Життя Тараса Шевченка - Зайцев Павло
А до того ж ще й дика, мертва пустеля, що оточувала форт, наводила на душу вигнанця ще більший сум: "навколо – сине, сіре каміння, піски та солончаки…"
Такого життя поет не міг би довго витримати, але обставини стали складатися так, що в ньому почали з’являтися й ясні проблиски. Офіцери, в душах яких була хоч маленька іскорка людяності, приглядаючись до Шевченка, почали йому співчувати, і по трьох місяцях свого перебування в Новопетровському він уже міг написати княжні Варварі Репніній: "начальники мої – добрі люди".
Залишився Потапов із своїми причіпками й знущаннями, залишилася й ненависна муштра, але завдяки своїй чарівній вдачі, своїй освіті й талантові оповідача Шевченко почав що далі, то більше завойовувати собі симпатії свого оточення. На Різдвяних Святах 1850 року в одній із пустих казарм відбулася аматорська вистава комедії Островського "Свои люди – сочтемся". Шевченко виступив тут і як декоратор, і як актор. Запальний аматор театру, приятель найвидатніших акторів того часу, сам драматург, знавець театральної техніки й тонкий оповідач-імітатор, він не міг не бути душею цієї справи і, мабуть, був сам і її ініціатором, і режисером. Він був так чудесно заґримований і вдягнений і так блискуче виконав роль урядничини – хабарника-пияка Різположенського, що "здивував і захопив" і публіку, і самих акторів, які його гри перед тим не бачили, бо на пробах він не грав як слід, а тільки подавав репліки.
В житті маленької, закинутої на край світу залоги це було справжнє свято, а в військовому середовищі миколаївських часів взагалі незвичайна подія, тим більше, що виставу цю двічі повторено для солдатів. Акторами були офіцери, молодші з них грали й жіночі ролі, і єдиним солдатом, що брав участь у виставі, був Шевченко. Очевидно, без нього не могли обійтися. Коли вперше повторили виставу для солдатів, то Шевченко зробив товаришам недолі ще один сюрприз: він по закінченні вистави протанцював гопака в парі з заґримованим на українську дівчину прапорщиком Бажановим. Солдати були захоплені, і на масниці виступили вже самі як актори в двох водевілях, при чому тут уже напевне організатором був виключно Шевченко.
Комендант форту майор Антін Петрович Маєвський після першої вистави влаштував вечерю, а по ній бал. Серед гостей, якими були всі офіцери залоги з родинами, був і солдат Тарас Шевченко, до якого комендант особисто підійшов і перед тим, як випити за його здоров’я, висловив співчуття його долі, кажучи, що Бог щедро наділив його талантами поета, митця-маляра й артиста-актора, та не наділив його щастям, і закінчив словами: "Ну, та Бог не без милости, а козак не без долі!"
Ще в листопаді Шевченкові довелося посилати кн. Варварі Репніній крадькома в чиємусь помешканні написаний лист, і він просив писати до нього кружною дорогою через Оренбург, через полковника Матвеєва, що мав листи віддавати Ґернові, а Ґерн уже мав пересилати їх до форту якимсь конспіративним шляхом – може на адресу когось із новопетровських поляків-засланців, бо був одружений із полькою. Тепер справа значно спростилася: Маєвський або сам запропонував, або на просьбу Шевченка згодився, щоб уся поетова кореспонденція йшла на його, коменданта, адресу. Було це велике досягнення для нещасливого поета.
Писав листи теж, мабуть, у помешканні самого Маєвського, або у знайомих офіцерів, серед яких мав одну особливо близьку людину – башкира сотника Хаїрова, що був товмачем у форті. З-поміж усіх мешканців форту були тільки два з вищою освітою – цей Хаїров, що скінчив університет у Казані, та військовий лікар Нікольський, що передплачував газети й журнали. У листах до княжни Варвари від самого початку свого перебування на Мангишлаку, а згодом і в листах до інших своїх кореспондентів Шевченко гірко нарікав на брак книжок до читання. З газет до форту регулярно приходив тільки військовий офіціоз "Русский инвалид". Офіціоз Третього Відділу – "Северная пчела" Булґаріна, а з журналів "Современник" і "Отечественные записки" приходили несистематично, – офіцери складалися на передплату, але платили, мабуть, неакуратно. Щодо газет, то пошта приходила тільки раз на місяць, усі на них накидалися, і треба було довго ждати черги, щоб прочитати про те, що діється в світі, навіть у "вивернутому догори вовною кожусі" булґарінської публіцистики.
Сходився тепер Шевченко з людьми дуже поволі. Оренбурзька історія зробила його таки справді обережним. Поки пізнав когось справді добре, довго приглядався, а при людях, яким не довіряв, не можна було від нього й слова витягти.
Якщо Потапов, під впливом загального доброго ставлення до Шевченка, поволі й ослабив свою причепливість, то муштра все ж і далі лишилася муштрою, і по вечірньому сиґналі не можна вже було виходити з казарми, щоправда, чистішої, ніж була Орська, а все таки "смердючої". Крім муштри й робіт, треба було відбувати ще й "караули" – варти. Шевченко навіть любив відбувати варту на високій горі – коло флаґштока, звідки можна було досхочу вдивлятися в безмежні обрії бурхливого й завжди мальовничого моря.
Листів довго не діставав ні від кого. Лише в січні міг уже сміливо розпочати листування через Маєвського, але відповідей не діставав саме від тих, що були для нього найдорожчі: ні від братів Лазаревських, ні від Лизогуба, ні від княжни Варвари. Федора Лазаревського спіткали за виявлені приятельські відносини з Шевченком службові неприємності: через втручання Обручева йому не дали підвищення, яке він мав дістати, й начальство остерегло його щодо дальшого приятелювання з поетом.
Княжна Варвара дістала від гр. Орлова гостру пересторогу, що рівнялося повній забороні зноситися з Шевченком [Нагадавши в листі до княжни про те, що вона вже зверталася до нього з просьбою про полегшення поетової долі й назвавши її співчуття Шевченкові "непристойним, з огляду на його порочні й розпусні властивості", гр. Орлов писав: "З Найвищого Государя Імператора дозволу, маю за шану попередити Ваше Сіятельство як про невідповідність Вашого співчуття рядовому Шевченкові, так і про те, що взагалі корисно було б для Вас менше втручатися до справ Малоросії і що в противному разі Ви самі будете причиною, можливо, неприємних для Вас наслідків"].
Що ж до Лизогуба, то, бувши в Чернігові, князь Орлов наказав губернаторові Гессе викликати до себе ліберального дідича й висловити йому гостру догану.
Про це Шевченко не міг нічого знати і мучився думкою, що й найвірніші друзі його покинули.
Кара-Тауська експедиція
Але прийшла весна, а з нею разом і просвіток, як здавалося, у безпросвітному поетовому житті: на початку травня 1851 року до Новопетровського форту прибула геологічна експедиція, яка ще торік мала вирушити з Оренбурґу на Манґишлак і до якої, як пам’ятаємо, Обручев мав приділити й Шевченка. Приїхав Броніслав Залеський, що з ним так заприязнився Шевченко в Оренбурзі, а разом із ним підстаршина Людвік Турно, теж засланець-поляк, один із учасників оренбурзького бенкету на честь Шевченка. Вони привезли Шевченкові купу новин, різні відомості про його оренбурзьких приятелів і знайомих, яких він там покинув багато, привезли політичні новини й головне – книжки й журнали. Легко собі уявити, з якою радістю привітав їх Шевченко: це були люди живі, освічені, нічим не зв’язані з тим "казьонним" оточенням, де довелося йому тепер опинитись.
Завданням експедиції було дослідити родовища кам’яного вугілля в горах Кара-Тау. У складі експедиції був штайґер Козлов, присланий, мабуть, з Уралу, був іще офіцер-топограф, а Залеський був призначений її рисувальником. Які функції виконував Турно – невідомо. Комендант Маєвський виділив із своєї залоги військовий відділ, що мав охороняти експедицію, виконувати службу зв’язку з фортом, який був її базою, і провадити гірничі роботи. Відділ складався не тільки з солдатів-піхотинців, але й з кінних – уральських козаків. Начальником відділу поставлено козацького старшину Антіпова.
Десь на початку травня експедиція вирушила в гори, що починалися тут же, за фортом. Невідомо, як це саме сталося, але Шевченко теж попав до складу експедиційного військового відділу як один із солдатів, призначених для гірничих робіт. Він завдячував це, очевидно, своїм товаришам-членам експедиції й доброму Маєвському, а може й клопотанню когось із оренбурзьких приятелів, як от Матвеєва; трапилася нагода дати змогу Шевченкові вирватися з казарми, де він перебував уже близько семи місяців. Відпускаючи Шевченка з форту та звільняючи його від спеціального нагляду, Маєвський, безперечно, ризикував.
Невідомо, чи відразу виступив Шевченко в похід, чи пізніше: Залеський тяжко заслаб і цілий травень лежав у Новопетровському шпиталі, і можливо, що Тарас поїхав пізніше вже разом із ним. Та хоч як воно було, але на початку червня Залеський, Турно й Шевченко були вже вкупі, мешкаючи спільно в кибитці-наметі в одній із кара-тауських долин коло криниці, званої Апазир. Праця Залєського як рисувальника не була зв’язана з працею геологів: він мав малювати всі прикметні краєвиди, цікаві урочища, пам’ятки киргизької й туркменської старовини. Запасаючись харчами, вони могли пересуватися з місця на місце, де це було безпечно, аби не губити зв’язку з табором експедиції, і Шевченко дістав змогу малювати. Коли він разом із Залєським виїздив на конях кудись у гори, ніхто не міг бачити, що він там робить, а коли вертався, то вертався до окремої кибитки Залєського, а не до гурту солдатів, приділених до експедиції як охорона й робітники, рисунки ж його забирав до своєї теки Залеський.
Можна собі уявити, як радів тепер Шевченко, що може, нарешті, кілька місяців малювати, – адже цілий рік не мав він у руках ні олівця, ні пензля. Із жадобою він кинувся після річного "мистецького голоду" до улюбленої праці, що була його органічною потребою.
Далеко простягалися від моря вглиб півострова Мангишлаку два пасма гір – Кара-Тау і Ак-Тау, невисокі (до 780 метрів), але повної своєрідної суворої і якоїсь зловісно-таємничої краси. Їхні масивні "столовидні" хребти творять місцями величезні кам’яні блоки, що прямовисно підносять стіни-ребра над піщаними пустельними долинами, як велетенські мури циклопічних замків-фортець.
