т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.
Ну, та ви пристосувались, щасливі: умірковано, потихеньку знайшли спосіб заспокоїти себе. Іван Кіндратович скляночки свої має; Глафіра Семенівна глечички, цибулю і підлеву; папаша мій - «клубнічку»; мамаша - ладан; Люсінька, моя наречена, піяніно годин по дванадцять, часом, на день. Пристосувались і рудименти не дуже турбують.
Ну, а я не зумів, занадто гострий спосіб у мене з’явився. Переборщив, передав куті меду і той мед, замість заспокоєння, якраз навпаки - ще більш непокою дав мені. Бо я, бачите, знайшов собі спосіб в... онанізмові...
Ах, mille pardons! Ви страшенно засоромились. Не від того, що я робив це («хто не був грішний цим!» як сказав раз у розмові Іван Кіндратович), а від слова. О, слово, владико дріб’язкових, хоч ти можеш засоромити Івана Кіндратовича!
Ну, вибачайте ласкаво, я не буду казати цього слова, я буду казати... «спосіб». Добре?
Ну, так от вживав я цього «способу» від того чогось, що викохала в собі людськість, занадто гостро. О, Іване Кіндратовичу, я був молодший за вас і в мені, мабуть, більше було цього «чогось». Ваші чотири склянки - ідеал уміркованости. Я не міг так. Коли я почував, що болото смокче мене, я не спинявсь і не вилізав на горбочок. Ні-ні, я не вилізав, а на̀, ще глибше, ще далі, смочки більше, більше смороду, по шию, по вуха!! О, Іване Кіндратовичу, я недурно вродився недоноском через дрібницю.
Пам’ятаєте, Глафіро Семенівно, як ви іноді жахались, що в мене синяки під очима і жовто-олив’яне лице? Навіть турбувались і санатоґен радили пити (а молока все таки і склянкою більше не хотіли дати)! Пам’ятаєте? Ах, Глафіро Семенівно, синяки - дурниця, о, зовсім дурниця, синяки і в Люсі бувають (Люсю, ще не червонійте - рано!). Річ вся в тім, що у мене на душі поробились синяки. От у чім річ, мамаша! І мало того, вона стала самим синяком, вона стала така невеличка, як засохлий пуп’янок огірка, вона зморщилась і засохла і лежала в малесенькій ямочці. А через те, що була невеличка і лежала в малесенькій ямочці, нічого великого не бачила й не боялась. Хоч би слон пройшов наді мною, мені що? І не помітив би. А от комашка, жучок, жаба - то інша річ, ці мене ворушили, таскали, цих я помічав.
І що більше я вживав цього «способу», тим більше зморщувався, а що більше зморщувавсь, то все більш залежав од комашок. І навпаки, що більше сердили мене комашки, то більше я вживав «способу». Мій «спосіб» і закон дрібниці цілком погодились - вони одне одному помагали.
Я знаю, Івану Кіндратовичу хочеться посміхнутись на мою «філософію». Любий «папаша», я б з охотою теж посміхнувся, коли ж не посміхається мені.
________
Страшенно заваджають писати: Глафіра Семенівна боїться, що я втечу і завезу посаг.
________
Тепер вечір. Я люблю такий час. У кутках стоять тіні. На мене посіла важка втома. Я вже не вірю, що уб’ю себе. Тиха печаль, пізня, солодкоспівна печаль плаче мені в грудях.
Я не помру. Я зморщусь ще більше і скорюсь дрібниці. Я женюсь з Люсею і зщулений, навшпиньках боязко й покірно пройду все життя своє. Великим - велике, малим - мале.
________
Зустрів сьогодні Гаюру. Він глянув на мене і зупинився. Я скочив на звожчика і, не озираючись, поїхав. В мені ще й у цей мент ниючим болем стоїть сором у грудях. Іване Кіндратовичу, я випив зразу три ваші склянки. Справді, так краще. З склянками краще. Я хоч почуваю щось.
І от дивно, коли я щось починаю почувати, то перш усього почуваю її, мою любу дрібничку. Це - цікаво.
Все ж таки я її почуваю, значить, не так уже я її люблю й мирюся з нею! Ага. Ну, я про себе все ж таки не завжди так погано думав і коли б, наприклад, ще дві склянки, то я навіть і якомусь Гаюрі не піддався б. Я цього зшитка вже нікому не покажу, бо стрілятись я не буду, я ще не такий дурень, але свої думки я вважаю справедливими. І тому я їх запишу на спомин дітям, родителям же і отечеству на пользу. І годі.
________
2.
Вчора була орґія. Як звичайно. Сьогодні я - мертвий і мертвими очима все таки бачу, що в орґію заховався від Гаюри. І знов вона, дрібниця: у мене розв’язався шнурок од черевиків. Якби він не розв’язався, я б не зустрівся з Гаюрою, бо він вийшов з того перевулка, який я встиг би поминути. І все було б інакше.
Ти, Гаюро, все таки не думай, що я тебе злякався, що тебе засоромився. Я себе злякався. Розумієш? Я - злодій перед собою. Я дозволив собі жити тільки поти, поки не розкажу, через що вмираю. Вмираю ж я через те, що ненавиджу дрібницю, а жити ширше мені не дозволено, не одмірено. Але хоч мені не одмірено, я все таки сам собі одмірю, себто уб’ю себе; а це вже не дрібниця. Розумієш? Таким чином я сам перед собою уже оправданий у всьому, я сам перед собою вже не дрібний - я переможець.
Кому охота посміхатись, хай сміються, а ти, Гаюро, і ви, Катю, не смійтесь. Ви можете зрозуміти, а хто розуміє, той не сміється; сміх - привілей дурнів.
Що я не помиляюсь і вірно означив закон свого життя, то це я вам доведу всіма фактами з свого життя. І вам, і собі. Більше навіть собі, бо коли не доведу собі, то помирать мені не треба. А я чую, що треба.
Я прошу вибачити за п’яний стиль мого писання, інакше я не можу. Без алькоголю і «способа» мої нерви в’ялі, як клоччя.
Я не