Листи до матері з неволі - Марченко Валерій
Ми ж бо народи-брати. Але, вочевидь, хтось у Москві вельми зацікавлений у тому, щоб республіканська програма була нудною й нецікавою, натомість центральна — якнайкращою. Це неважко осягнути, коли пригадати передачі, що їх готувала українська телестудія для інтербачення, та й тепер дає інколи на всесоюзний екран. Ось воно, справжнє обличчя "братерської допомоги", така вона — "інтернаціональна" "ленінська" політика Кремля.
А справи русифікаторські на республіканській студії просуваються чимдалі успішніше. Інтерв'ю стали частенько вестися російською мовою. Це переслідує дві мети: 1) зменшити кількість українського тексту; 2) підсилити в радянського трударя впевненість у тому, що люди самі обирають, якою їм мовою говорити.
Цілковита відсутність народної пісні — ще один винахід русифікаторського генію. Після чергової наради в ЦК директор республіканського телебачення Власов вказав, що "нам потрібні твори, які оспівують сучасника. Побільше пісень радянських авторів".
Концерти народної пісні було кваліфіковано, як "захоплення старовиною, відвернення уваги громадськості від нашого сьогодення". Відтоді з блакитного екрану зникли старовинні українські пісні, давно немає іскрометних танців.
У зв'язку з цим пригадай концерти-огляди талантів з областей, що проходили в Києві минулого року. Ось приблизна програма такого концерту-звіту. Його розпочинає щось панегіричне — кантата або уроча увертюра, присвячена партії, Ленінові (українською мовою). Далі — сюїта на тракторну чи шахтарську тему, військово-патріотична пісня (українською мовою). Арії з класичних опер на 90 відсотків виконуються російською мовою. Пояснення цьому стереотипне — "нету ведь украинских текстов", а для того, щоб вони не з'явились, докладають зусиль у видавництві "Музична Україна". Незаспівані російські народні пісні, нові естрадні твори російською мовою та давно відомі, перевірені пісні Білаша й Поклада йдуть десь посередині концерту. Потім організатори дають змогу проспівати й українську народну пісню. Завершує цей огляд талантів величальний гімн на честь дружби народів. Програма концертів була побудована в такий спосіб, що у кращому становищі весь час залишались всі російські номери. Безперечно, багато приємніше слухати гарну ліричну пісню, аніж кондову сюїту про братерство, подивитися запальну російську польку, ніж псевдохудожню "Українську урожайну". І глядачі щиро аплодували Ю.Багатікову, коли він з душею співав "О таком парне" ("Я сегодня на заре встану"), Соні Ротару після її виконання "Я люблю тебя, Россия". Натомість, у залі позіхали й нудьгували під час сто разів чутої "Ой ти, дівчино, з горіха зерня". Вже бачу твоє заперечення, Аліку. Поспішаєш сказати, що тут. можливо, винна інертність самих співаків. Далебі, ні. Коли соліст укрконцерту Авдеев запропонував віночок малопоширених народних пісень, йому було категоричним тоном наказано виконувати заспівані твори Лисенка "Безмежнеє поле" та ін.
Знаній на цілий світ народній пісні України, витворові мистецтва, в якому, за словами Гоголя, все: "і поезія, і історія, і батьківська могила", в концертах відводилося два, максимум три номери. Відповідальні товариші чудово усвідомлюють, чого їм треба боятися насамперед. Недаремно просто неймовірні перепони має подолати композитор, щоб його українська пісня зазвучала з великої сцени. Про це розповідав сам росіянин за походженням, автор "Цвіту ромен" Толмачов. Не розуміючи прихованих пружин політики винародовлення, він дивувався, що на радіо в Києві від нього вимагали пісню з російським текстом, бракуючи гарні українські твори.
Наші ідеологічні керманичі відшукали ідеологічну отруту й у західноєвропейських піснях. Так, артистам-гастролерам із соціалістичних країн суворо заборонено співати англійською, французькою, італійською та ін. мовами. Пропоновано російський текст або виконання рідною мовою. Коли югославські джазмени згадали про варіант українською мовою, на них злякано замахали руками. В московському держконцерті зарубіжним співакам роздаються твори Островського, Бабаджаняна, Френкеля і, природно, ніхто не згадує про те, що, скажімо, ансамбль "НО ТО ЦО" провадитиме всі свої гастролі на Україні. В цьому теж є свій політичний сенс. Радянським трударям являють картину захоплення у світі всім російським — ще одна ілюстрація до тези про всеперемагаюче ленінське вчення.
Минулого й на початку цього року майстри Київської опери виступили по телебаченню із сольними концертами. Вечори російського романсу дали М.Гнатюк, Ю.Гуляєв. Співали Є.Мірошниченко, Б.Руденко, Н.Куделя, А. Солов'яненко,А.Мокренко. З дев'яти номерів своєї програми Н.Куделя виконала 5 арій російською мовою. 2 — італійською, одну народну російську пісню й одну пісню Н.Андрієвської мовою свого народу. Подібні статистики можна легко назбирати з кожного концерту, що ведеться зараз у Києві. Як тут не згадати слів Лесі Українки: "Наш хист — актор-кріпак в театрі у панів Непевні жарти тне, сміється через силу, Поклонами спиняє панський гнів".
— А які пояснення ти даси тому, що українці не бажають дивитися фільми рідною мовою?
— Кілька років тому я почув таке. "Є фільми погані, є — китайські, а є — студії Довженка". Ця досить дотепна констатація має своє підґрунтя, знову ж не відоме багатьом. Всі кінострічки на республіканських студіях у СРСР знімаються в обов'язковому порядку по-російському. Потім їх дублюють. Дубляж, як правило, робиться на вельми низькому рівні. Його технічний бік не йде ні в яке порівняння з дубляжем зарубіжних фільмів, що здійснюється на "Мосфільмі" або "Ленфільмі". По-друге, чи не визначальну роль у взаєминах "фільм — глядач" відіграє ефект першої зустрічі. А трудящі УРСР пересічно бачать фільми російською мовою. Доцільно назвати тобі кількість копій, зроблених зі стрічок студії Довженка на Київській кінофабриці. "Білий птах із чорною ознакою" має 93 російських копії і 25 українських. "Олеся" — російських
— 841 і українських 98, "Ніна" відповідно — 1052 і 93, "В'язні Бомона"
— понад 1000 російських і 87 українських. Навіть якщо виходити зданих офіційного перепису, за яким на Україні мешкає 45 мільйонів, тобто 1/5 всього населення Радянського Союзу, то й тоді вищезгадані цифри будуть не на користь Ленінської національної політики КПРС. Отже, психологічна настроєність глядача зумовлена російським оригіналом. І річ ясна, що на український варіант він дивиться як на явище другосортне. Тому після перегляду тих нечисленних українських фільмів з'являються невдоволені, котрі вимагають ліквідації дубляжів національною мовою. У своїх листах вони висловлюють невдоволення, часом обурення, даючи нові козирі україножерам з Міністерства культури для відмови режисерам у накручуванні фільмів рідною мовою, зменшення кількості українських копій. Звідси й виходить, що українська мова в художньому фільмі звучить неприродно, фальшиво.
— А якщо фільм все ж таки знятий цією мовою? Чому не сприйняв глядач "Ночі на Івана Купала"?
— Режисер Юрій Іллєнко полюбляє кіно образне, поетичне. Його захоплення метафористичністю і зумовило якоюсь мірою те, що фільм не сприйнятий масовим глядачем. Але ця ускладненість має свої соціальні чинники. За химерною символікою, карколомним каскадом подій приховано ті ідеї, котрі митець ніколи не міг би висловити засобами звичайного кіно. В українській поезії аналогічне явище маємо у творчості Івана Драча. "Ніч на Івана Купала", таким чином, була зрозуміла лише невеличкому загалу інтелігенції. До того ж цензура зробила все можливе, щоб вилучити всі сумнівні та підозрілі моменти. Фільм переробляли після перегляду тодішнім головою комітету по кінематографії при Раді Міністрів УРСР Г.Івановим, ущільнювали після вказівок відповідальних працівників ЦК, краяли після показу в Москві. Ножицями "доброзичливців" нашої культури вирізано по живому тілу останнього варіанту більше 10 епізодів. Зроблено це в моментах, найважливіших для ідейного розуміння. Нагадаю лише те місце, де Пидорка тягне канат, який потім сама відтинає. У фільмі показано лише перетятий канат і... чисте плесо води. (Злі язики подейкують, що в ЦК Іллєнкові радили вставити сюди "взяття революційним народом Зимового палацу" — для виховання мас в правильному дусі). В першому варіанті режисер показав Пидорку, яка тягне на канаті галеру з польськими шляхтичами, царицею Катериною II та її почтом, турками й татарами — усіма, хто прагнув кататися на нашому безталанному народові. Вочевидь, алегорії "Ночі на Івана Купала" були б зрозумілими багато більшому числу людей, якби не таке бузувірське обчімхування стрічки. Навряд чи позаздриш радянським митцям після того, як дізнаєшся про умови, в яких їм доводиться творити. В офіційній пресі УРСР не повідомлялось, що фільм "Криниця для спраглих", знятий за сценарієм Івана Драча, заборонено. Ні сном, ні духом не відають трудящі про існування забороненої стрічки "Київські фрески" режисера С.Параджанова. А ось свіженька історія розтерзання "Пропащої грамоти" режисера Б.Івченка. Знятий за мотивами творів М.Гоголя, фільм поетизує красу України. Директор студії ім. Довженка Цвіркунов, приїхавши з Москви, сказав: "Я був певен, що ми їдемо по нагороду. Адже везли річ, кращу від якої наша студія не знада вже десять років. Натомість привезли повеління "доробляти"". Можновладним у Москві щось не сподобалося й вони дали дозвіл демонструвати стрічку лише на Україні, за найнижчою категорією. Вочевидь, московські фахівці побоялися показати на союзному екрані той пристрасний спів про Україну, землю, за висловом поляків, "де ріки плинуть молоком, а береги повняться медом". "Дурной пример заразителен" — так закортить ще чогось подібного грузинам, литовцям. Та й чисто виховний момент. У людей плекається почуття патріотизму, пробуджується національна свідомість.
Але чому все ж таки надзвичайно низький чисто професійний рівень українських режисерів, акторів? Можна багато перелічувати фактів дискримінації українського кіномистецтва. Нікому б і на думку не спало підшукувати актрису на роль Наташі Ростової за принципом національного виключення. А для Лесі Українки міняли аж трьох, поки не зупинилися на Аллі Демидовій.
