Сатира - Олександр Олесь
А він не бачив і не чув.
Народ нарешті утомивсь.
Розтав, розвіявся, розпливсь,-
Міністр інкогніто лишивсь.
«Хто в нас в міністрах не бував…»
Хто в нас в міністрах не бував:
Осли, телята, поросята
І жовтодзьобі гороб’ята.
Тепер же інший час настав.
Тепер призначують на жах
І на загибель всього люду
Іскаріотського Іуду,
Що ввів дурних дітей в облуду
І обезславив по світах.
«Борітеся - поборете…»
Борітеся - поборете,
Додому зовете,
Додому ви говорите,
А в Відні сидите.
Борітеся - поборете,
Боротись зовете,
А з Копами говорите,
У Бронських сидите.
І пишеться, й говориться
Те саме вже стократ...
Два роки уже бореться
Страшний чемпіонат.
Один в Карлсбаді бореться,
Той в Бадені чи де,
Ні один не умориться,
Ні один не впаде…
Що ж, хай собі змагаються,
Хіба це не добро,
Як ребра не ламаються,
Хіба лише перо.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Борітеся - поборете!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
«Слон голодав... Був піст…»
Слон голодав... Був піст.
Журилася страшенно муха,
Спустила вуха
І навіть хвіст.
І враз журбу перемогла:
Зняла панчохи, черевики,
Схопила крихту хліба й ліки
І все слонові віддала.
«Про правих есерів короткий мій спів…»
Про правих есерів короткий мій спів:
З підробленим пасом прожити зумів...
«Та ти ж червоний наче рак…»
«Та ти ж червоний наче рак,
Та ми ж не діти...»
Тоді сказав дивак:
«Я перестав вже червоніти».
Повірили... і хто б вгадав? -
В есери праві він попав.
«Він справжнім був паном у ложці води…»
Він справжнім був паном у ложці води:
Купавсь і сушився на сонці...
Коли ж в океан обернулись льоди,
Сміттям закрутивсь в ополонці.
«НАЦІОНАЛЬНІЙ РАДІ»
Ой коли зібралась народитись «Рада»,
Била себе в груди, плакала громада:
«Ой, ізвідки ж лихо, ой, і що ж то буде!
Будуть із нас кпити і сміятись люде».
Ой як народилась у хатині вбогій,
Затремтіли руки, затрусились ноги,
Голова схилилась до землі, додолу,
Очі не дивились на дитину кволу.
Щоб дитина людське око не жахала,
Узяли до неї в няньки генерала,
Та не замінив він дійної корови,
Й не було в дитини ні краплини крові.
І понесла нянька ту дитину в Польщу,
Щоб зробити з неї бадьорішу й товщу.
Але по дорозі гратись з нею стала,
Високо дитину вгору підкидала.
І впустила якось на каміння бідну,
А дитина мала голову не мідну,-
Не пройшло й години, не пройшло й хвилини,
І не стало в світі бідної дитини.
Ой як умирала на камінні «Рада»,
Плакала, сміялась вся наша громада,
А якомусь блазню дика думка впала -
Однести під ліжко няньку-генерала.
«Державний центр, стократ солодший мрії!..»
Державний центр, стократ солодший мрії!
Державний центр без грунту, без ваги.
Без тягаря - периферії,
Хоч на ногах і висять ланцюги.
Але яка вага у світі перетягне,
Коли есеф в повітря, в небо прагне.
Здається, Бог так само те ж зробив:
Він до есефа всесвіт причепив.
«Вони зійшлися, небораки…»
Вони зійшлися, небораки,
В ім’я найвищої мети,
Щоб всім єдиним фронтом йти,
І перегризлись, як собаки,
Пересварились, як коти,
І розповзлися знов, як раки.
«На все ти, Боже, дав пораду…»
На все ти, Боже, дав пораду,
На щуку дав гака,
На лиса хитрого принаду
І кріса на вовка.
Ти не забув і українця,
На шию садячи чужинця,
Але пошли йому, молю,
Ще сьому заповідь свою.
БАЛАДА
Йду по вулиці - дивлюся:
Український прапор! Стій!
Тут? У Відні? (Аж хрещуся).
Рідний прапор! Боже мій!
Входжу в хату... ні людини!
Тільки де-не-де щури
Догризають, наче свині,
Українські прапори.
У кімнаті повно диму,
Чадом, нафтою смердить,
І єдину, неділиму
Хтось будує, аж сопить.
У кутку червона книга,
А на ній сидить поет...
В його серце - наче крига,
І в руках його стилет.
На хрестах борці розп’яті,
І малі якісь людці
В колчаківському захваті
В них шпурляють камінці.
Геростратик обнімає
Генерала-москаля.
Кров’ю теплою стікає
Під ногами їх земля.
Хтось стоїть, очей не зводить,
Наче з Бога, з Клеманса.
А на сході сонце сходить,
Воля, правда і краса.
1919
ВЖЕ ЦВІТУТЬ КВІТКИ…
Вже цвітуть квітки
