т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.
В мене похололо серце, коли я побачив, що він з бурмотінням починає своїми незграбними руками шукати по кишенях. Гаюра й панна, наче це їх мало цікавило, мовчки йшли і дивились поперед себе.
- Ось...- знайшов таки довготелесий.- Нате, як хочете... Прочитайте...
Він простяг мені проклямацію й позіхнув. На вулиці, крім ряда лихтарів, одного сонного звожчика коло якогось будинку та нас чотирьох, нікого не було, але, коли я простяг руку і взяв той невеличкий шматок паперу; мені здавалось, що зо всіх боків на мене дивляться очі тих поліцаїв, що збирали в театрі проклямації.
Я зараз же попрощався з ними. Мені здавалось, що коли я пройду з ними ще з квартал, то папірчик той розірве мене в повітря. Як тільки не стало чути їхніх ступнів, я сягнув рукою до кишені, дуже зім’яв нещасну проклямацію і, вийнявши її, розправив пальці й випустив її на землю. Мені стало лекше. Але зараз же я з жахом подумав:
«А що, як хто слідкував за нами і тепер знайде її!» Я озирнувся. Нікого не видно було. Вернувшись, я схопив зім’ятий папір, розірвав його і, почав дерти на дрібні-дрібні шматочки. Так ніколи, певно, не дерла своїх любовних листів зрадлива жінка, як я ту проклямацію. Подерши, я розсипав її частинами по дорозі і, звернувши на другий бік вулиці, швидко пішов по порожньому тротуару.
________
3.
Ось - перше кільце ланцюга моїх дрібниць. Бондар штовхнув моє життя по такому напряму, якого б ні за що ніхто не вгадав. А насамперед я.
Пам’ятаю, я навіть на другий день забув зовсім цей інцидент. Але за обідом Іван Кіндратович оповів про «штуку соціялістів» у театрі і нагадав мені все.
Ввечері я лежав у себе, на ліжку і слухав гру Люсі в вітальні на піяніні. Вона грала щось надзвичайно чисте, ніжне й радісне. Мені згадались очі і сміх панни в театрі. І через щось подумалось, через щось, пам’ятаю, гостро кинулось мені в очі, що я... ніколи не був закоханий. Люся? Брр, якби вона прийшла до мене в ту хвилину, я б з огидою пацнув її ногою. Ніхто ніколи не хвилювався, бачачи мене, і я ні від кого не замирав серцем.
А Люся грала і мені здавалось, що то не Люся грає, а та панна, що в театрі, а очі її дивляться трошки вгору і від того музика така чиста та ніжна.
І знову мені думалось, що щось не так діється в моєму життю, що в романах може й правду пишуть. Єсть десь і не дрібне життя. Єсть щось більше за «спосіб», за перетравлювання їжі.
І проти волі згадались мені слова Гаюри (я навіть виразно бачив лихтар аптеки, біля якої ми в той час проходили): «Хто, брат, живе великим, той малого не помічає. Того дрібниці не зачеплять, ні, його може збити тільки велике». (Пам’ятаю, я ще тоді аж зщулився, немов Гаюра мені те казав.) Довготелесий щось говорив про «строгість моралі, чистоту ідеї». І знову пригадалась, як Гаюра тьохнув в повітрі тоненькою палічкою, засміявся і сказав:
- Е, голубе! Ми - не аскети. Ми - люди. А людина мусить жити широко й радісно. У всьому можна знайти радість, як уміти й хотіти.
«Можна знайти радість!» Ця фраза особливо не виходила мені з голови. Радість... Чи я мав радість, справжню, велику радість? Пригадую собі, скільки я не перебирав своє життя, не знаходив. Атестат зрілости? Я знав, що мені його дадуть. Було приємно. Виграв у лотерею кавказьке сідло. Було приємно. Інтрижка з бонною Кларою Мойсіївною? Приємно, але турботно. Що ще?.. Нічого не було.
А Люся грала і журба м’якими хвилями обмивала моє серце. І стало жаль себе, жаль до сліз, як когось чужого, але близького. І пам’ятаю, з того жалю мені стало тепло й легко.
«Можна знайти радість»... А чому ні? Я тільки не шукав, я жив, як слимак, у шкарлупі. Треба шукати, треба поширити своє життя!
Я навіть устав із ліжка й заходив по хаті бадьоро й енергійно.
Перш усього треба закинути «спосіб», треба взяти себе в руки, треба бути дужим. «Життя мусить бути широким і дужим». А чому ні? Хто мені винен, що я живу в цій дірі й ніде не буваю. На світі є багато втіх, багато цікавого й вабливого. Ого!
Я цілий вечір ходив і навіть розхвилювався. А розхвилювавшись... потягнувся до «способу». Потягнувся з жахом, з соромом, з обманюванням себе, з присяганням, що це останній раз і з дикими, оскаженілими образами розпутно-хоробливої фантазії.
Але другого дня вечірні думи все таки вернулись до мене, не дивлячись на те, що я був весь вимучений і важкий, як лантух з піском.
Ввечері знов грала Люся. І знов у тьмі ніжно і чисто засяяли очі й посмішка панни з театру.
О, панно Катю, ради бога, не червонійте й не ображайтесь: ні на одну хвилину я не допускав вашого образу в свої нічні орґії. Ні-ні! Навіть думки не з’являлось у мене про вас, як не може з’явитись у проститутки думки повісити портрет своєї коханої матері в залі, де одбуваються орґії. Ні-ні. Це занадто було б і для мене. Там могла бути Люся, кузини її, могли бути всі женщини, яких я тільки де бачив, яких я роздягав очима на вулицях, там могли бути невидані мною, але вас не могло бути. Чого так? Не знаю. Я тоді не думав, а потім... теж не хотів думать.
Люся грала і знову ще дужче в мені загоралось бажання «знайти радість». Знов я розхвилювався, знову журба затопила мої груди. Але в цей вечір я переміг спокусу «способу».
І перемога підняла мене, збадьорила. Пам’ятаю, другого дня я навіть ступав більш поважно і твердо, а не так, як звичайно, дрібно й наче винувато.
Але... трапилась дрібниця і штовхнула мене в цілком несподіваний бік. Може я й сам покотився б туди потім, може це було необхідно для мене, але... я у всякому разі не мав певного наміру робити те, що робив.
А вийшло все