т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.
А попереду ніч, довга, мовчазна, безмежно-жахлива. Я забивсь по камері, як спіймана, маленька, одуріла з жаху, миша. Сум, кротість, туга - все пропало. Один жах перед ніччю, одна огида перед блощицями, один одчай перед безсиллям своїм стояли в мені.
Здавалось, я стану серед камери навколішки й завию, задерши голову догори, завию страшно, дико, несамовито, як виють собаки серед порожнього базару вночі, одставши од хазяїна.
Я стяг подушку з койки, взяв пальто й ліг в кутку на підлозі. Скоцюрбившись, я силкувався зогрітись, але з-під підлоги дуло, стіна віяла вогкістю, дошки давили, муляли.
І от тут знову, як і завжди, з темної глибини моєї істоти висунувсь мій «спосіб», в якому я стільки літ шукав потіхи. Не те, що дали мені Гаюра, Кохерман, гуртки, ні - це був нальот, це була брехня, це було те, що не могло ввійти в мене. О, що мені було, справді, до тих робітників? Хто вони мені? Чужі, далекі люди. Що нас в’язало? Ніщо. Все моє життя було чуже, відмінне від їхнього. А я, котрий ніколи не знав, що то за голод, який не знав, що то за робота, який не знав навіть, що то значить не мати грошей, я брався учити їх, я брався наставляти їх жити. О, ні, «програмка» не могла мене вдержати там на підлозі; кожний в критичні хвилини, в хвилини жаху і одчаю хапається за ті способи боротьби, які притаманні його породі.
Моя порода, моє життя дало мені мій «спосіб» і, не дивлячись на моє обурення, на протест, на безсилу свідомість, що я загину, що завтра я збожеволію, згублю всяку волю, що це - моя смерть, він все таки владично пройшов у мій мозок, опанував всією істотою і... кинув у чад скаженої, остервенілої, повної виклику й одчаю розпусти.
Вранці очутившись і підвівши важку, мертву голову, я глянув по камері і сів, пройнятий одним почуттям: кінець. Коли я не вийду звідси сьогодні, я завішусь або збожеволію.
Нічого не думаючи, в холодному жаху я схопився, підбіг до «вовчка», скажено загрюкав у двері й закричав:
- Городовой!.. На допит мене!.. Скоріше!..
Як вродились вахмістри й помчали мене. Я... сказав усе «чистосердечно», я не пожалів нікого, я виказав усіх: і Гаюру, і Кохерман, і кирпатого проводаря, і соромливу пропаґандистку - всіх і все, що знав. Мозок мій спотикався, але не крутився од страху на місці, бо стіни не давили його, а жандари все таки не встигали за ним і писали, писали, писали. Вони були такі ласкаві зо мною й доторкались так делікатно до моєї душі, як і той поліцай, що витягав із кишені брошурки.
Я навмисне говорив довго, бо не міг зупинити свій мозок, який ніби радів і, вільний од стін, весело пурхав од спомина до спомина.
Та коли я скінчив і підписав, вони хотіли одвести мене знов на старе місце, назад - туди, до тих стін. Тоді я впав - так-так! - я впав навколішки й благав їх, щоб мене туди не вели... І вони такі ласкаві були та добрі, що викликали з тюрми карету й посадили мене в неї. І крім того обіцяли, провіривши мої викази, зараз же зовсім визволити мене, бо вони вже бачили, що я - «нещасна жертва злих людей!»..
Як мене довезли і впровадили в тюрмі в самотну камеру, я не пам’ятаю; мені потім казав коридорний доглядач, Прокіп Гаврилович, маленький, руденький дідок, що мене привезли зовсім «без сознательності». Коли я прийшов до пам’яті, у мене під головою була якась подушка, не з соломи, а справжня, і на залізному столику, вмурованному в стіну, стояли ліки й кухоль з водою. У хаті було видно й розносився звідкись голосний крик...
- Ко-му... (павза) пе-ре-да-ли? - кричав по складах хтось за стіною. І тихо було. Потім знов:
- Ні-чо-го... (павза) не чую... Що?.. Так! Так!..
Знов тихо і знов:
- Слу-хай-те... Двадцять три!.. О-дин-на-дцять!.. (павза) Один-на-дцять!.. Та не кричіть, Мишурин! Дайте перебалакати!.. Один-на-дцять!.. Со-рок п’ять!.
Я зрозумів, що я в тюрмі. Так, я був у тюрмі.
Я тиждень пробув у ній.
Але який же палючий був цей тиждень!
Я не смів показатися «їм» на очі; але вони невідступно і з співчуттям зазирали до мене у вовчок, стукали в стіни й кричали:
- Добри-день, товаришу! Вилізайте до вікна, будемо балакати. Тут можна!.. Це - пансійон... Наша жандармерія навіть тюрми доброї не збудувала досі. Даром хліб їсть... Вилізайте!.. Чуєте, товаришу?
О, це огидне слово! Я корчився від його, але воно, як бичем, хльоскало мене по душі. А вони підходили до мого вовчка й розпитували, ласкаво, добродушно:
- Ви - недужі?.. В участку сиділи?..О, там погано!.. Кричав до вас генерал «згною»?.. Ха-ха-ха!.. Він до всіх кричить... Може вас там били?.. Як вас звуть?
А потім я чув, як мій сусіда, веселий, жвавий політехнік, кричав другим:
- Товариші! Наш новий товариш недужий, а через те не з’являється... Він сидів в участку і його там так змучили, що цілком непритомного привезли сюди. Арештовано на вулиці. Знайдено при ньому три брошурки, сто чи більше бумажок і програмка. Соціял-демократ.
- Як на прізвище? - тоненько-тоненько зачулось звідкись іздалека.
У вікнах у сусід почувся сміх і хтось, передражнюючи вдатно, пропищав.
- Ах ти боже мій!..
Веселий політехнік прокричав моє прізвище і звідкись знов почувся тонкий, жіночий голос.
- Ві-тай-те йо-го!..
Я вистрибнув на спинку койки й подивився в вікно. Тюрма збудована була на зразок літери П. Широке подвір’я, чи навіть два подвір’я, одне більше, друге менше, поділяли один корпус від другого, а єднав їх третій корпус, так званий, «пересильний». І там, проти нас, у другому корпусі сиділи, очевидячки, «політіческіє женщіни». Всі три поверхи були засіяні вікнами, а в кожному вікні виднілось по одній, а то й по дві голови.
- Чуєте, товаришу? - зачувся голос політехніка.- Вас вітають. Знаєте хто?
Я злякано стрибнув з койки і, не одповідаючи, заходив по камері. Я догадався: то була Кохерман.
І