т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Ого! - посміхнувсь я, подивившись на дідка.
- Насадили? - засміявся дідок.- Ну, нічого. А то ще й забити могли... я бачив, як вас той уперіщив... Добре, що більш не бив...
Я ще побалакав трохи з дідком-дворником, подякував за те, що він мене порятував і вийшов на вулицю. На пляцу було тихо, починало смеркати. Ніщо вже не нагадувало недавнього. Навіть коло якогось будинка куняв на козлах звожчик, а недалеко мене сидів пес і задньою ногою чухав собі за вухом. Все «благополучно».
Я покликав цього звожчика й поїхав додому. На вулицях також тихо скрізь, наче тут на них нічого не було сьогодні, а я все те бачив уві сні.
Я їхав, як у тумані: в голові гуло, на серці запеклося щось гірке та злісне. Тупе, безнадійне безсилля опанувало мене й якась одна апатична думка ввесь час крутилась у мозку. І хотілось одігнати її, як надокучливу муху, і їхати без жодних думок.
Вдома, по всій квартирі, було темно. Я пройшов чорним ходом і через пекарню пробрався в їдальню. Тихо було. Тільки в Люсиній кімнаті хтось нишком балакав і смуга світла йшла з-під дверей, лягаючи стежкою по підлозі. Я згадав, що мені хотілось їсти. Не засвічуючи лямпи, взяв у буфеті хліба, налив у склянку молока і, сівши на канапі, почав апатично їсти.
В Люсиній кімнаті засміялись, потім стало чути голоси коло дверей, двері розчинились і в них з’явилась висока, струнка постать Лещинського, мого товариша з гімназії ще, а за ним Люся. Двері зачинились і ми всі зостались поночі.
- Темно...- спотикаючись і помацки пробираючись, проговорив Лещинський.- Навіщо ти двері зачинила.
«Що?!» - хотів я скрикнути, зачувши це «ти», але якось задубів увесь і навіть не ворохнувся.
- Іди й не базікай...- прихильно одповіла Люся.
Я почув, що мене щось наче штовхнуло, потім по всій істоті задзвеніло все і стало наповнюватись цим «ти», «іди». Це було так несподівано, незрозуміло, так страшно чогось. А вони, не бачачи мене, сунулися в сірій півтемряві й, чорніші від неї, здавались тінями. Ось зупинились... близько-близько одно від одного…
- Любий, любий...- зачулося пожадливе шепотіння й обидві постаті злилися і застигли в довгому, безкрайому, як мені здавалось, поцілункові. Потім вони зідхнули, знов заворушились і знов зупинились; зупинились якраз проти сірого вікна, так що мені видно було Люсин профіль. Я не дихав навіть і непорушно сидів з своєю склянкою молока в одній руці та хлібом у другій. Вони важко дихали і щось шепотіли одне одному, сміючись і не рухаючись. Потім я бачив, як його чорна рука почала її обнімати й ці обійми були такі, як звичайно обнімають покоївок - цинічні й похотливі. І вона покірливо, як покоївка, стояла і щось шепотіла тихо й жагуче. Здавалось, сама півтемрява заслухалась того шепотіння й шелесту обіймів... Нарешті, вони зідхнули і знову рушили.
- Так прийдеш? - почув я хриплий, зворушений голос Лещинського.
- Прийду, моє сонце, прийду,...- прошепотіла вона і потім додала: - Ти ж чекай мене. Я скажу, що піду до подруги і ночуватиму в неї... До тебе ніхто не прийде?
- Ні-ні...
Вони знов зупинились. І поки вони стояли, у мене в голові робилось щось хаотичне: то я хотів схопитись і зареготатись, так, щоб мороз страху прибив увесь їх похотливий запал; то шпурнути в них цим хлібом і молоком і заверещати так потужно, як верещала потужно злість у мене в грудях; то встати і спокійно-глузливо сказати:
- Славно, славно...
Але я тільки сидів і нерухомо держав свій хліб і молоко. І навіть, коли зачинилися за Лещинським вхідні двері й Люся пройшла до себе в кімнату повз мої ноги, обвіявши мене пахощами своїх духів, чи, як мені здавалося тоді, обіймів,- навіть тоді я не змінив пози. Не пам’ятаю, чи довго я сидів так; знаю тільки, що, коли в сінях дзенькнув дзвоник, я страшенно злякався й чогось навшпиньках пробравсь у свою кімнату і сів на ліжку. Не пам’ятаю, що я думав; знаю, що я був просто приголомшений, а в грудях качався неприємний клубок. Чи то ревність була, чи злість, чи дивування, чи все разом - не знаю. Я сидів, дурновато всміхався й шепотів:
- А!.. Так ось воно що!..
А постаті стояли, як живі, й пекли мене: і ця чорна рука, і ця похотлива, мовчазна покірливість, і ця дзвінка півтемрява з важким, переривчастим їхнім диханням... я кілька разів уставав і починав ходити по хаті, машинально сьорбаючи з стакана молоко і з тією ж дурноватою посмішкою шепочучи:
- А! Так ось воно що!..
Але згадавши, що ходу мою можуть почути, наче в цьому було щось страшне для мене, знов сідав і думав. А клубок все качався в грудях, і ріс, і ставав все гостріший і гостріший, аж поки я почув, що він зробився самою звичайною колючою, ущіпливою ревністю. Але я ревнував не Люсю, не свою наречену, не чуття її, а розкішні жовті коси, груди, все її гнучке, елястичне тіло, яке я звик в думках уважати за своє і яке так несподівано загарбав другий...
- А, так ось воно що! - шепотів я й почував, що клубок ріже, коле мені груди, що хочеться кричати від злости й одчаю... Було так боляче, що я навмисне почав думати про свою чистоту, про Гагару, про сьогоднішній день, але це все було так далеко, неясно, що я зараз же забував і знов бачив чорну руку, півтемряву, її профіль...
За чаєм я трохи заспокоївся. Люсі не було, вона сказала, що у неї болить голова, і лягла спати.
А заспокоїв мене своєю балачкою Іван Кіндратович. Він випив свою чарку горілки, вмочив шматочок хліба в сіль, прожував і, глянувши на мене, сказав:
- Ловко сьогодні почастували наших революціонерів!..
Я мовчки, але пильно подивився на нього,
- Почастували,- хитнув він головою.- До нових віників не забудуть... Ви ж знаєте, там сьогодні стріляли?
- Чув.
Він значущо підібрав губи, підняв брови й подивився на мене.
Я глянув на нього і мені проти волі смішно стало. Я посміхнувся і вийшов