т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.
Я ще не згинув і лечу, а в льоті, як і завжди перед смертю, в один мент пролітають картини мого життя. Картини немудрі, картини убогі, картини того, як я лазив між туманів з бур’яна на бур’янинку.
Дійсно, не йшов, а лазив я в житті. Покірливий лютому законові, я мусів бути в категорії «дріб’язкових». Бур’янинки були етапами мого плазування.
І, дійсно, як премудро все утворено творцем: для того, щоб лазить з бур’янини на бур’янину, не треба бачити перед собою далекі простори, не треба великого стремління, це навіть шкодило б у боротьбі за... бур’янинки з другими плазунами.
Озираючись на своє проповзане життя, я з посмішкою бачу, як цей закон гарно здійснився на мені; кожний мій рух, кожна моя акція фатально починались з дрібниці й кінчалися нею.
Як, наприклад, я вродився? Цілком випадково: мамаша посварилася з папашею за покоївку, до якої дуже прихильно ставився папаша, побігла з розпуки в сад, спіткнулась і... породила мене. А мені ще не час було б з’являтись на світ, принаймні для всіх людей цей перший строк життя починається на місяць пізніше.
Таким чином я з самого початку виступив блискуче.
Порождений під кущиком у бур’яні, серед плазунів, хіба міг я дістати від них далекий зір, стремління вперед, інстинкт неспокійної, невгамонної боротьби.
Навіщо він плазунам і паразитам?
Та й хто б мені це дав? Папаша? Цей рожевий, товстенький, культивований павіян, який, чисто як мавпа, хитро й вигадливо лазив з векселя на вексель, з закладної на закладну, який за все життя «працював» тільки над тим, щоб з-під його не випорснуло засмоктане, ребрувате тіло селянина.
Чи може моя мамаша могла мені задерти голову догори, ця мамаша моя, яка ходила завжди з похиленим лицем, у чорному, з молитвою на устах і духом ладану навіть од хусточки до носу. О, моя «рідна оселя», букете мій з публічного дому і манастиря, як приємно мені пахтить від споминів одних про тебе!
Чи може гімназія навчила мене хотіти чогось великого, чогось більшого за кущик бур’яну? Панський дитині не треба нічого хотіти, у неї все заготовлено ребруватою мужичою дитиною. Спокійно лізь і не турбуйся про ті інстинкти, які тобі непотрібні.
Пам’ятаю, в університеті я трошки почав розшолопувати, що щось немов не так зі мною діється, як от, хоч би, наприклад, в романах пишеться. Там і пристрасті великі, і цілі якісь «святі», і саможертва, і таємні бурі переживань.
Тривожно й турботно озирався. Де, у кого те життя, що вони там плещуть про великі цілі, пристрасті величні? Де ж саме?
Уклоняюсь вам, Іване Кіндратовичу: я пильно слідкував за вашим життям, вглиблявся в його, вишукував всі таємності його і, дякую, воно цілком заспокоювало мене; абсолютно нічого ні великого, ні важного, ні таємного не помічав я.
Ну, що, скажіть сами сумлінно, що важного у вашому життю? Ось за всі чотири роки, які я перебуваю у вас на квартирі, у вашій родині, здається, найбільший інтерес збуджував я, себто не моя особа, але той посаг, який би ви дістали за мною, якби я оженився з Люсею. Все ж останнє було так просто, так пристосовано, що я навіть можу вгадати за десять років наперед, що ви будете робити о пів до п’ятої в суботу якого хочете місяця. Ранком вип’єте чай і склянку горілки. Так? Ваше трухляве, чотирьохкутне лице жовтого коліру, коліру вашого рідкого волосся, при цьому задумливе й тупе. Очевидячки, думка спить ще. Потім о дев’ятій ви йдете на службу і вертаєтесь о третій або четвертій. Випиваєте знов склянку горілки й обідаєте. Лице ваше ще жовтіше, ніж уранці, і ви наче щось думаєте. Але це буває іноді просто оптичним обманом, ви просто перетравлюєте їжу. Далі, ви спите і вже навряд чи думаєте що тоді; а прокинувшись, одягаєте пантофлі, випиваєте склянку горілки й починаєте ходити по вітальні, заклавши руку за свою плескату, широку спину, або приймаєте в кабінеті «пацієнтів». «Пацієнти» ваші - якісь темні особи, що таємниче прокрадаються раз-у-раз через «чорний хід», підлабузнювато посміхаються і в усякому разі не роблять вражіння чесних людей. Очевидячки, обов’язки мирового судді остільки великі, що деякі з них можуть бути виконані тільки вдома. Потім за вечерею склянка горілки і... сон. А гуртом - чотири склянки горілки, чотири рази їжа і двічі сон.
Ви не соромтесь, Іване Кіндратовичу, що я так без церемонії поводжуся з вашими секретами; коли я постановив не жаліти себе, то повірте, що з вами церемонитись у мене нема ніякої охоти. У всякому разі, буду говорити тільки те, що було і є. А проте, що більше про вас можна сказати? Все сказано.
Небагато також і про вас, Глафіро Семенівно, можна говорити; таке нескладне ваше проживання. Ранком ви пахнете смаженою цибулею і чіпляєте на свою велетенську, незграбну постать брудний фартух. На лиці вашому, засіяному маленькими чорними вугрями, наче засидженому мухами, лежить печать турботи за підлеву до печені, а в рідких, зате великих зубах стирчить цигарка. Ввечері ви пахнете мішаниною цибулі з одеколоном і ходите без фартуха, але з тими ж вугрями і цигаркою.
Оце і все. Правда, ви ще продаєте сусідам молоко од власної корови; тоді ви трошки пахнете ще коров’ячим гноєм і сваритесь з Катею, що вона занадто повні глечики наливає. Ви навіть із захопленням сердитесь. Це єдине, що можна б вам закинути. Але воно мене не дуже турбувало - письменники в своїх романах не про такі пристрасти писали. І я заспокоювався, зневажливо кривлячи губи, коли читав про них.
Заспокоювавсь... але не надовго. Уявіть собі - знов на мене щось находило! І знов я чимсь був незадоволений. Чого мені бракувало? Гроші мені висилались акуратно, вчився я «прімєрно», мав наречену, в будуччині манячіла гарна посада.
Ах, мої плазуни, мені здається, що й у нас іноді бувають непокійні хвилини! І, знаєте, мені здається, що тут винні не ми, а дурна ота людськість, яка вічно кудись преться, чогось хоче, виробляє в собі