т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.
Я змовк і чекаючи дивився на нього. Він був дуже серйозний.
- Бачиш,- тихо почав він, дивлячись у стіл: - я не знаю, яким тобі здається те життя, яке я знаю і вважаю за справжнє життя... Крім того, це таке питання... Взагалі у нас «не годиться» говорити на такі теми, якось соромляться, хоча думають багато... На мою думку, можна жити далеко краще, ніж ми живемо тепер... Можна жити гарно, повно... Тільки... тільки конче думати про це... себто про те, що живеш... І іменно про це думати. Треба уваги до життя, такої, розумієш, завсіди настороженої, напруженої уваги, невтомної свідомости того, що от ти живеш, живеш, живеш. Ти мене розумієш?
Я закивав головою, хоча не зовсім ще розумів, що він хотів сказати.
- Ти от кажеш, «якби я покохав когонебудь або щонебудь». Ти, кажеш, цим би й жив. Ні, цього не треба. Треба життя полюбити, а потім полюбити те, що допомага йому. Один мій товариш був на каторзі... Недавно вернувся, втік... Ми з ним багато говорили. Він каже, що він тільки тим і врятував себе, що завжди пам’ятав, що він живе. І він каже, що, наприклад, коли він сидів з каторжанами в одній камері, коли вони там виробляли всі свої гидоти, він замість, щоб задихатись від того і тим ще більше погіршувати своє становище, він пильнував їх, силкувався добути з їхнього життя все, що дало б йому приємні переживання. А неприємне він холодно аналізував і тим зменшував його силу. Потім він силкувався увійти в кожне з’явище природи й знайти в йому щось цікаве, приємне. Коли він сидів у самотині, в окремій камері, він навмисне ввесь час силкувався пам’ятати, що все таки він живе; що цей однаковий щодня промінь з високого вікна є все таки частина життя; що, напруживши волю і розум, можна й тут здобути приємні переживання. І він користувався з пам’яті, з фантазії, зо знання свого - з усього чисто, щоб жити і в самотині. І він жив; звісно, не так, як на волі, але далеко краще від тих, хто пасивно живе хоч би й на волі, не кажучи вже про тюрму... Це - велика сила увага до життя!
- Так! - перепинив я нарешті Гаюру.- Коли ж я не можу бути уважним, не можу життя любити, я його не знаю... ну, от нема сили, нема охоти любити, нема нічого та й усе! Тупий я, байдужий до нього... Ну, що ти зробиш?
- Пллово-о-й!.. Пллово-о-й!..- гукав хтось п’яним голосом за спиною в Гаюри.
- Ти - інша річ... Ти... ти вибач мені, я буду говорити по щирості... Ти - недужа людина. Тобі треба видужати, треба здобути соку в організм, ти - сухий. Тобі важко бути уважним. Я не ручусь, але мені здається, що найкращими ліками для тебе було б щось вражаюче, гостре, незнайоме для тебе. Треба, щоб воно вразило тебе, захопило тебе, розбуркало. Треба якоїсь великої сили, яка намагнітизувала б тебе собою... Звісно, ти можеш вдатись до лікаря, але, на мою думку, це не поможе. У мене був один знайомий, що лічився електрикою і всякими ваннами. Але то мало помагало. Він потім оженився, спеціяльно також, щоб... Але пожив півроку і покинув жінку... для своєї хвороби...
- Так-так...- шепотів я з жахом.- Це може бути, це може бути.
- А другий знайомий... студент - збожеволів. Все йому якась сила била в голову, давила...
- Сила? - перепитав я.- Так-так... Ах, це правда!.. Ну?
- Ну... і той... Він бувало приходив до нас і все просив, щоб його вбили... І серйозно, не так собі... Все тре лоба рукою і щулить, як з болю, очі... А то сидить з нами і раптом попросить дозволу щось розбити - склянку або пляшку... Йому ніби лекше ставало од того... Ну, а потім збожеволів зовсім.
- Так-так...- шепотів я, почуваючи холод жаху в грудях.- Ну?
- Так, по-моєму, тут не в електриці і не в ваннах діло, тут треба глибше зазирнути. Тут треба життя змінити. Коли життя не допоможе, ну, тоді... тоді зостається... мені не хочеться тобі говорити, але краще свою думку чесно висловити... тоді я на твоєму місці скінчив би свідомою смертю!.. Але стривай!.. Треба боротись! Що, справді, так коритись?! Ти кажеш, що ти нічого не любиш, що ти не знаєш життя. Звісно, як ти можеш любити те, чого не знаєш? Ти не живеш тепер, ти пливеш за життям: куди несуть тебе його потоки, туди ти й посуваєшся, не пробуючи плисти самому. От ти почни тепер плисти, почни хотіти плисти туди, куди ти хотів би, а не куди тебе несуть каламутні потоки. Не вмієш плавати? Вчись. Бий руками, ногами, набирай води і в вуха, і в ніс, а все таки пливи. Навчишся! А навчившися, тоді випливеш з твоїх потоків. Іншої ради я тобі не можу дати... От берись до нашої роботи, пливи до нас. Я залюбки буду помагати тобі всім, чим можу.
- Ах, якби!..- скрикнув я.- Я все, все буду робити, тільки щоб збутись, щоб не було цього...
- Пллово-о-й!! - підвівся Гаюрин сусіда і грізно підняв руку.- Ти ссукин син!.. Дввай... пива!
На нього ніхто не звернув уваги. Він безнадійно махнув рукою, гірко всміхнувся й безсило знову сів на місце.
- Так-так! - захитав головою Гаюра.- Це неминуче... Дарма, ми ще заживем... Ти тільки не занепадай духом... Ти завтра приходь до мене, я щось придумаю... Бачиш, до організації зараз тебе прийняти не можна, бо ніхто тебе не знає і ти нічого й нікого не знаєш... Спершу ти будеш помагати... А потім... Звісно... Ну, тепер от цей страйк. Треба буде ходити, розносити гроші страйкарям... ну, прокламації і т. і... А може демонстрація буде… так роботи технічної буде сила.
- Прикажете ще пива? - раптом зачувся над нашими головами голос слуги. Ми озирнулись. Пивна пустіла вже,