Українська література » Класика » Життя Тараса Шевченка - Зайцев Павло

Життя Тараса Шевченка - Зайцев Павло

Читаємо онлайн Життя Тараса Шевченка - Зайцев Павло

Розваг не було ніяких. Іноді офіцери їздили в гості до сусідніх киргизьких баїв. Шевченко теж їздив із ними. Раз козаки вбили великого кабана, і Шевченко брав діяльну участь у ловах на тигра, що сам себе вбив, тягнучи шнурки, прив’язані до того кабана, що його залишили як принаду, – шнурки були прив’язані до курків рушниць, прикріплених над кабаном. Прийшла ще раз пошта, але Шевченко не дістав ні від кого листів. Писав про це у вірші:

І знов мені не привезла

Нічого пошта з України…

З жалем і з болем у серці вписував до свого поетичного щоденника:

Колись божились та клялись,

Братались, сестрились зо мною,

Поки, мов хмара, розійшлись,

Без сльоз, роси тії святої.

І довелося знов мені

Людей на старості…

Але слова "клясти" не вписав і, ніби схаменувшись, продовжував

…Ні, ні!

Вони з холери повмирали,

А то б хоч клаптик переслали

Того паперу…

Шукав розради в творчості:

Люди скажуть, люди зрадять,

А вона мене порадить, –

І порадить, і розважить,

І правдоньку мені скаже.

Але туга за краєм і за людьми не покидала його й далі, і наступна поезія теж мотивом мала все ту саму самотність, покинутість:

В неволі, в самоті немає,

Нема з ким серця поєднать…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А душу треба розважать,

Бо їй так хочеться, так просить

Хоч слова тихого… Не чуть!

І мов у полі сніг заносить

Неохолонувший ще труп.

Повторювалося те саме, що й восени, коли віршуванням хотів відігнати нудьгу,

…щоб та печаль

Не перлася, як той москаль,

В самотню душу…

й мусів твердити, що

…лютий злодій

Впирається таки, та й годі!

Навігація 1849 р.

Аж до кінця березня трималися в Раїмі морози. Крига на Сир-Дар’ї скресає лише в квітні. Експедиція могла вирушити лише в кінці квітня або на початку травня. Бутаков ще 22 квітня вислав до Оренбургу потрібні листи, зв’язані з дальшою працею експедиції. Заздалегідь просив ген. Обручева про те, щоб дозволив йому не залишати Шевченка й Вернера в Раїмі в 4 батальйоні, до якого вони були залічені, а забрати з собою до Оренбурґу. Писав, що Шевченко йому потрібний для закінчення рисунків і нанесення на мапу "гідрографічних видів".

Перспектива повороту до Оренбурґу й можливості хоч кілька місяців прожити там у культурніших умовах, безперечно, була для Шевченка приємна, але ближча перспектива – не двох, як торік, а п’ятьох місяців плавби – не могла не лякати. Страшна спека, вічна спрага, брак свіжої прісної води – всього цього не можна було уникнути, на все це не було ради. Одне хіба було відрадніше, що після прикрого досвіду торішньої навіґації Бутаков подбав про краще законсервовані запаси харчів.

5 травня експедиція вирушила на море. Поспелов на шхуні "Николай" вирушив, щоб досліджувати східні береги Аралу, а Бутаков розпочав працю від детального дослідження високих західних берегів. Вони місцями відзначалися деякою мальовничістю, бо творили їх східні відноги узгір’я Усть-Урт. Його високі урвища над морем "справляли при сонячнім світлі якесь чарівне враження". Де на крутих берегах була рослинність, там можна було в копанках або джерельцях знаходити прісну воду. Але не завжди можна було на такий берег вийти: прибій хвиль бував такий сильний, що Бутакову доводилось і свої поміри робити з шхуни. Піщані південні береги Аралу низькі й одноманітні. Під час довгого шторму довелося раз "Константинові" два тижні "відстоюватись" на трьох якорях, і люди змушені були пити ввесь час солону морську воду. Всі тяжко хворіли на шлунок. Два тижні по тому Шевченко лежав хворий із болями голови.

Довга плавба й умови, в яких вона відбувалася, іноді доводили поета до повного відчаю. Він розповідав згодом, що одного разу приплив з кількома матросами до одного з плавучих островів, які повстають із гнилих рослин; товариші подорожі випадково відплили геть, забувши про нього, а він вирішив був залишитися там і навіть не відзивався, коли ті, схаменувшись, почали його шукати. Нарешті вони його таки знайшли. Зате, стежачи за працею свого колеґи Вернера, добре вивчив геологію; він міг пізніше сказати, що за знання, які тоді придбав, "сам Мурчісон [Славетний англійський геолог, що, між іншим, реферував у Британському Геологічному Товаристві працю експедиції Бутакова] сказав би спасибі". Взагалі треба припустити, що під час цієї подорожі Шевченко значно збільшив, а може й добре систематизував свої відомості з природознавства. Ще бувши студентом Академії, він слухав лекції з різних природознавчих наук. Природнича колекція Вернера складалася з 150 гатунків мінералів і з 75 різних зразків тамошньої флори.

Спостереження й досліди давали членам експедиції матеріал для відповідних розмов, крім того, мали вони з собою й відповідну літературу. Безперечно під час експедиції Шевченко ознайомився з першими двома томами капітальної енциклопедії природознавства – "Космосом" славетного Гумбольдта, що був ініціатором аральської експедиції Бутакова. Велися розмови й про славних мандрівників: їх іменами називав Бутаков відкриті на морі острови. Шевченко й сам був добре начитаний у літературі про подорож, читав твори Араґо, Дюмон-Дюрвіля й інших мандрівників, і все те, що цікавило членів експедиції, було й для нього цікаве і повчальне.

Не зважаючи на всі небезпеки, за короткий час, протягом лише двох літніх місяців 1848 і п’ятьох 1849 року, експедиція встигла дослідити водяний простір, що займав величезну площу: без малого 65 000 квадратних кілометрів! Понад 200 малюнків і шкіців, що їх зробив Шевченко, були не тільки артистичними творами, а й документами, які всебічно ілюстрували виконану відважними ученими плавцями дослідну працю величезної наукової ваги; але в історії жертвенних людських зусиль над дослідженням таємниць земної кулі ім’я Шевченка було надовго приховане, бо в описах праць експедиції імені його не можна було й виявляти: голодний і знеможений хворобами, він виконував свої обов’язки нелегально, бо царський дозвіл йому малювати так і не прийшов до далекого Аралу, та й взагалі він його ніколи не діждався.

Кінчилося літо, й експедиції треба було повертатися до своєї бази – Аралу, а потім і до Раїму, щоб, пройшовши знову бл. 1 000 кілометрів через спалені сонцем степи й безводні пустелі, прибути до Оренбургу ще перед страшними сніговими "пургами" (завіями). У кінці вересня "Константин" повернувся до Кос-Аралу; експедиція, перебувши там стільки, скільки треба було, щоб упорядкувати й запакувати як слід зібрані колекції й матеріали, вирушила вгору гирлами Сир-Дар’ї, користаючись із попутного вітру.

У Кос-Аралі Бутаков знайшов уже позитивну відповідь на послану ще в квітні до Оренбургу просьбу про дозвіл взяти з собою Шевченка й Вернера, щоб вони могли там закінчити свою працю. Сумнівів щодо того, що такий дозвіл прийде, мабуть, ні Бутаков, ні сам Шевченко не мали, бо дивним було б, коли б Обручев унеможливив закінчення справи, для якої так багато зусиль покладено, а все таки звістка ця не могла Шевченка не потішити: якби вона в пору не надійшла, він мусів би залишатися в Раїмі й жити в помешканнях, повних тарантулів, скорпіонів і блощиць, знову в брудній казармі, відрізаний від культурного світу, з яким не можна було тут мати навіть регулярних поштових зносин. Зате ще раз защеміло в нього серце, коли довідався, що пошта знову нічого йому не привезла. Уже не звичайні й зрозумілі в думках закинутої на край світа людини жалі і смутки, а гнівне обурення опанувало всю його істоту. Завжди скромний, тепер він випростався на ввесь зріст і з піднятим чолом, свідомий своїх національних заслуг, кидав гіркі закиди українському громадянству:

Либонь, уже десяте літо,

Як людям дав я "Кобзаря",

А їм неначе рот зашито:

Ніхто й не гавкне, не лайне,

Неначе й не було мене.

Страшне було це почуття повної самотності в морі національної байдужості. На тлі її всі його "сльози-думи", вся його безмежна любов до України і всі за цю любов пережиті муки видавалися чимсь безрезультатним і ні для чого не потрібним… Питав себе:

Для кого я пишу? для чого?

За що Україну люблю?

Чи варт вона вогня святого?

Останніми часами і творив уже без надії опублікувати свої писання, – мовляв:

Мені легшає в неволі,

Як я їх складаю,

або

Щоб не міняти

Часа святого так на так.

А все ж таки йшов за голосом внутрішньої потреби, за голосом свого самотнього генія, бо якихось раціональних підстав для цього справді не було; але була ірраціональна – оте нерозгадане, у крові заховане, національне почуття, яке будив у ньому колоритний образ-привид, що ввесь час стояв перед очима:

…старий козак

Верзеться грішному усатий,

З своєю волею мені

На чорнім вороні-коні!

А більш нічого я не знаю…

Був безсилий зрозуміти, пояснити цю любов, що нею був одержимий, лише стверджував, що вона – непереможна:

А все таки її люблю,

Мою Україну широку,

Хоч я по їй і одинокий…

І це відчував навіть тоді, коли з повним правом говорив:

Неначе лютая змія

Розтоптана в степу здихає,

Захода сонця дожидає,

То так і я тепер терплю…

Не патетичні похвали, не задоволення амбіції потрібні були йому, а, як кожна людина, хотів простого людського співчуття й моральної підпори:

Не похвали собі, громадо,

(Без неї може обійдусь!)

А ради жду собі, поради…

І хоч громада мовчала, та таємничий внутрішній голос давав йому ту пораду:

В дулевину себе закуй,

Гарненько Богу помолися,

А на громаду хоч наплюй –

Вона капуста головата!

Ішов і далі голосом крови – не кидати своєї життєвої місії, творити, загартувавши душу в дулевину-крицю…

Коли б дістав хоч один рядок від когось, то може б його й обминули ці тяжкі переживання й думки, бо листи до нього таки були, але лежали у Ф. Лазаревського в Оренбурзі. Лазаревський не переслав їх до Раїму через непорозуміння: він уже від червня чекав прибуття Шевченка, бо квітневий лист Бутакова про дозвіл взяти з собою поета до Оренбурґу прийшов дуже швидко, і вже 12 травня пішло до Раїму відповідне розпорядження.

Проте листи від Лизогуба та Репніної, що на нього в Оренбурзі чекали, навіть якби їх Лазаревський і переслав до Раїму, могли б хіба тільки ослабити жаль поета до "громади", бо ні Лизогубові, ні Репніній він ніяких закидів робити не міг, зазнавши від них стільки добра й співчуття вже на засланні. Ішлося про десятки інших людей, що з ним колись "братались, сестрились", про всіх, хто колись захоплювався його творчістю і його цікавим товариством.

Відгуки про книгу Життя Тараса Шевченка - Зайцев Павло (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: