Сатира - Олександр Олесь
Він більш не зміг між людьми бути
І, знявши руки до краси,
Немов від чаду і отрути
Утік на волю, у ліси.
Він дихав чистою красою,
Малину, зілля якесь їв,
Вмивався ранньою росою
І спав під захистом кущів
Про його люде говорили:
«Пустельник молиться за нас».
Попи в церквах йому кадили:
«Услиші, праведнику, глас!»
А він все далі в ліс ховався,
Тремтів і повзав, наче гад,
Весь вік він крав і враз прокрався,
Найбільший в місті конокрад.
ЕМІГРАНТСЬКЕ
Чи принесеш ти сто корон?
І заплачу я за вечерю,
Чи нагло я втечу в печеру
І зникну вранці за кордон.
Чи принесеш ти сто корон?
Аж лист... «Прости мене, прости…
Повір! Не можу! Їй же богу!
Збираюсь (це секрет!) в дорогу…
Біжу від Шульца у світи.
Будь ласка, Шульцу заплати»
«Я … ……….. .. .»
Я … ……….. .. .
І ………… ……..
Я ні швець,
Ні кравець...
Я професор чи вже й ректор.
Я найбільший з трьох директор,
Україна вся моя,
Ось хто я
Я - держава, я - закон,
Я приїхав за кордон,
Щоб з царями, з королями,
З президентами, князями
Поділитися думками.
Та якими? Блискавками.
І без мов
Я знайшов
Аж до Австрії дорогу.
І живу тут, слава Богу,
Наче риба у воді:
Ні в багатстві, ні в біді.
А в готелі кожний знає,
Хто з високих пробуває.
Як на трон колись я злазив,
Миром Бог мене помазав
І сказав:
Прав!
І я влади не зречусь,
І на небо вознесусь,
Як святий пророк Ілля,
Ось хто я.
Сяду в Бога одесную
(А Христос посуньсь ошую!)
І над світом запаную:
Це професія моя.
Ось хто я.
«В мішок попало щось таке…»
В мішок попало щось таке,
Кричить і плаче: ме-ке-ке!
А дядько в бік ногою - штовх!
Мовчи, а то почує вовк.
Воно ж то встане, то впаде,
То знов музику заведе.
Кричить, пищить, а дядько - штовх.
Мовчи, а то почує вовк.
О кабінет . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
ВЕРСАЛЬСЬКИЙ МИР
Край! Хоч вибились із сили,
А пожежу погасили,
Соломою притрусили,
Нафтою полили
І машину завели.
Спіть спокійно, люде добрі,
Полохливі і хоробрі,
Не дивіться більш на обрій:
Ні хмариночки ніде,-
Грім замовк і не гуде.
Так! Прийшли вже всі до згоди,
Поділилися народи
На основі їх природи;
Кожній нації дав мир
Власну хату, власний двір.
Рай! Народи-братолюби
Більш не хочуть самозгуби:
Кожний міцно стиснув зуби
І сховав у льох багнет,
Шаблю, кріс і кулемет.
СКОРОХОД
Ледве чутка донеслася,
Що Америка знайшлася
Без стежок і без дорог,
Що Колумб там цар і бог,
Разом вирішив народ -
Хай біжить наш скороход.
Хай біжить, часу не гає,
Хай Колумба привітає,
Хай розстелиться, як дим,
Заведе торгівлю з ним,
Привезе людей, майна
(Бо в той час була війна).
Скороход часу не гає
І в Америку тікає.
Не пройшло і триста літ,
А він з Відня шле привіт,
Пише він, що жив, здоров,
Що в дружині рай знайшов.
Наче стрельнула гармата -
Ця записка дипломата;
Цілий край заметушивсь,
Наче в дурні він пошивсь,
І рішив увесь народ,
Що кумедний скороход.
«Так такий ти?! Вража мати,-
Став народець лютувати,-
Так такий ти скороход?! -
Уже сердився народ.-
Ну, повернешся назад,
Довго чухатимеш зад».
Вже згнили кістки Колумба,
А посол сидить, як тумба:
Ні сюди ані туди.
Мов жахається води:
Сядь, мовляв, на корабель
І крутися серед скель.
І в одну ясну годину
Пише він листа з Берліна,
Пише він, що жив, здоров,
Що в дружині рай знайшов,
Що доляри і фунти
Тануть, Господи прости.
Та народ мав кров гарячу…
«Гей! - кричить,- в Литву призначу,
Ступиш крок і станеш там,
Що тоді ти скажеш нам?»
Прехитрющий був народ,
І побіг наш скороход.
Невідомо, скільки кроків
Він ступив за двісті років.
Аж як є, колись, в обід,
Із Стокгольма шле привіт,
Пише він, що жив, здоров,
Що в дружині рай знайшов.
ВОРОНИ
Одна організація
(Кінчається на ація)
Послала за кордон
Півдюжини ворон.
Зітхаючи, прощаючись,
Сльозами обливаючись,
Казала їм: «Глядіть,
Хоч в чорта, а купіть.
Ви ж бачите - не коримось,
Конаємо, а боремось,
Без зброї, без чобіт,
Дивуючи весь світ.
Ми маєм пропозиції,
Купіть же нам муніції,
Вдягніть ви козака
В штани і піджака.
Ви вернетесь
