Повія - Мирний

- Оце так! На ча­сок пiш­ла, а про­хо­ди­ла до ве­чо­ра, - з до­кором стрi­ла її ма­ти.

Христю об­ня­ла ще бiльша ту­га. "Чи я справ­дi збоже­во­лi­ла? - по­ду­ма­ла во­на. - Приїха­ла до ма­те­рi, а по­вi­яла­ся до чу­жих, пiдг­ля­да­ла па­руб­кiв нез­най­омих".

- А Одар­ка жда­ла-жда­ла те­бе… I Кар­по при­хо­див. Дов­го си­дi­ли, те­бе пiд­жи­да­ли. Над­ве­чiр зно­ву Одар­ка за­бi­га­ла… "Не­має?" - "Не­ма", - ка­жу. "Бач, - ка­же, - не­доб­ра яка; як до чу­жих, то i на увесь день, а до ме­не - i в ха­ту не наплюва­ла!"

- Та я й са­ма не ра­да, що пiш­ла, - сум­но од­ка­за­ла Хрис­тя ма­те­рi. У ха­тi їй ще сум­нi­ше ста­ло. Ма­ти скiльки раз за­чи­на­л­а роз­мо­ву, та роз­мо­ва плу­та­ла­ся, рва­лась: то Хри­стя про­мов­чить на ма­тернє пи­тан­ня, то од­ка­же не те… Дi­ждавши, по­ки зов­сiм смерк­ло, во­на пос­ла­ла­ся i ляг­ла спа­ти. Їй не спа­ло­ся: сон десь да­ле­ко блу­кав вiд неї… Крiзь не­великi вiк­на про­би­ва­ються в ха­ту си­зi по­мер­ки но­чi; зо­рi, мов iс­кор­ки, жев­рi­ють се­ред тiї тем­ря­ви. Ти­хо-ти­хо… Хри­стя ле­жить i ду­має… Уся­кi дум­ки хо­дять у її го­ло­вi. Їй чуд­ним здається, що во­на до­ма. Чи дав­но бу­ла в го­ро­дi, а от те­пер - до­ма! Во­на по­ча­ла при­га­ду­ва­ти сьогод­нiш­нi вихо­деньки, роз­мо­ву з Гор­пи­ною. Ба­га­то во­на лишнього нака­зала­ їй. I на­вi­що б бу­ло хва­ли­ти­ся? Що, як Гор­пи­на не втаїть та роз­не­се все те по се­лу? Нi, Гор­пи­на не та­ка: во­на нi­ко­му не пох­ва­литься. Ану, як пох­ва­литься? То Хрис­тя ж, ко­ли так, усе роз­ка­же, що спо­вi­ри­ла їй под­ру­га… Ко­му? У го­ро­дi хто її знає? Хi­ба ха­зяй­цi?.. А що те­пер ха­зяй­ка дiє? Спо­чи­ва, пев­но. Хо­тi­ло­ся б їй її ба­чи­ти. От всього день не ба­чи­ла, а як ску­чи­ла за нею. А що, як ха­зяїн вер­нув­ся i по­чав ла­яти, на­що пус­ти­ла її до­до­му? I їй учу­ва­ла­ся та лай­ка, крик­ли­вий го­лос, па­лю­чий пог­ляд… Гос­по­ди! що б во­на да­ла, ко­ли б мож­на му­хою або пти­цею якою по­вер­ну­ти­ся й опи­ни­ти­ся там!.. Не да­но ж то­го чо­ло­вi­ко­вi… її сер­це не­спокiйно по­ча­ло би­ти­ся. А тут зно­ву зiй­шов на дум­ку Фе­дiр - йо­го зом­лi­лий об­раз, йо­го зас­му­че­ний пог­ляд… До пiв­но­чi ка­ча­ла­ся Хрис­тя з бо­ку на бiк, по­ки не прий­шов сон i не зас­по­коїв її га­ря­чої го­ло­ви.

Смутнi дум­ки прис­па­ли Хрис­тю, та не­ра­дiс­нi­шi й збуди­ли… їй щось i сни­ло­ся, та не при­га­дає во­на що. Щось та­єм­не та страш­не зас­тав­ля­ло ду­же би­ти­ся її сер­це; якiсь не­вi­до­мi по­чу­ван­ня не­вi­до­мо­го ли­ха обiй­ма­ли її ду­шу. Во­на i ви­ми­лася, i приб­ра­ла­ся, а тi по­чу­ван­ня все бiльше рос­ли, все глиб­ше за­па­да­ли в дум­ку… Тiс­ною i смут­ною здається їй своя ха­та; рiд­не се­ло на­че при­ниж­ча­ло, по­мир­ша­вi­ло; жит­тя йо­го спус­тi­ло; на­че по­же­жа прой­шла i спус­то­ши­ла са­мi най­кра­щi мiс­ця. Во­на рад­нi­ша ки­ну­ти йо­го за­раз i по­летiти на­зад, у мiс­то… А ще ж тiльки сьогод­нi су­бо­та, до завтрього пiс­ля обi­ду їй бу­ти… Та­ка жур­ба роз­би­рає її, так їй важ­ко та труд­но.

- Чого ти, доч­ко, су­муєш? - пи­тає ма­ти i рає: - Ти б пiш­ла до Одар­ки. Хрис­тя зiб­ра­лась - пiш­ла. Тiльки i в Одар­ки не кра­ще… Дiт­во­ра го­мо­нить; Одар­ка вi­тає i роз­пи­тує її; а їй - сло­ва важ­ко ска­за­ти: дум­ка про мiс­то не ви­хо­дить з голо­ви. Не за­ба­ри­ла­ся i ма­ти, упо­рав­шись бi­ля пе­чi, прий­ти до них. Ма­ти роз­мов­ляє з Одар­кою, а во­на си­дить - мов­чан­ку справ­ляє, а бi­ля сер­ця щось в'ється, якась га­ди­на уп'яла­ся у йо­го, ссе-ку­сає…

- Вже я, ма­мо, ма­буть, сьогод­нi пi­ду од вас, - ка­же Хрис­тя ма­те­рi, вер­нув­шись до­до­му.

- Чого це так, доч­ко, пос­пi­шаєш? Одп­ро­ха­ла­ся до понедiл­ка­, а пос­пi­шаєш сьогод­нi. Хi­ба то­бi вже об­рид­ло у ма­те­рi рiд­ної?..

- Я й са­ма не знаю, що зо мною… Так ме­нi важ­ко, так тру­д­но!.. Сер­це ще­мить чо­гось… Ме­нi все здається, що ха­зяїн вер­нув­ся.

- То що? Хi­ба ти са­ма, своєю во­лею пiш­ла? Те­бе ж пуще­но… I не на­си­дi­лась я з то­бою, i не на­ба­ла­ка­лась, i не на­ди­ви­л­ася на те­бе… - до­да­ла жа­лiб­но ма­ти.

Христя утер­ла га­ря­чу сльозу, що ви­ко­ти­ла­ся з її очей, - i нi­чо­го не вiд­ка­за­ла ма­те­рi, тiльки са­ма со­бi рi­ши­ла завт­ра ра­нi­сiнько ру­ши­ти в до­ро­гу.

I во­на здер­жа­ла своє сло­во. На дру­гий день ще до свi­ту ус­та­ла, зiб­ра­ла­ся, поп­ро­ща­ла­ся з ма­тiр'ю - i пiш­ла. При­хо­ди­л­а Одар­ка по­ба­ла­ка­ти; при­бiг­ла Гор­пи­на узя­ти на ули­цю з со­бою; ще двi-три знай­омi дiв­ча­та за­бi­га­ли, та за­ста­ли тiльки зап­ла­ка­ну ма­тiр у ха­тi, а Хрис­тя вже да­ле­ко бу­ла.

- Чого ж це во­на так швид­ко виб­ра­ла­ся? - спи­та­ла Горпи­на. - Хва­ли­ла­ся - до по­не­дiл­ка бу­ду, а сьогод­нi втек­ла.

"Втекла… втек­ла!.. При­бiг­ла - на­че вог­ню вхо­пи­ла, i, як дим той, зник­ла… Втек­ла…" - ду­ма­ла ма­ти, об­ли­ва­ючи ста­ре ли­це гiр­ки­ми сльоза­ми.

VI

***

Коли витк­ну­лось яс­неє со­неч­ко з-за го­ри й об­да­ло своїм свi­том безк­раї по­ля, усi­янi, мов сльоза­ми, ранньою ро­сою, Хрис­тя вже бу­ла да­ле­ко вiд се­ла. Пе­ред нею розс­ти­ла­ли­ся безк­раї ла­ни; за нею в си­зо­му ту­ма­нi кри­ло­ся се­ло. Во­на не озир­ну­лась нi ра­зу, не пог­ля­ну­ла на йо­го. Якiсь смут­нi та не­ра­дiс­нi по­чу­ван­ня тяг­ли її впе­ред. Там, за тим мо­рем яс­ного свi­ту, на краю без­мiр­них ла­нiв, у ту­ма­нi ши­ро­ко­го прос­то­ру, се­ред чу­жих хат, стоїть ха­та її ха­зяїнiв… "Чи га­разд то там? Чи вер­нув­ся ха­зяїн з яр­мар­ку? А ха­зяй­ка що по­роб­ляє? Чо­гось моє сер­це так ниє, чо­гось во­но труд­но так б'ється… Ох, ско­рi­ше б, ско­рi­ше доб­ра­ти­ся!"

I Хрис­тя все дуж­че та дуж­че на­ля­гає на но­ги. Нез­чу­ла­ся, як ми­ну­ла свої по­ля, як пе­ред нею опи­нив­ся мiс­ток на гни­лiм пе­ре­хо­дi - вiн як­раз на по­ло­виш шля­ху… Сон­це по­ве­рнул­о на пiвд­ня, сто­яло са­ме над го­ло­вою. "Ще ра­но, - ду­має Хрис­тя. - Дiй­ду до Йо­си­пен­ко­во­го ху­то­ра, зай­ду, во­ди нап'юся, спо­чи­ну тро­хи i Мар'ю про­вi­даю. Як то там во­на?"

Думки про Мар'ю на який час од­вер­ну­ли її вiд мiс­та. Та не­на­дов­го… Мо­же, не­має Мар'ї; мо­же, во­на вже по­ки­ну­ла - пiш­ла у мiс­то… "Мiс­то! i вп'ять мiс­то?!" - по­ду­ма­ла Хрис­тя, i щось гiр­ке та не­ра­дiс­не ущип­ну­ло її за сер­це. "Ну, чо­го се я?!" - утi­ша са­ма се­бе, ути­ра­ючи знi­чев'я на­бiг­лу сльозу. I зно­ву на­ляг­ла на но­ги.

Ось i Йоси­пен­ко­вi ху­то­ри. Щось бов­ва­нiє се­ред дво­ру; до­носиться до неї гук-крик. "Вид­но, свек­ру­ха роз­хо­ди­ла­ся. Нi­яко­во й за­хо­ди­ти", - ду­має Хрис­тя, при­мен­шу­ючи хо­ду. I не по­ми­ли­ла­ся: то справ­дi гу­ка­ла Яв­до­ха на не­ве­лич­ко­го чо­ло­вi­ка, що сум­ний си­дiв на прис­пi.

- Казала: учи шку­ру! Бе­ри па­ли­цю до рук та бий! Так жа­л­ко то­бi? От­же те­пер i по­жа­лiв… Во­на то­бi ось чо­го пiд­не­сла, - i, скру­тив­ши ра­зом двi ду­лi,