т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.
________
5.
І от в той час уперше в моєму житті справді одбулося важне: я зрозумів, увірував, що можу жити.
Коли на другий день я прокинувся, першим моїм почуванням було почуття чистоти, фізичної й моральної. Мені навіть схотілося взяти чисту білизну, зробити порядок у світлиці, вичистити все круг себе. Я це й зробив. Правда, голова у мене була все таки й важка, і тупа, як і перше; тіло все таки було мов розчавлене, але свідомість того, що вже «кінець тому», що я починаю наново жити, надавала мені певности, що голова у мене вже свіжа, що тіло - здорове. І від цього самовпевнення може й справді менше боліло все. Навіть, як дививсь у дзеркало, мені здавалось, що очі мої стали ніби виразніші й лице свіжіше. Мені хотілось, щоб так було.
Того ж дня я пішов до Гаюри. В світлиці у нього я зустрів якогось кирпатого добродія з борідкою і в окулярах; окуляри були якісь великі, незґрабні і здавалось, що то вони так стягали йому перенісся, що аж ніс задерся.
- А!.. Дуже добре, що ти прийшов! - весело зустрів мене Гаюра. Одягнений він був у синю косоворотку й виглядав таким простим і щирим.
- Знайомтесь...- хитнув він головою на добродія в окулярах.
Ми подали один одному руки й буркнули свої прізвища.
- Добре, добре, що ти прийшов...- потер руки Гаюра й весело подивився на добродія.- Тут, бачиш, така справа: нам треба скласти десь кільки нелеґальної літератури - дістали нового транспорта. Ну, от. На старих квартирах незручно... Чи не взяв би ти до себе? У тебе квартира «чиста», живеш ти у мирового судді, ніякому жандарові й на думку не спаде шукати в тебе. Звісно, треба, щоб до тебе не лазили. А як треба буде брати звідти, то щоб ти сам брав і носив, куди треба... Згода?
- Вжеж, згода,- одповів я й подивився на нього так, мовляв: ти ж сам знаєш, що згода.
- От і чудово! - зрадів добродій.- А то, знаєте, шукай когось... Так ви вже, будь ласка, підіть зо мною й заберіть... Воно зручніше, як ви сами її привезете.
- Добре...- сказав я.
- Ну, а тепер ще така річ,- знов потер руки Гаюра.- Нам треба чоловіка, що ходив би на одну квартиру, брав би там проклямації й носив їх на другу. Можеш узятись?
- Можу.
- Так. Ну, так от що... Хм...- Гаюра задумався.
- Ну, так от що... Ні! Краще так: ось тобі адреса «явки»... Ти знаєш, що таке «явка?» Ні?.. Це - конспіративна квартира, де щодня сидить один чоловік з організації, а до нього являються (од того і явка), являються всі, кому є яка потреба до організації: чи проклямацій, чи літератури, чи так якась справа. Ходять туди з паролем, щоб шпиг не заліз. Ну, от. Так ти підеш і скажеш, що ти «від Михайла Петровича». Це - пароль. Не забудеш? Ну, от. І скажеш, що ти маєш носити на явку проклямації. Хай він тобі все скаже, як брати, де коли і т. і., все, що треба. Адреса така... Ні-ні, не записуй! Взагалі ніяких адрес при собі не держи тепер... Бо при арешті жандари це найбільше люблять. Ти так пам’ятай... Іванківська 7, квартира 9... 7... квартира 9... Не забудеш?.. У дзвоник не дзвони, а застукай кулаком у стінку перед дверима...
У двері щось застукало.
- Можна! - гукнув Гаюра.
До світлиці ввійшов Тищенко. Я здивовано глянув на нього, але він був такий збентежений на виду, що навіть не подивився на мене.
- Новина!..- важко дихаючи, сказав він зараз же.
Ми всі подивились на нього.
- Явка провалилась!
- Та не може бути?! - скрикнув добродій в окулярах і навіть устав і підійшов до Тищенка. Але той важко сів на ліжко й одкинувся до стіни, безсило поклавши руки на коліна.
- Арештували когонебудь? - похмуро спитав Гаюра.
- Вжеж...- оддихуючи й сопучи, сказав Тищенко.- Я тількищо звідти... Добре, що спізнився трохи. Підхожду, а їх уже ведуть... Публіка, звісно, дворники, поліція, жандармерія - все як слід...
- Та кого «їх»? - нетерпляче скрикнув добродій.
- Та хто ж сьогодні на явці був? Кучерявий!.. Ні, оце дак так! - скрикнув Тищенко.- Той селянин, що взяли з Кучерявим...
- Селянин? - підняв брови Гаюра.
- Авжеж, якийсь селянин. Мабуть, сьогодні приїхав, та просто на явку, ну й попав... Ну, так от що цікаво. Їх виводять уже з квартири. Я теж заліз між публіку й дивлюсь... Виводять їх... «Куди ж це ви нас тепер?» - питає дядько. А жандар глянув на нього та: «в тюрму». Різко так, з злістю. «Ага! - каже дядько: - Ну, в тюрму, так і в тюрму!..» І розумієте, так гарно подивився на публіку. Я мало не заапльодирував йому.
- Почекай,- хмуро перепинив його Гаюра.- Він такий високий, чорний, вуса вниз?..
- Так-так... Бритий...
- Ну, так це з Каршаровки... Славний дядько... Ех, чорт! - злісно плюнув він і заходив по хаті.- А більше нікого не взяли? Кучерявого й цього селянина? - знов зупинився він проти Тищенка.
- Ні, нікого.
- Не бачив,- виносили за ними якусь літературу, абощо?
- Таскали там, брат, усього! Забрали всі, навіть леґальні, книжки...
- Це шпиг! - рішуче вдарив кулаком по столі добродій в окулярах.- Я його завжди бачив там. Такий низенький, в залізничному картузі, вуса - як ковбаси... Паскудна така пика...
- У чорному, теплому піджаці? - спитав Тищенко.
- Чорт його зна... Та вони ж міняють одежу... Маленький, присадкуватий...
- Ех, чорт! Казав - перемінити явки,- ні: «рано ще». От і маємо! Не знаєш - просто в тюрму повезли, чи в участок? - зупинивсь Гаюра знов коло Тищенка.
- Не знаю... Здається в тюрму.
У двері знов застукало.
- Увійдіть! - крикнув Гаюра.
Увійшла Кохерман - та панна, що була з Гаюрою в