Листи до матері з неволі - Марченко Валерій
Намагаючись якось замаскувати надокучливий ілюстратизм віршів на тему праці, Нагнибіда починає тяжіти до інтелектуальної, певна річ, в його розумінні, манери письма. Поезії з ремінісценсіями на кшталт: "Шануйте здобуте трудом поколінь", "для мене тільки те моє, що я віддав народу", "не знають серпня суть самі лиш пустоцвіти" він пересипає творами, виписаними з претензією на філософічність. Новому Запоріжжю автор присвятив своє "Перше кохання". Поринувши у світ мрій, він вигукує нехитре: "Перше кохання, перше горіння в кожного в серці ти є..." Потім, наче крізь сон. пригадує радість перших зустрічей, "ночі безсонні, ранки в росі голубі". Охоплений жагою, юнак зачаровано йшов слідом, "широко мріяв, вірив у силу" словом, робив усе, як належить закоханому. Та тільки наприкінці поезії автор дотепно розкриває перед шанувальниками свого таланту першопричину тої неземної пристрасті. Виявляється, що для М.Нагнибіди першим коханням, чим була для Петрарки Лаура, а для Данте Беатріче, є місто Запоріжжя. Бо воно:
Працею юності створене диво
Перше кохання моє. Це все одно, якби хтось із нас закохався назавжди в табуретку, яку в школі витесували на уроках ручної праці. Ну що ж, за смаки не сперечаються. Адже ж бувають се і в людей різні патологічні збочення. Так чому б це комусь не вподобати гідроелектростанцію або мартенівську піч.
Говорити про поезії, де М.Нагнибіда зачіпає тему війни, значить діткнутися невигойної поетової рани. У них можна часто спостерегти згадки про фронтових друзів, битви з ворогом, радість довгосподіваної перемоги. Та ніде правди діти, поет народу, що втратив на війні мільйони своїх синів і дочок, має право на подібну тенденційність. І хіба не кощунство дорікати за це людині, яка самовіддано боролася проти фашизму. Такі міркування були б цілком слушні за умови, якби плодами величезних офір українського народу в боротьбі з гітлерівською навалою не скористалися наші вороги. А от у нашого поета безугавне нагадування про воєнне лихоліття стає водою на млин теперішніх гнобителів України. Як людина ортодоксальна М.Нагнибіда не помічає та й не хоче помітити підневільного стану своєї Батьківщини. Через те він із чистою совістю виписує вірші, в яких люто проклинає фашистську орду, закликає берегти в пам'яті тих, хто не повернувся живий додому ("Юнакам сорок першого", "Тост за святковим столом", "Фронтова пісня"), чи просто напоумляє радянських людей, що за океаном є вороги—агресори і що треба за ними пильнувати, скільки стане очей ("Розмова з юнаком").
Цікаво простежити за темою "дружби народів", що посідає у збірці значне місце. У галасливому вірші "Брати мої, люди" автор інтимно зізнається, що він закоханий у московські ялини, ліси Білорусі, сивий Ельбрус, Ала-Тау й Дунай. Ну й чого ж, коли людині справді подобається? Єдине, що викликає невеличкий сумнів, то це перерахування географічних назв, розміщених у протилежних кінцях неділимої Росії. Хоча й тут можна легко заспокоїти себе думкою, що автор кохається в туризмі. Проте, взявши книжку П.Шелеста, "вірного ленінця, який користується авторитетом в партії і народі" (про це пише "Літературна Україна", № 34 за 1971 рік), "Україно наша Радянська", подибуємо аналогічну картину: "Кожний, хто живе на Радянській Україні, любить її, з гордістю говорить: "Моя Україна", "наша Україна". Але водночас ми кажемо: "наша Росія, Білорусія. Грузія, Латвія, всі союзні республіки". А коли потягти за вервечку далі, то виявиться, що цей вогонь імперіалістичної любові роздмухується зі старого московського міха. Бо генсек Брежнєв наголошує на тому, що "будівництво комунізму в нашій багатонаціональній країні передбачає послідовне проведення лінії на всебічне зближення націй". Наведені вище цитати тільки зайвий раз підтверджують "неофіціальність" поетових думок. Звісно, і в Шекспіра всі сюжети були запозичені, та й взагалі, хто має право вказувати митцеві, що і як відображати. Але як писав колись В.Воровський: "Письменство, як і кохання, повинно спиратися на щире почуття, на внутрішню потребу... всякі міркування про блага, чужі письменництву як такому, є такою ж проституцією, як і продажне кохання".
Отже, перед нами — частина доробки поета вочевидь ворожого народові, проте відзначеного вищою літературною премією Радянської України. За свою "переконаність та відданість" Микола Нагнибіда одержує сповна. Але чого вартий той літературний мотлох, та сповнена безглуздям писанина насправді? Хіба може знати він, який ціле життя "сплетал панегирик со лжей", істинну ціну власній творчості? Пишучи манірні рядки:
Верни мені прожите марно, Всевладний часе, поверни. Безплідний день, пусту годину Верни мені — —мої ж вони!
поет навіть і не підозрював, наскільки близько перебував цього разу до істини. Єдине, в чому він помилився — це у вимірах. Марними в нього були не година й не доба, а значно більше. Марним і безплідним було його життя.
Коли розкрити книжку Василя Козаченка "Біла пляма", то впадає в око, що її видруковано у видавництві "Веселка". І це не випадковість. Один із реакційніших письменників Радянської України, цей діяч писав свою повість для дітей не без дальньої мети. Адже саме у свідомості школярів закладаються основні підвалини людського світогляду. Дорослий, спираючись на завчені змалку моральні приписи, будує взаємини із навколишньою дійсністю (сюди входить — ставлення до праці, оточення людського, політичної системи країни тощо). Чудово усвідомлюють важливість такого впливового фактора, як література, на формування світогляду дитини й у верхах. У своєму виступі на VI з'їзді письменників П.Шелест декларує: "Мало, дуже мало у нас творів для дітей та юнацтва, які б розкривали підростаючому поколінню світ прекрасного і героїчного, виховували на революційних, бойових і трудових традиціях". Додаткових коментарів ці слова не потребують.
Головний герой повісті "Біла пляма" капітан Олександр Сапожников. Він очолює групу радянських парашутистів, що через похибку потрапляє до незнайомого району, позначеного на штабній карті білою плямою. Ставлячи своїх героїв у надскладні умови, автор демонструє читачеві не лише героїзм та виняткову витримку кадрових, він намагається розкрити і вмотивувати чинники радянського патріотизму людей, котрі залишилися на окупованій території. Про особисте життя командира ми знаємо мало. Він родом із Курщини, за час війни його декілька разів перекидали на фронт, але щоразу сміливий капітан повертався, виконавши завдання. Ім'я персонажа Олександр Сапожников "Можна Сашко Чоботаренко теж" — либонь творча знахідка письменника. В такий спосіб легко виводиться концепція про безболісність зміни українського прізвища на російське і навпаки. Думку про необхідність толерантного ставлення до російських прізвищ підкреслено й у родоводі Семена Лутакова, пращур котрого, приплентавши з голодних російських степів, одружився з "якоюсь Шульгівною". Варяг прудко засвоїв мову аборигенів, а вже діти його й не згадували про свою прабатьківщину. Неважко після цього зробити висновок, що росіяни, які приїздять зараз на нашу землю, по одруженню з українськими дівчатами також хутко стануть найсправжніми "хахлами".
Після стрибка з літака іспит на мужність першому довелося складати командирові. Як і годиться радянському керівникові. О.Сапожников вийшов з тої перевірки з честю. Само собою зрозуміло, перемогти труднощі йому допомагали прості люди, в чиїх душах палахкотіло почуття радянського патріотизму. Ось перша зустріч із селянами на окупованій території. Недовірою повняться очі в Микити та його бабці: "Раптом це не парашутист, а провокатор?" Але в серці старої радянської патріотки ворухнулась якась струна, і вона враз проймається довірою до незнайомого парашутиста. Бабця напоумляє онука відвести бійця куди слід. У правдивості його слів стареньку переконало й таємне посвідчення, яке призначалося спершу голові партизанського з'єднання та, зважаючи на винятковість ситуації, було показане розвідником у сільській хаті. Випадок, цілком можливий у житті, зовсім без снаги змальований у творі. Не рятують становища й патетичні роздуми капітана про покликання захисника Вітчизни та уособлення у старій жінці рис матері, тобто найсвятішого, чим він жив весь час; розтлумачуючи читачам сенс учинків свого героя, автор вказує, що той переживав велике потрясіння і бабусин вияв довіри став для Сапожникова актом визнання його визвольної місії. Письменник щосили пнеться натягти на копил своєї концепції (єдності Радянської влади і народу) вчинки селянки. Але ті потуги тільки ще раз демонструють його художню безпорадність. Колись Герцен сказав, що Україна приєдналася до Росії не з любові до неї, а з нелюбові до Польщі. Вчинки старої та її співвітчизників зумовлював, передусім, бузувірський гніт з боку фашистських поневолювачів. І саме тому радянському офіцерові (представникові меншого зла — адже в пам'яті людей були свіжі, ще не вивітрилися картини сталінської "демократії") — відкрилося серце селянки, і вона зважилась провести його до партизанів. Бо тільки тому, що народ України стояв перед загрозою тотального винищення, ним було сприйнято толерантно прихід Червоної Армії і відновлення на своїх землях Радянської влади.
Надуманість і малопереконливість ситуацій у творі збільшується від сторінки до сторінки. Ось капітан полишає бабу з Микитою і потрапляє до дядька Панька. Цей небалакучий чоловік — досвідчений підривник, бо "складалося таке враження, що до мене (капітана Сапожникова — В.М.) тут уже хтось був і , певне, не один". Без зайвих слів Панько переховує парашутиста, щоб потім переправити до "собаки з собак" старости Макогона, який теж виявився підпільником. Таким чином, під час рейду по степах України вкупі з героєм повісті переконуєшся, що німцям чинила опір мало не кожна хата.
"Стервом" називає дівчина Оксана забитого гітлерівського солдата, коли Сапожников переховувався в коноплях. Про хлопців та дівчат, що слухають Москву, розповідає Микита. В дядька Панька — багато своїх людей. Далі — законспірований староста Макогон, викладач інституту Віталій Віталійович, якого не зломили труднощі перших років війни (арешт підпільного райкому, фашистський терор) і який зумів зорганізувати навколо себе загін народних месників.
