т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.
Мені йокнуло й захолонуло в серці.
«Бачила!»
Я почув, як мені стало гаряче на щоках і на лобі й як прилила й заграла на них кров.
- Які обійми? - промурмотів я.
- Чого ж ви почервоніли? - холодно крізь зуби промовила вона, пильно й зневажливо дивлячись на мене.- Соромно?
Я, як дурень, мовчав. Мене просто придавив такий наслідок мого чистого наміру.
- Погано...- проговорила знов крізь зуби Люся.- Тим паче погано, що покоївка ця служить у нас, у м е н е. Після цього я навіть дивуюсь, як ви смієте ще дивитись мені в вічі. Дивуюсь.
- Люся! - скрикнув я, зупиняючись і благаюче дивлячись на неї; але вона насупила свої золотисті брови й суворо сказала:
- Я вже вас прохала обходитись без ніжности. І ще прошу поводитись коректно. Ви звертаєте на нас увагу.
Це мені нагадало, що ми на вулиці.
- Ольго Іванівно! - тихіше вже заговорив я.- Коли ви хоч раз вірили мені, то повірте й на цей раз моєму чесному слову, що це не обійми були, що це... це зовсім не те було... Послухайте!
Я хутко, захлипуючись, оповів їй, як усе це вийшло, як мені самому це неприємно, як мене вражає її зневага. Я говорив довго й палко, але видно було, що вона не вірила мені, не допускала навіть думки, що з покоївкою можуть бути якісь інші відносини. Не вірила й сердилась, але сердилась не за те, що я такий поганий, що ображаю наше «кохання», а за те, що Таня - покоївка.
Мені стало нудно-нудно й тупо-байдуже. «Не вірить, то й не треба» - думалось мені.
Біля університету ми розійшлись,- вона пішла далі, а я постояв коло воріт і пішов вулицею.
В мені в середині почало підійматись щось злісне, протестуюче, рішуче. Хотілось щось таке зробить дике, на злість комусь.
В той мент якраз я йшов повз той будинок, де жив граф. У нього раз-у-раз можна застати компанію за картами або оргією; і перше я обминав його, але тепер аж зрадів і рішив неодмінно зайти. Граф - мій товариш з гімназії і справжній граф Корчинський.
Коли я ввійшов у першу од сіней світлицю (він наймає половину одноповерхового флігеля з трьох світлиць),- з другої чувся гомін кількох голосів.
- Хто там? - почув я лінивий тенор самого хазяїна.
- Свої...- одповів я і, скинувши пальто, ввійшов до них. За льомберним столиком сиділа компанія; граф, Бузько, Соколов і якийсь чорний, незнайомий мені студент. Навкруги був звичайний розгардіяш, який буває там, де довго грають у карти: валялись недокурки, лежали на кріслах і канапах тужурки й піджаки, скрізь стирчали пляшки й склянки з пивом і вином, під ногами був цілий смітник, а в повітрі хмарою стояв дим. Все, як слід.
- А! Ваше превосходітєльство! - скрикнув Бузько, простягаючи мені через плече руку. Я поздоровкався зо всіма, познайомився з студентом і став біля Бузька.
- Ну, превосходітєльство, як живем? - пильно дивлячись собі в карти й щось вираховуючи, проговорив він.- Подвизаємось?
- Як то? - не зрозумів я.
- Маленька бубночка...- зідхнув Бузько і подивився на партнерів. Ті зараз же уткнулися в свої карти.
- Подвизаємость, ваше превосходітєльство? а? - ніжно обнімаючи мене лівою рукою з картами і пригортаючи до себе, повторив Бузько.
- Подвизаємось...- у тон йому одповів я.
- В університеті був? Що там? Ми, братіку, тут уже другі сутки подвизаємось... Професори не скучають за нами?
- Не знаю...- сказав я.- Я вже чотири дні не був там.
- З нами хресна сила! - одсахнувся від мене здивовано Бузько і перехристився картами.- Що я чую?!
- Пас! - ляконічно крикнув граф. Бузько вмент зробився серйозний, поправив карти як віяло і насупив брови.
- Сім жира...- позіхнув незнайомий студент.
- Чирва...- бовкнув Маруся.
(Соколова ми звемо «Марусею» ще з гімназії за його високий, тонкий стан, за дівоче, ніжне лице з блакитними, мрійними очима і кротку, делікатну натуру; правда, він завжди мовчить і тільки пильно й ніжно слухає того, хто говорить, але п’є багато й майже ніколи не впивається. І тільки як почне хапати щітки, столові ножі, палиці і прохати по-фехтувати з ним, тоді тільки можна впізнати, що Маруся «в градусі».)
Бузько ще більше насупився, покусав замислено свою борідку, глянув на партнерів і, стиснувши плечима, промовив:
- Вісім бубночки... Нічого не зробиш... Так то, ваше превосходітєльство... Так ти справді не був в університеті? Чого ж то?
- Не хотів, та й не був.
- А лекції?
- Плювать і на лекції.
Тепер навіть Маруся здивовано глянув на мене, а Бузько аж одсунув стільця, серйозно обдивився мене і мовчки питаюче подивився на товаришів.
- Еволюція в царстві чорнилоядних! - добродушно посміхнувся граф і, звернувшись до мене, хитнув головою позад себе і сказав:
- Може хочеш випити? - там усе є... Горілка, пиво, вино...
- Ну, де ж таки! - засміявся Бузько.- Ще шо вигадай... Та його наречена як довідається, то моментально в кишеню сховає.- То баба серйозна... Хм, «випити»!
Я зробив самий байдужий вигляд, обійшов Бузька і, підійшовши до столика, що заставлений був пляшками й тарілками, налив собі велику чарку горілки. Не дивлячись ні на кого, перехилив її, глитнув і, навіть не зморгнувши від того паскудного, холодного почування, яке пройшло по мені, почав чимсь закусювати.
Компанія, крім незнайомого студента, аж застигла від дивування. Але я, не вважаючи ні на їхні крики, ні на ґратуляції, налив знов і випив. Почування вже, пам’ятаю, було не таке гидке. Потім я скинув з себе тужурку, запалив цигарку (хоча я не курю) і засміявся. Мені стало так якось тепло, гарно.
- Пхи! - думав я.- Плювать мені на всяких наречених! Життя повинно буть повним, дужим і широким... Не чернець же я, справді. Вино, женщини, карти... Це ж і є життя... Вони ж цим і живуть... І от же щасливі. Чого ж я мушу киснути?
У світлиці зробилось моторніше. Ради такого казусу вони навіть покинули на час карти і постановили