Листи до матері з неволі - Марченко Валерій
Гинутиме тьма неперехідних цінностей задля чужого й далекого кумира. Дозволь тоді запитати словами героя роману Достоєвського: "Чи можна будувати людське щастя на крові безвинно забитого маляти?" А в даному випадку мають зникнути надбання народів, які започатковували світову цивілізацію (вірмени), золота доба історії чиїх припадає (грузини, узбеки) на час, коли на місці російської столиці були непролазні хащі й трясовини. Навряд чи можна надання пальми першості росіянам визнати за соломонове рішення. Виходячи зі звичайнісінької доцільності, для комуністичного суспільства зберігати треба було б одну з найдревніших культур, що пройшла випробування часом. А коли глянути на справу з боку практичного, тоді всі переваги на боці мільярду китайців: і комуністи, і культурні, і навіть порох винайшли. Де вже за ними вгнатися "немытой России". Натомість — вона у виграші. Пам'ятаєш, в усі мови увійшло російське слово "спутник", хоча в космонавтиці, як у жодній з наук, доклади своєї праці українці, це передусім Кибальчич. Ціолковський власноручно писав у біографії, що він українець, і так само — Корольов. Ім'я Кондратюка викарбувано на вимпелі, покладеному американцями на Місяці.
— Мені здається, що в тобі зараз говорить націоналістична чванькуватість.
— Авжеж, коли в музеї Шевченка перекладачка з "Інтуристу" каже болгарам, що Кобзар "великий русский поэт", то це — вияв щирого братерства, радянського інтернаціоналізму. На зауваження про те, що віднесення Шевченка до російського письменства і його приналежність українському народові є речі далеко не тотожні, вона вибухає гнівним обуренням, звинувачує в буржуазному націоналізмі. Ця екскурсовод либонь солідарна з тобою? Бо ж дбає за єдність, а не розрізнення, прагне спокою й цілісності, а не непотрібних констатацій про національну приналежність. Річ давно відома, що нації з багатими культурними традиціями ніколи не стануть забирати і робити своїми чужих геніїв.
В жодній сучасній розвідці, статті, публікації, видрукованій в УРСР. не згадується про українське походження композитора П.Чайковського (у своїй творчості він здебільшого спирався на мелос рідного народу, а до 9 років не знав іншої мови, крім української). Падкий український патріотизм М.Глинки в останні роки життя загальновідомий. На жаль, у хвилини духовної депресії митець спалив свою оперу "Тарас Бульба", що позбавило вітчизняну музичну культуру ще одного талановитого твору. А те. що найбільші наші маляри В.Боровиковський. Д.Левицький називаються "великими русскими портретистами", М.Ярошенко — "великим русским художником", виходячи з позицій сучасної радянської ідеології, повинно в мені пробуджувати почуття гордості за велику батьківщину Радянський Союз. Полишаю поза увагою українське походження І. Рєпіна, письменників Ф.Достоєвського, А.Чехова, багатьох інших, хочу тільки запитати, чи це замовчування не брутальне обкрадання нашого народу?
— Стара пісенька: ви нещасні, вас усі обкрадають. Та скажи, чому більшість із цих людей у своїх щоденниках не говорять про бажання бачити Україну самостійною? Чому Шевченко знайшов слова: "Я так її, мою Україну, люблю, що прокляну за неї Бога, за неї душу погублю", а вони ні?
— По-перше, ми почали з того, що відзначили відсутність у радянських виданнях згадок про українське походження вищезгаданих людей. По-друге, ти дивишся на цю справу очима людини ХХ віку з її знаннями й світоглядом. Тут варто пригадати слова Леніна про те, що "кожне положення розглядати тільки (а) історично, (б) тільки в зв'язку з іншими, (в) тільки в зв'язку з конкретним досвідом історії (Ленін, т.35, с.200).
В добу Боровиковського В. й Левицького Д. про окремішність України не було мови, через те що хвиля національного піднесення давно пішла на спад, поступово згасала ( не без сприяння російського царизму!) і національна свідомість нашої інтелігенції. Ось чому цей період української культури не дав яскравих постатей. Все. власне, трималося на ентузіазмі окремих осіб. А культура це таке явище суспільного буття, котре не може існувати без матеріальної підтримки. Згадай про золоту добу Риму, що припадає на правління Октавіана. Тоді в руках меценатствуючого імператора зосередилися незліченні багатства. Тоді буйним цвітом забуяли в Римі малярство, архітектура, музика, красне письменство. І так бувало завжди. У XYПІ ст. митці з України були змушені тягтися до Петербурга. Де ще вони мали змогу здобути знання, щоб потім явити світові свій геній. На цьому моменті ловко грають сучасні оспівувачі підтримки, яку нібито надавав російський народ українському. Читаю статтю, такими зараз забито періодику республіки ("Літературна Україна" від 17 квітня 1973 р.). В ній барвисто описується, як геніям України Шевченкові й Гулаку-Артемовському допомагали росіяни. Як і всяка інша, ця бридка фальсифікація побудована на елементах вірогідності. Скажімо, загальнознаний факт, що Кобзаря викупили з кріпацтва завдяки сприянню
К. Брюлова, В.Жуковського та ще декількох росіян. Гулаку-Артемовському допоміг вийти в люди знову ж таки "геніальний російський композитор" М.Глинка. Та хіба не кощунство спекулювати цими вчинками й патетично виголошувати: "Чи могли б вони розвинути свої природні здібності, стати видатними діячами культури, коли б не подати їм щирої братерської допомоги сини російського народу?"
Не побудований на кістках українських козаків Петербург, а місто-казка. де справджуються мрії всіх змалку "чимось" скривджених геніїв. Не столиця — тюрма народів, звідки розсилалися укази, що "не было, нет и быть не может", а справдішня школа-інтернат, де плекалися кадри "малорусской" інтелігенції. Неначе й не було політики глобальної русифікації, не обернено на кріпаків народ України, не нищено кращих синів у катівнях тої самої північної столиці.
З окремих благодіянь кількох порядних людей сучасні ідеологи тчуть ширму, за якою намагаються приховати картину великодержавної сваволі та насильства. Воістину, велика зрада схожа на відданість.
А щодо діячів літератури та мистецтва пізнішого часу, які не почували себе українцями, живучи в Росії, тут знову ж відіграв роль застій у тодішньому національному житті. Бо навряд чи тобі вдасться пригадати видатного письменника, художника чи композитора українця за походженням, які б у революційні роки нашого віку забули про свою батьківщину. Думка ширяла вільно, на піднесенні перебували всі ланки культурного життя. Недаремно 20-ті роки ХХ ст. відносять до другого українського ренесансу. Політика українізації, яка проводилася в перші роки радянської влади, сприяла тому, що навіть такий українець в четвертому коліні, як Маяковський, написав: "Разучите эту мову. Эта мова величава и проста". Не випадкові й слова АЛуначарського "українська музика та поезія є найбільш розкішною, найбільш запашною з усіх гілок на древі світової народної творчості". А та величезна увага, з якою ставилося керівництво партії більшовиків до української справи! Адже не для краси в кабінеті Леніна зберігався тлумачний словник Б.Грінченка, твори Котляревського. Шевченка та ін. визначних письменників.
— Так ти хочеш сказати, що нинішня національна політика партії далеко не та, що була в перші роки Радянської влади?
— Зрозуміло. Крен у бік русифікації розпочався десь від 1928 p., коли було сфабриковано процес СВУ. Першими впали голови найпереконаніших патріотів, цвіт нації — Хвильовий. Єфремов та інші, а далі вже почали стинати голови підряд. Це було особливо зручно під час сталінських репресій, коли руками кадебістських "душолюбів" винищувалася тотально українська інтелігенція. Для оспівування партійних звершень залишили поетів-борзописців Тичину. Рильського плюс декілька десятків інших "майстрів пера". Кращих же було загнано до концтаборів, а там розстріляно, замордовано або потоплено у баржах. Про останній випадок розповідав прісний нині лауреат Ленінської премії Є.Шабліовський. На баржу повантажили політв'язнів, серед яких були М.Куліш, Л.Курбас та ще багато визначних діячів української культури. Потім її відвезли від берега в океан і там, відкривши кінгстони, затопили. Так у часи Сталіна дбали про наш ренесанс. А нинішнє партійне керівництво, намагаючись утримати статус-кво, забороняє навіть згадку про культівську сваволю, про український геноцид 1933 p., коли від голоду загинуло 10 млн. душ.
— Гаразд, із критикою шовінізму за царату та перегинів часів культу можна погодитися, але що конкретного ти можеш сказати про сучасну асиміляторську політику щодо України?
— Нещодавно телеглядачів України сповістили.(що друга програма буде цілком республіканського призначення. Це, звісно, подавалося, як черговий захід піклування партії та уряду про розквіт духовного життя народу з метою урізноманітнення телепередач. Нововведення не забарилося дати себе взнаки. Адже програму другого каналу ретранслятори пересилають ледве чи на 30% території республіки. Але про таку дрібницю в пресі було замовчано. Радикальні зміни сталися негайно в змісті цієї української програми. Якщо скористатися термінологією з підручника географії, раніше на екрані наших телевізорів був клімат напівпустельний з поодинокими оазами розважальних програм. Тепер ці нечасті позаідеологічні вкраплення зникли зовсім. Натомість з екрану линуть "наші славні п'ятирічки — мовби до дітей, до своїх дітей".
Алік — невиправний позитивіст. Тому всю провину за низьку якість передач намагається скинути на недосконалість організації.
— Винні ті. хто очолюють телестудію.
Я запитую:
— Наші партійні керівники люди недурні?
— Здебільшого, — обережно відказує Алік.
— Вони також дивляться наше телебачення?
— Авжеж.
— Дбаючи за народне благо, вони зацікавлені в його покращенні?
— Річ зрозуміла.
— То невже з усієї республіки не можна знайти доброго сценариста, режисера, оператора, редактора, щоб передача вийшла гарною?
— Вочевидь, це справа не така проста, якщо на екранах нема нічого цікавого.
Це вже явне небажання зрозуміти мене. Але я продовжую. — Тоді чому рівень передач центрального телебачення набагато вищий від нашого? Невже в Росії можна відшукати потрібних людей, а на Україні таких чортма. А якщо такі люди там є, чому ж їх не відряджають для піднесення нашого телебачення на належний рівень.
