т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.
Щоб не дивитись на них, а надто на панночку, я вистрибнув із трамваю біля театру й помалу пішов собі вулицею.
Публіка вже збиралась до театру і купчилась коло під’їздів; походжали поліцаї; чувся сміх, гуркіт екіпажів, скрикування; не моргаючи, байдуже сяла бліда електрика.
Я йшов зовсім помалу, не маючи ніякого певного напрямку і мляво подивлявся вулицею. Поперед мене посовувалась ще тихіше якась знайома постать. Це був Тищенко. Він був, як звичайно, в куцій студентській тужурці, в якомусь широкому чорному капелюху і в сірих штанях у чоботи. Він похльоскував себе прутиком по халяві і чадив поганим тютюном. Порівнявшися з ним, я недбало хитнув йому головою, пробурмотів «здоров» і хотів іти далі. Але він, пізнавши мене, широко посміхнувся вузьким лицем і, своїм звичаєм, розмахнувшись, ляснув своєю рукою по моїй, пом’яв її й спитав:
- Куди, і звідки, і по віщо?
- Нікуди, нізвідки і ні по віщо...- нехотя в тон йому одповів я. Але йому це вподобалось і він весело, голосно зареготався, примусивши озирнутися двох поважних пань.
Мені стало досадно. Чоловік мало не щодня сидить без обіду, одягається, як якийсь бразильський авантюриста, сам хоч зараз на город за опудало, здається, веселого нічого нема - ні, регочеться, наче я йому хто зна що сказав.
- А ти куди? - з увічливости спитав я.
- Я? - скрикнув він.- Ого!.. Я, високоповажний добродію, іду сьогодні в оперу!..
Я глянув на його чоботи, капелюх, на вишивану і не першої свіжости сорочку, що визирала з-під тужурки, і нічого не сказав.
- Еге, «Демона» буду слухати, чорт забирай!.. Он як!.. Тільки, здається, не буду,- додав він тихіше.- Розумієш, ніколи не можу піти в оперу... Що зберусь, так і справа якась... От і сьогодні, чорт забирай, справа... Ех!.. А я й білета купив. Тепер ходи ось тут, чорта з два комусь перепродаси. Може візьмеш? Гальорка... Шістдесят копійок.
Він запропонував це так собі, байдужим голосом, очевидячки не сподіваючись навіть, що я виручу його, бо мене вже всі в університеті знали, що я не кидаю ніколи «в шапку», не купую лотерійних білетів і не позичаю ні копійки нікому.
Я помітив його тон.
- Давай! - сказав я теж невмисне байдужим голосом. Він хутко подивився на мене і викрикнув:
- Е?
Я замість одповіді мовчки і байдуже вийняв гроші, взяв білета і, не дивлячись на нього, попрощався й помалу потяг до театру.
Але йдучи, я вже думав, як це все чудно вийшло; треба мені було вийти з трамваю, де лазив цей Тищенко, треба йому було вжити цього байдужого тону, мені образитись, купити білета і от... маєш - у театр. А хто зна, що може вийти в тому театрі.
І все дрібниця якась!
Я був злий і на себе, і на Тищенка, і в театр мені зовсім не хотілось іти, але я навіть не подумав кинути к бісу білет і не йти. Я ж заплатив шістдесят копійок!..
Я ввійшов у театр. Я раз-у-раз почував себе серед людей ніяково, але за часи «філософування» особливо. Мені здавалось, що всі ці величезні коридори, залиті електричністю, ці поважні залі з масою людських голів і плечей якось вороже, по-чужому відносились до мене, що я в них зовсім зайвий, непотрібний; мені здавалось, що все це срібне освітлення, ця музика, ці люди одягнені так гарно й чисто, все це стоїть по однім боці, а я по другім, і життя кожного з цих людей тісно зв’язане з життям всієї залі, а моє стоїть окремо. Через це мені здавалось, що кожний дивиться на мене, оглядає мою, хоч і пристойну, але чужу для них фігуру і дивується, чого, мовляв, вона втелющилась сюди. Правда, я вільно ступав по коридорах, заклав навіть руки за спину; лице моє, коли я давав дорогу дамам, виявляло делікатну скромність і, коли я подивлявся мимохідь у дзеркало, ні трішки не відрізнялось від фізіономій таких же скромних, ввічливих студентів, як і я. Але ніяковість, тим часом, іноді доходила до того, що мені просто важко було дивитись і я мусів протирати хусткою очі, сякатись, нахиляти голову, щоб зігнати з себе це важке, неприємне почування.
Зате за часи дії мені ставало лекше: освітлення щезло і мені здавалось, що я зливався зо всіма і очі всіх від моєї фігури переходили на сцену.
І ось, походжаючи у другому антракті по коридору, ввічливо прилипаючи до стіни і черкаючи ніжкою перед дамами, я якось подивився на голову якоїсь панни і побачив, що очі її через щось пильно стоять на мені. Мені стало ніяково і неприємно. Я одвернувся й пішов далі, але, одійшовши трохи, задав собі питання, чого вона так пильно дивилась на мене. І чи од цього питання, чи од якої невиразної думки мені якось завмерло серце. Зустрівшись удруге поглядом, я почув, що мені зробилось дивно-приємно від її погляду. Коли вона одвела від мене свої великі, чорні очі, я подививсь на її сопутників і в одному з них упізнав свого товариша по гімназії Гаюру; другий же був мені незнайомий. (Я, Гаюро, розказуватиму так, наче комусь чужому. Коли щось передам неправдиво, прошу виправити. Це саме відноситься й до всіх інших. Так мені зручніше.) Гаюра сміявся і щось оповідав панночці, часто нахиляючись до її смуглястого, циганського обличчя і жартовливо прикладаючи руки до грудей. Помітивши мене, він люб’язно хитнув головою і злегка зняв картуза. Я поспішно й занадто ввічливо одповів йому тим же, прислухаючись у той же час до свіжого, дзвінкого сміху панночки. Це був страшенно приємний сміх: заливчастий, щирий, чисто як у дітей, коли їх лоскочеш. Мені навіть згадалась Котік, Люсіна сестричка, яка дуже любить, щоб її лоскотали. Як і в дитячому, так і в панноччиному сміхові не було нічого робленого, ніякої сухости, або ніяковости, було щось хороше, живе, соковите. Я ще раз озирнувся й подивився на неї. Вона вже не сміялася й дивилась трохи догори на Гаюру блискучими очима і здавалось, що Гаюрине лице освітлюється не електричністю, а блиском її промінястих, чорних очей. Я думаю, що прекрасне через те робить на людей таке велике вражіння, що воно нагадує їм, яке повинно бути справжнє життя. Панна зробила на мене велике вражіння.