"Мене (як потім довідався) пильно потребували в Оренбурзі, і тому фельд’єґер "неудобозабываемого Тормоза" [Так Шевченко, слідом за Герценом, любив називати Миколу І] не дрімав. Він мене з Пітера на восьму добу приставив до Оренбурґу, замордувавши тільки одного поштового коня".
А в повісті "Близнята", написаній трохи раніше, казав: "Увесь простір, що промайнув перед моїми очима, так само й у пам’яті моїй миготить, – ні однієї риски не можу добре вхопити". Якби фельд’єґер зовсім ніде не спинявся, то й тоді випало б майже по 250 верст безперервної їзди на одну добу в труському "тарантасі" по нерівних дорогах (і то протягом 8.5 день!), а коли взяти під увагу, що все ж таки де-не-де треба було і на станціях на перепрягання коней пождати, і десь пообідати, то вийде, що їзда була значно швидша. Це були справжні восьмиденні тортури.
Особливо тяжка була подорож за річкою Самарою по безкраїй монотонній степовій рівнині, позбавленій будь-якої рослинності.
Із штабу Шевченка відіслали до "пересильної казарми", де такі, як він, засланці, чекали на приділення до якоїсь військової частини.
Лист військового міністра, що його привіз фельд’єґер до Оренбурґу з наказом царя про заборону Шевченкові писати й рисувати, навіть на старих миколаївських служак справив враження чогось несамовитого. Начальник штабу полковник Прибитков так оповів про це одному з штабних офіцерів, майбутньому приятелеві нашого поета К. І. Ґернові: "Уявіть собі, Карле Івановичу, якого нам пана сьогодні прислали: йому заборонено і співати, і говорити, і ще щось таке! Ну, як же йому за таких умов жити можна?".
9 червня про прибуття Шевченка до Оренбургу довідався українець Федір Лазаревський, що був урядовцем установи, яка завідувала киргизькими справами й називалась "Пограничная Комиссия". До кабінету Лазаревського вбіг писар Галевинський із словами: "Уночі жандарми Шевченка привезли; я чув від офіцера, якому його передали, і він тепер перебуває в пересильній казармі".
Завдяки споминам Ф. Лазаревського, як на екрані, встає перед нашими очима образ закинутого в казарму поета в перший день його перебування в Оренбурзі. Лазаревський, що перед тим особисто Шевченка не знав, а тільки читав його твори, ідучи за відрухом серця, покинув свою працю й побіг до казарми.
"Поет, – оповідає Ф. Лазаревський, – лежав ниць на нарах, заглиблений у читання Біблії… Забуваючи про присутніх підглядачів, у юнацькому запалі я кинувся йому на шию. Неохоче зійшовши з нар, Тарас Григорович почав розмовляти зі мною недовірливо, уривчасто відповідаючи на мої запитання… Між іншим я запитав його, чи не можу йому в чомусь придатися. Він стримано відповів: "Я не потребую чужої помочі – сам собі буду помагати. Мене вже запросив начальник пересильної тюрми – вчити його дітей"".
Відгороджуючись від нової осоружної обстанови, поет розмовляв із біблійними пророками. Недовір’я, що його він виявив до Лазаревського, було цілком зрозуміле, і Лазаревський не образився. Вийшовши з казарми, він кинувся до свого начальника генерала Ладиженського з просьбою помогти чим можна Шевченкові. Але й цьому "гуманному", як його оцінював сам Лазаревський, генералові форма, в якій до нього звернувся молодий ентузіаст Шевченкового поетичного таланту, видалася нетактовною, і зніяковілий юнак вийшов від начальника з похиленою головою. Довелося шукати протекції деінде, і Лазаревський разом із своїм чернігівським земляком Сергієм Левицьким, теж урядовцем "Пограничной Комиссии", поспішили до впливовоґо в Оренбурзі підполковника Матвеєва, що був "правою рукою" крайового генерал-губернатора Обручева.
Матвеєва всі знали як дуже добру людину. Походив він із простих уральських козаків. Матвеєв нічого не прирік своїм українським гостям, але був зворушений тим, що почув від них про Шевченка. Справдилося те, що той більше робить, хто менше обіцяє: цей уральський козак на довгі роки зробився "добрим генієм нашого поета". Уже наступного дня він прикликав до себе Шевченка на розмову й сподобався нашому поетові. За два дні по вміщенні в тюрмі-казармі Шевченко вже дістав дозвіл вийти з її мурів і навіть переночував у місті. У розмові з поетом Матвеєв, очевидно, не міг не згадати просьб і заходів Ф. Лазаревського й С. Левицького.
Шевченко переконався, що візита Ф. Лазаревського в казармі була щирим відрухом серця й вирішив відвідати обох своїх чернігівських земляків. Прийшовши до них, Шевченко тримався так щиросердечно, що між земляками відразу встановилися дружні взаємини й поет залишився у нових приятелів ночувати. По довгій, жвавій розмові вони полягали втрьох спати покотом на підлозі, але сон не йшов їм на очі. Шевченко читав новим друзям з пам’яті свої "Сон" і "Кавказ". Легко собі уявити, яке враження це справило на молодих ентузіастів. Потім він співав соло, між іншим і свою улюблену "Зіроньку", з таким успіхом ще недавно проспівану на Кулішевому весіллі. Левицький мав добрий тенор і співав з великим почуттям. Шевченко був віртуозом інтимного співу. Лазаревський обом вторував. Співаючи разом, усі плакали. Шевченко ридав. "Літня ніч пролетіла непомітно". Виявилося, що й тут, у далеких чужих степах, є люди і є повні співчуття серця земляків.
Коли Левицький і Лазаревський захопилися долею Шевченка як земляки, для яких він був передусім геніальним поетом їх батьківщини, то чужих, мабуть, він сам зачаровував, як от Матвеєва та й інших. Капітан генерального штабу К. І. Ґерн, один із ад’ютантів генерал-губернатора, разом із генералом бригади Федяєвим писали вже відповідні листи до капітана Мєшкова, командира 5 батальйону в фортеці Орській, куди штаб 23 дивізії призначив Шевченка. Робили це, мабуть, на просьбу Матвеєва. Лазаревський знайшов ще й свою дорогу, щоб допомогти поетові. Він мав в Орській фортеці доброго знайомого – урядовця М. С. Александрійського, якому рекомендував Шевченка. Зустрівся поет в Оренбурзі і з товаришем з Академії – уральським козаком Чернишовим. Той прийняв поета добре, як і вся його родина, і теж про нього, як побачимо, не забував і далі. Познайомився Шевченко і з поляком Венґжиновським, що теж служив в Оренбурзі в Пограничній комісії і був однією з найвидатніших постатей серед тутешньої численної польської колонії, яка складалася переважно з поляків-засланців. Він був родом з України і згодом зробив багато добра Шевченкові.
У найвірніших підданих накази деспота-монарха зустрінуть опір, коли вони нелюдські: про полегшення Шевченкової долі клопоталися вищі офіцери корпусу, в складі якого він мав служити! Що ж говорити про людей, що їх зв’язувало з Шевченком або спільне національне походження, або політичні симпатії?
В Орській фортеці
18 червня "колишній художник" Шевченко, тепер "рядовий" 5 лінійного батальйону Оренбурзького Корпусу, виїхав з Оренбургу до місця нової "служби", до фортеці Орської, де стояв батальйон. До Орської від Оренбургу було 280 кілометрів. Шевченко мав гроші й протекцію і міг собі найняти коні. По дорозі, що її відбув у п’ять разів повільніше, ніж з Петербурґу до Оренбурґу, міг придивитися докладно до нового краю, що надовго мав для нього бути "незамкнутою тюрмою". Враження свої пізніше описав. Під час цієї подорожі в ньому прокинувся дух мандрівника-краєзнавця. Радів, побачивши єдине на дорозі "село, вкрите зеленню". Була це Островна – слобода, заселена українськими колоністами. До сліз зворушив його вигляд тієї типової української степової оселі, "що так живо нагадувала йому його прекрасний рідний край"; тут він "потішив… душу свою рідною розмовою".
У Губерлі, передостанній станції перед Орською, милувався мальовничими Губерлинськими горами. Наступного дня кілька годин підіймався на Губерлинський хребет, звідки відкрився вид на пустельний степ, а по останній станції Подгорная треба було підійматися на нове плоске узгір’я другого ланцюга цих гір. З узгір’я побачив уже він "пустелю, що від неї душа холонула". Здалася йому та пустеля "розкритою могилою", що "ладна його живцем поховати". Вдивляючись у "сумну панораму", "помітив серед неї біленьку плямочку, оточену червонорудою стрічкою". Це була Орська фортеця. Під’їжджаючи ближче до неї, думав, "чи співають пісні в цій кріпості, і ладен був Бог-зна на що закластися, що не співають. При такій декорації можлива тільки тиша, що її переривають тяжкі зітхання, а не голосні пісні". Виявилося, що "біла плямка – це невеличка мурована церква на горі, а червоноруда стрічка – то були дахи урядових будинків, а саме – казарма, цойґгавзи тощо".
Сама фортеця це був "великий майдан, що його оточує з трьох боків канал аршинів зо три завширшки та вал відповідної височини, а з четвертого боку Урал". "Ось що оживляло план цієї сонної картини: гурт таврованих каторжників лагодив шлях на приїзд командира корпусу, а ближче до казарми на майдані муштрувалися солдати". Такі були перші враження Шевченка в місці його нового перебування, де в каменоломнях каторжники добували яшму, а в брудних казармах різноплемінні оборонці російської держави відбували свою двадцятип’ятилітню солдатську службу.
Прибув Шевченко до Орської фортеці 23 червня, і того самого дня командир 5 батальйону призначив його до 3 роти. "Колишній художник" Шевченко зробився "рядовим ч. 191", Зробився одним із тих, хто, як сам недавно сказав у "Сні",
Нагодовані, обуті,
І кайданами окуті,
Муштруються…
Муштра й казарма – те, що найбільше він ненавидів, були тепер примусовою атмосферою, в якій мусів увесь час перебувати. Як до кожного "молодого солдата", приставили до нього "дядьку", тобто інструктора. Мундир видали йому вузький. Кожний ранок починався натягненням осоружного мундира за поміччю "дядьки". Далі йшла муштра. Капітан Ґерн хотів допомогти Шевченкові й полегшити його становище і, як уже згадано, спільно з командиром бриґади написав для цього листа командирові Орського батальйону майорові Мєшкову з просьбою "звернути особливу увагу на нещасливого засланця й помагати йому, в чому може", але Мєшков зрозумів це "по-своєму": він узявся особисто по кілька годин денно мучити бідного Тараса солдатською "выправкой", "учебным шагом в три приема" та іншими тонкощами тодішньої фронтової служби, надриваючи сили, щоб зробити з нього доброго фронтовика, чи пак "бравого солдата".
Цей Мєшков був не лиха людина, але дуже обмежена – типовий "солдафон" миколаївських часів.
