т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.
Три дні я нікуди не ходив, так що вже думали, що мене арештовано. На Люсю я не міг дивитись і уникав усяких зносин з нею. Я почував, що я таке щось зроблю з собою і з нею, що аж сам жахнусь.
Але треба було щось робити, треба було жити, а я й не вмирав, і не жив.
І я рішив.
Пам’ятаю, я ввесь збігся в цій постанові, задубів, затвердів. І затвердівши, почув, що зробився дужим, що я набрався злісної рішучости й ніяка сила не спихне мене тепер з неї.
Я пішов до Гаюри. Коли я прийшов до нього, він сидів коло столу і стомленим, нудним поглядом дивився в вікно. Книжки перед ним не було - значить не читав. Поздоровкався він зо мною мляво й навіть не звернув на мій хмурий вигляд ніякої уваги. І це все - і нудний погляд, і млявість було так чудно бачити у нього, що я мовчки подивився пильно на нього. Але він не звертав більше на мене уваги і щось нудно насвистував. Про мою «отлучку» він нічого не говорив, наче й не трапилось нічого.
- Ну, що ж новенького? - спитав усе таки я.
Він помовчав і наче знехотя відповів:
- Вночі арешти були... Знов чотирьох наших забрано... Друкарню також...
- Та-ак...- протягнув я.- Це вони, значить, чистять... Шпиги, чи провокація?
- Чорт його зна! Та сами й винні... Лазять скрізь.. Понаводили шпигів - ну й забрали... Кохерман з друкарнею взято...- додав він тихше.
- Кохерман?.. Так і її взято?..- і для чогось я перепитав: - Її?
І я почув, що ніяк цього собі не можу уявити. Інші там: п’ять, десять, сто - це може бути; але як її можна було заарештувати, її, що так ще недавно сиділа ось тут і дивилась такими ніжними, покірливими очима на Гаюру - я цього не розумів.
- Ну, певне, арештовано,- з млявою досадою сказав Гаюра; потім, помовчавши, додав:
- А головне те, що вона ж усе діло прийме на себе. Я вже знаю.
І замовк, засвистівши щось, і знов почав стомленими очима дивитись у вікно.
Мені страшенно шкода стало його.
Ми якийсь час мовчали. Десь над нами ходив хтось нерівними ступнями, то спиняючись, то знов ходячи. І це дратувало.
Мені вже не хотілося про себе говорити. Я дивився на його нудний профіль і думав:
«Що тепер одбувається під цим черепом? І що вона почуває тепер там?»
- А ти щось хотів мені сказати? - не озираючись спитав Гаюра.
- Так...- зам’явся я.- Я хотів... Але якраз такий час незручний...
- Це справа якась?.. Торкається організації?
- Та торкається...
- Ну, раз торкається організації, то незручний час тут не грає ніякої роли.
- Воно так... Ну, все одно... Крім того мені треба сказати… Бачиш, я хотів тобі сказати, що я хочу зовсім робити в партії.
Він з слабкою посмішкою подивився на мене.
- Цього треба було сподіватись,- сказав він.
- Через віщо? - здивувавсь я.
- Так. Всі після активного якогось виступу з робітниками, на демонстрації, чи так... та ще й як попоб’ють там, завжди рішуче вступають до організації. Тебе побито? - посміхнувся він.
- Трохи, по голові... Вже пройшло... Та-ак,- роздумливо протягнув я.- Н-не знаю...
Я помовчав.
- Н-не знаю...- знов сказав я.- Але, крім цього, у мене єсть причина... (я похнюпився) та сама причина, що й тоді... Я не можу так... Я повинен увесь, як є, віддатись справі, інакше... Ну, ти розумієш... Я розношу літературу, але це не те. Треба, щоб я так захоплений був, щоб не було часу про інше думати... І взагалі твердо почувати себе зв’язаним зовсім... Злитись з тією волею, що про неї ти сам казав...
- Так... Хіба знов?..- несміливо спитав Гаюра.
- А!..- махнув я з одчаєм рукою й почервонів.
- Ну, нічого,- живо промовив він.- Не можна ж одразу... А це ми зробимо... Ти на аґітацію хочеш, чи на пропаґанду?
- Мені все одно... Тільки в саму середину.
- Добре я передам у комітет.
- А коли я матиму відповідь?
- Коли?.. Хм... Сьогодні четвер... Я думаю завтра годин так у дев’ять увечері... Ти зайди до мене... Тільки, знаєш, тобі треба буде ще підготуватися, програму засвоїти, скласти іспит...
Він подивився на мене з усмішкою.
Другого дня я дістав позитивну відповідь, підручники до іспиту і повідомлення, що його призначено за тиждень.
Цілий тиждень я був у твердо-суворому настрою. Вдома я сказав, що починаю готуватись до державного іспиту, і всі дбали про те, щоб мені не перешкоджати. Про Люсю, Лещинського, про свій занепад я силкувався не думати нічого.
«Нехай собі... Мені все одно... Нічого мені тепер од них не треба» - і ще суворіше накидався на роботу. Люся один раз спробувала була натякнути мені на нові наші відносини і навіть прийшла до мене сама в кімнату, але я, сухо перепросивши її, прохав мені не заваджати. Вона удала здивоване, потім гнівне, далі зневажливе лице і, нарешті, поважно коливаючись, гордо вийшла, протягнувши з погрозою:
- До-обре!...
І більш ніхто мені не заваджав. Але тепер у мене не було вже того попереднього - веселого, празникового, піднятого настрою. Я не прислухався, не придивлявся до своїх переживань, не думав навіть про те, що я живу. Я не вірив собі й суворий був до всього.
Іспит я склав добре і мені дано гурток робітників, з якими я повинен був працювати по спеціяльно ухваленій програмі.
Був морозний, ясний вечір. Ми мовчки йшли якимись темними й мені незнайомими вулицями; тільки іноді мій товариш озирався, дивися на всі боки пильно й бурмотів.
- Тут шпиги люблять лазити...
Я ж про шпигів зовсім не думав. Мене в середині дрижаки хапали від хвилювання.
«Які вони?.. Як я з ними буду?» - наверталося увесь час на думку мені.
Перше, що вразило мене, коли ми прийшли до них, це порожнеча в кімнаті: ні стільців, ні ліжок, голі стіни,