Повія - Мирний

го­рять - тлi­ють, мов роз­ду­та жа­ри­на… "Що це з ва­ми? не­ду­жi?" Во­на тiльки хи­тає го­ло­вою та щось шеп­че гу­ба­ми… Так ше­лес­тить су­ха тра­ва во­се­ни… "Не бу­ло… не бу­ло… Ох, смерть моя!" - тiль­ки Хрис­тя i ро­зiб­ра­ла з то­го ше­по­ту. По­тiм во­на пiд­ня­ла ру­ки, тем­нi, у сму­гах, i зра­зу опус­ти­ла; по­вер­ну­ла­ся, зiтх­нула - i зак­ри­ла очi… Да­лi Хрис­тя нi­чо­го не при­га­дає… Чує го­мiн людський; ба­че ба­зар; зно­ву чує чи­юсь лай­ку… Дя­чиха хо­де; дя­чи­ха криє плат­ком бо­ля­щу… Зємля пiд ногам­и у Хрис­тi за­хи­та­ла­ся­по­су­ну­лась, на­че поп­лив­ла ку­ди…

Блiдий вра­нiш­нiй свiт сто­яв уже над зем­лею, ко­ли Хри­стя про­ки­ну­ласьо-пам'ята­лась. Кру­гом нi­ко­го не вид­но, тiльки си­зий ту­ман хи­тається у по­вiт­рi. Крiзь йо­го ку­ри­ще ми­го­тить iс­кор­ка свi­ту: то жов­та пля­ма вiд свiч­ки гой­дається по шиб­цi. Хрис­тя зра­зу ро­зiб­ра­ла - що то за свiт i звiд­ки… Що ж їй те­пер ро­би­ти? Ку­ди ткну­ти­ся? Де перес­идiти сю ли­ху го­ди­ну? Та й пе­ре­си­дiв­ши - що да­лi? Iти у се­ло до ма­те­рi? А ту­та ж як ки­нуть? Заг­ни­бi­да ж її i з-пiд зем­лi ви­де­ре!.. їй те­пер - як то­му чо­ло­вi­ко­вi, що в сте­пу за­блу­д­и­вся: i ту­ди ткни­ся - пус­то, i ту­ди ник­ни - го­ло: кри­чи, гу­кай - тiльки твiй го­лос роз­хо­диться по нi­мiй пус­ти­нi!

Христя за­ду­ма­лась. По­за спи­ною у неї мо­роз хо­де, го­ло­ва го­рить-па­лає; в очi - на­че хто пiс­ку по­на­си­пав. Во­на пiдве­лася ус­та­ти, та зра­зу й сi­ла: но­ги мов хто ко­сою пiд­косив. Сум­на, пох­ню­пив­шись, си­дi­ла во­на i слу­ха­ла, як у ву­хах гу­ло-дзвонило, як не­по­кiй­но би­ло­ся сер­це.

- А ти тут спа­ла? - роз­да­лось ко­ло неї. То пи­тав­ся Заг­ни­бiда.

- Знаєш що? - по­чав вiн да­лi. - За те, що ти вiр­но слу­жи­ла, доб­ре ро­би­ла, - на то­бi та йди со­бi з бо­гом! - i ткнув їй у ру­ки якусь бу­маж­ку.

Христя гля­ну­ла на бу­маж­ку - сi­ра та но­ва, во­на ще та­кої зро­ду не ба­чи­ла; пом'яла в ру­ках - ло­по­че… "Чи гро­шi це, чи так - шма­ток па­пе­ру?.." Дов­го во­на ди­ви­ла­ся на неї, дов­го пе­ре­би­ра­ла ру­ка­ми. "Тре­ба по­ка­за­ти… роз­пи­та­тись…" I во­на схо­ва­ла бу­маж­ку за па­зу­ху. Гля­ну­ла - бi­ля неї нi ду­ху… Во­на си­дi­ла i ду­ма­ла, мов чу­ма­нi­ла…

Сонце по­ча­ло ви­ко­чу­ва­тись з-за го­ри; пер­шi iс­кор­ки йо­го заст­ри­ба­ли по­над зем­лею; ту­ман рiд­шав, осi­дав на тра­ву гус­тою ро­сою; з ули­цi до­но­сив­ся го­мiн та гук… То лю­ди пос­пi­ша­ли на ба­зар.

"Справдi: чо­го я тут си­дi­ти­му? - по­ду­ма­ла Хрис­тя. - Роз­щот да­но… пi­ду в ба­зар, мо­же, ко­го з своїх се­лян по­ба­чу - уп­ро­шу­ся, щоб пiд­вез­ли до­до­му".

I, пiд­вiв­шись, во­на ти­хо вий­шла з дво­ру. На ули­цi чо­гось її страх на­пав. А що, як ки­неться Заг­нибi­да та вер­не її зно­ву? Мер­щiй, мер­щiй утi­кай, Хрис­те, до­до­му!

I глу­хи­ми ули­ця­ми, об­ми­на­ючи ба­зар, во­на по­да­ла­ся з мiс­та.

VII

***

Уже цi­лий тиж­день жи­ве Хрис­тя в се­лi i нi­як не позбу­де­ться сво­го нес­по­кою. Смерть ха­зяй­ки ма­рою стоїть пе­ред її очи­ма… її жов­те тi­ло з чор­ни­ми си­ня­ка­ми, її му­че­не ли­це з стра­шен­но вит­рi­ще­ни­ми очи­ма пов­сяк­час приви­джується­ їй, ко­ли во­на од­на зос­та­неться у ха­тi. Хри­стя боял­ася са­ма зос­та­ва­тись. Iде ма­ти ку­ди - i во­на за нею, а нас­та­не ве­чiр - во­на i з ма­тiр'ю боїться. На ули­цю, до дiв­чат - i не ка­жи! Уже Гор­пи­на з под­ру­га­ми з усiх бо­кiв забiгал­а - не йде. По се­лу пiш­ла чут­ка, що во­но щось та зна­чить. До то­го Прi­сь­ка якось раз по­нуж­да­ла­ся в гро­шах i попрохала­ Кар­па роз­мi­ня­ти їй ту бу­маж­ку, що при­нес­ла Хрис­тя.

- Та се аж пiв­сот­нi руб­лiв! - скрик­нув Кар­по.

- Пiвсотнi? - зди­ву­ва­ла­ся Прiська. - Пiв­сот­нi! Се - ве­ли­кi гро­шi. Де та­кi гро­шi Хрис­тi взя­ти? - I важ­кi дум­ки об­ня­ли її сер­це.

- Де се ти взя­ла цi гро­шi? - прик­ро див­ля­чись на доч­ку, спи­та­ла во­на Хрис­тi.

- Хазяїн дав. - I Хрис­тя роз­ка­за­ла, як то бу­ло. Прiська дер­жала бу­маж­ку, пильно див­ля­чись на доч­ку, i не при­мi­ча­ла, як та бу­маж­ка трi­па­лась у її ру­ках.

- Ти - бре­шеш! - су­во­ро грим­ну­ла во­на i ще прик­рi­ше по­дивилася доч­цi у вi­чi, не­на­че хо­тi­ла по­ди­ви­ти­ся їй у ду­шу.

Христя змi­ни­ла­ся у ли­цi. Що ж це - i ма­ти не вi­рить?!

- Це знаєш скiльки? - пи­та Прiська.

- А по­чiм я знаю! - вiд­ка­зує нес­по­кiй­но Хрис­тя.

- П'ятдесят руб­лiв… Де ти взя­ла? - прис­тає ма­ти. Хрис­тя зап­ла­ка­ла.

- Боже! I ви не вi­ри­те ме­нi! - скрик­ну­ла во­на. - Не­да­ром тi гас­пидськi гро­шi на­че ог­нем пек­ли ме­не, не­да­ром я не хо­тi­ла їх бра­ти… I са­ма не знаю, як во­ни опи­ни­ли­ся в моїх ру­ках…

- Та я… вi­рю… Я - вi­рю… тiльки… ди­ти­но моя! - з пла­чем уже по­ча­ла Прiська. - Та­кi гро­шi дур­но не дос­та­ються… Уп'ять же - i смерть та… Не за­на­пас­ти ти своєї i моєї голо­ви! - зап­ла­ка­ла ма­ти.

Христя не зна­ла, що ка­за­ти ма­те­рi, про що це во­на натя­кає їй.

- Хай ме­не бог поб'є, ко­ли я кра­ла! - тiльки й од­ка­за­ла Хрис­тя.

Прiсьцi жаль ста­ло доч­ки. "Нi, во­на не та­ка, - ду­ма­ло­ся їй… - I заб­ре­де та­ке в го­ло­ву? Ди­ти­на ж, зов­сiм ди­ти­на, - див­ля­чись, як пла­ка­ла Хрис­тя, жа­лi­ла Прiська. - Ско­рi­ше всього - ха­зяїн по­ми­лив­ся. Хi­ба йо­му ма­ло бу­ло кло­по­ту бi­ля по­мер­шої? Пев­но - по­ми­лив­ся. Не бу­ду я мi­ня­ти сих гро­шей; за­хо­ваю. Мо­же, вiн, як прий­де до пом­ки, ки­неться, то­дi вiд­дам йо­му. На­що нам та­кi гро­шi? Чо­ло­вiк по­ми­лив­ся, а ми за­таїмо… Гос­подь з ним, з йо­го гро­ши­ма! I то га­разд, що Хрис­тю од­пус­тив до стро­ку".

I Прiська, хоч їй i нуж­да бу­ла в гро­шах, не пiш­ла мi­ня­ти їх, а за­хо­ва­ла глиб­ше в скри­нi.

Здається, ко­му б зна­ти про тi гро­шi?

Отже Кар­по не ви­тер­пiв i в шин­ку пох­ва­лив­ся, якi то до­брi за­ро­бiт­ки в го­ро­дi. Лю­ди зра­зу пiд­хо­пи­ли ту чут­ку - i по­ле­тi­ла во­на стрi­лою вiд ха­ти до ха­ти, з од­но­го краю се­ла до дру­го­го.

- От i пi­ди ти з При­ти­кiв­ною! За та­кий не­ве­ли­кий час та та­ку си­лу гро­шей при­нес­ти! I то ж тiльки од­ну бу­маж­ку по­ка­зу­ва­ла, а бог йо­го знає - мо­же, їх у неї з де­сять або й то­го бiльше! Див­но тiльки, як во­ни лег­ко до­бу­ли­ся… Не бу­ло нi ше­ля­га, а це зра­зу - та­ка си­ла! Тут щось не так; тут щось та є, - го­мо­нi­ли мiж со­бою лю­ди.

- Що в? Я знаю, що є: ук­ра­ла або… там у го­ро­дi на та­ких ог­ряд­них ла­сi, - ка­зав Суп­ру­нен­ко.

- Дивись, ко­ли дядько Грицько не од­га­дав? - пiддержува­ли ­чо­ло­вi­ки.

- Це зна­чить - на лег­кi хлi­ба