Повія - Мирний

- Та й Кар­по хва­литься… Та­ка, ка­же, доб­ра лю­ди­на, та­ка доб­ра! I на нiч у двiр пус­ти­ла, i на­го­ду­ва­ла, на­поїла.

- Гей, ти, дiв­ко! Дiв­ко! - до­нiс­ся знад­во­ру Кар­пiв го­лос. - Ку­ди се?

- Прощайте! Пi­ду, - од­гу­ку­ва­лась Хрис­тя.

- Бач - доб­ра: ма­тiр по­ки­ну­ла, а са­ма навдьори!

- Хто се? - спи­та­ла­ся Прiська, дос­лу­ха­ючись.

- Карпо йде. Вид­но, стрiв­ся з Хрис­тею. Не­за­ба­ром i Кар­по увiй­шов, не­су­чи в ру­ках клу­нок.

- Здрастуйте в ха­ту! - при­вi­тав­ся вiн.

- Здоров, Кар­пе!

- Оце стрiв ва­шу, по­бiг­ла ку­дись. Ра­да, що вир­ва­лась…

- То во­на до Гор­пи­ни. Мо­ло­да… ба­жа­еться усiх зра­зу об­бiгати, - од­ка­за­ла ма­ти.

- А я вам гос­тин­цi при­нiс. Ха­зяй­ка кла­ня­лась i гос­тин­ця пе­ре­да­ла. Очi у Прiськи заг­ра­ли, по­ба­чив­ши ви­со­ку бi­лу бул­ку i пух­ку па­ля­ни­цю. По­цi­лу­вав­ши, во­на прий­ня­ла хлiб з рук Кар­по­вих i по­ло­жи­ла на сто­лi.

- Бач, як у го­ро­дi пе­чуть; у нас так не вмi­ють, - хва­ли­ла Одар­ка, розг­ля­да­ючи бул­ку.

- Коло то­го хо­дять - од­но дi­ло зна­ють. Нам як не прихо­диться то­го хлi­ба їсти, то й пек­ти не нав­чи­лись, - од­ка­за­ла Прiська.

- Чого ж во­но так: як го­ро­дя­нам, то, не­бiй­сь, i бул­ка, а нам - чор­ний хлiб з ос­тю­ка­ми? - спи­та­ла Одар­ка.

- Так во­но вже за­ве­ло­ся: го­род усе кра­ще со­бi бе­ре. При сiм сло­вi Одар­ка гли­бо­ко зiтх­ну­ла.

- Пани та ба­га­чi! - неш­вид­ко до­да­ла во­на до сво­го зiтхан­ня. її нiх­то не пiд­дер­жав. Кар­по по­вер­нув роз­мо­ву на iн­шу рiч: вiн по­чав роз­ка­зу­ва­ти про поїздку, про хлiб, про го­род, про Хрис­ти­ну ха­зяй­ку.

- Ще й хва­ли­ти бо­га, що Хрис­тi так лу­чи­ло­ся, - зовсiм-та­ки доб­ре! Ха­зяй­ка не як чу­жа, а як рiд­на ма­ти!

Чималу го­ди­ну знов про­гу­то­ри­ли на сю рiч. I сер­це, i ва­ж­кi Прiсьчи­нi дум­ки уга­му­ва­ли­ся. Сер­це пе­рес­та­ло ще­мi­ти; важ­кi дум­ки роз­тi­ка­ли­ся, зни­ка­ли, зас­по­коєнi тихим­и на­дi­ями, роз­що­та­ми, роз­по­ло­га­ми… Сла­ва бо­гу, що Хрис­тi доб­ре… Ха­зяй­ка обi­цяє гро­шi вiд­да­ти… Вiд­дасть - спа­сибi їй! - Хрис­тi но­вий убiр бу­де; бо в неї хоч оде­жин­ка i є, та лиш­ню ма­ти - все кра­ще. А й не вiд­дасть - хi­ба не все рiв­но?.. Про­па­де пiв­ро­ку служ­би, то хi­ба i так не про­па­дає?

"Пiвроку, - ду­має Прiська, при­ля­га­ючи спо­чи­ти, ко­ли пiш­ли Кар­по й Одар­ка. - Уже ж поб'юся, пок­рiп­лю­ся то­го пiв­ро­ку… А там зно­ву за­жи­ву з нею… Зно­ву… Мо­же, знай­деться хто… Нев­же во­на та­ка без­та­лан­на?.. I кра­сою i здо­ров'ячком бог не обiй­шов - хi­ба от до­лею…"

Старiй ма­те­рi не спа­ло­ся. Доч­чи­на до­ля, об­ра­зи людськi, свої злид­нi та не­дос­та­чi во­ро­ча­ли її з бо­ку на бiк, гна­ли сон i спо­кiй да­ле­ко вiд неї.

Де ж доч­ка по­вер­тається, по­ки ма­ти та­кi важ­кi гад­ки ду­ма?

Христя си­дить у своєї под­ру­ги Гор­пи­ни, кот­ра не вга­ває нi на хви­ли­ну. Гор­пи­на роз­ка­зує Хрис­тi про се­ло, про зна­йо­мих дiв­чат, па­руб­кiв, що де скоїло­ся, про ко­го яка чут­ка пiш­ла - все вик­ла­дає под­ру­га под­ру­зi, маленевелич­ке i­з-за нiг­тя ви­ди­рає та вик­ла­дає… Пе­ре­да­ла за Ївгу, що по­зи­ва­ла Ти­мо­фiя, про Ти­мо­фi­еву жур­бу; про те, як раз Ти­мофiй, стрiв­ши її, Гор­пи­ну, хва­лив­ся: ко­ли б не товс­та Ївга - вiн би при­си­лав ста­рос­тiв до неї!.. Про Федор­а, що спер­шу ду­рiв та й те­пер ще не прий­шов у се­бе… "Все зга­дує те­бе та, зга­ду­ючи, пла­че… Ти та­ки йо­го в се­бе на­всправжки за­кохала!"

Христя слу­хає таємну роз­мо­ву под­ру­ги - i сер­це її не­спо­кi­йно б'ється. Не­давнє жит­тя, вiд кот­ро­го одiр­ва­ли її, хви­лею плес­ну­ло на неї… Во­на зно­ву се­ред йо­го повер­тається, усе ба­чить, усе чує; во­но гли­бо­ко за­чi­пає її сер­це, бу­дить дум­ки…

- А знаєш?.. Ме­нi шко­да йо­го, - зiтх­нув­ши, ска­за­ла Хри­стя.

- Кого?

- Федора. Вiн гар­ний па­ру­бок. Вiн бу­де кра­щий i вiд Ти­мофiя, i вiд їх усiх. Тi тiльки гост­рi на язик, а се - пло­хий, мо­в­чаз­ли­вий… От за ко­го ви­ходь, Гор­пи­но, - не каятимеш­ся­.

- Отаке! На то­бi, не­бо­же, що ме­нi не­го­же! - за­ко­пи­лив­ши гу­бу, од­ка­за­ла Гор­пи­на. - А чо­му ж ти не ви­хо­диш?

- Я - дру­га рiч. Ме­не йо­го батько не хо­че за не­вiст­ку ма­ти.

- А ме­не вiзьме? Он вiн шу­ка ба­гач­ки. Ду­ма, десь дур­ну знай­де… Та хай йо­му гас­пид! Ти кра­ще роз­ка­жи ме­нi про го­род. Як там у вас? - за­би­ває ба­ки Гор­пи­на. - Ба­чи­ла Ма­рину? Як там во­на? Зов­сiм го­ро­дян­кою ста­ла. На се­ло i не заг­ля­не нi­ко­ли.

- Не ба­чи­ла. Нi­ко­ли бу­ло до­вi­да­ти­ся, де во­на i як во­на.

Христя по­ча­ла роз­ка­зу­ва­ти про го­род, про зви­чаї, про ха­зяїна, ха­зяй­ку.

Подруга теж нi­чо­го не втаїла пе­ред под­ру­гою i розказа­ла­, яка їй при­ти­чи­на бу­ла з ха­зяїном.

Пореготалися те­пер уд­вох з то­го, що ко­лись до слiз дово­дило.

- Тобi та­ки вдає на те ко­хан­ня! - до­да­ла, ре­го­чу­чи, Горпи­на, за­вис­ли­во гля­нув­ши на под­ру­гу.

- Бажаю й то­бi так! - од­ка­за­ла Хрис­тя.

- Не хо­чу, не тре­ба! - зат­рi­па­ла ру­ка­ми та. - Ста­рий, жона­тий та бу­де цi­лу­ва­ти? Цур йо­му! пек йо­му! оси­на йо­му! - i чер­во­нi­ючи, як той сап'янець, Гор­пи­на ре­го­та­ла­ся.

А Хрис­тя ще по­ча­ла пе­рек­рив­ля­ти п'яно­го Заг­ни­бi­ду. Го­р­пи­на аж за жи­вiт бе­реться та ре­го­че, а в Хрис­тi - очi гра­ють, смiх та жар­ти не схо­дять з язи­ка.

Iшла на ча­сок Хрис­тя з до­му, а прий­шло­ся вер­та­ти­ся аж уве­че­рi, - так за­ба­ла­ка­ла­ся з под­ру­гою. Сон­це сi­ло; за­хiд го­рiв чер­во­ним вог­нем; не­бо по­тем­нi­ло; по­над се­лом розi­слалася ве­чiр­ня тiнь. По ули­цях, грузько сту­па­ючи, вертал­ася ско­ти­на до­до­му: бiг­ли сви­нi, ове­ча­та. З дво­рiв до­но­си­вс­я ха­зяй­ський ок­лик. Се­ло пе­ред спо­коєм заго­монiло-заметушилося. I яким ра­дiс­ним, дав­но чу­ва­лим здається Хрис­тi той сiльський го­мiн!.. Як у лiт­ню спе­ку, на без­вод­дi, на­ди­бав­ши не­ве­лич­ку те­чiю бi­гу­чої во­ди в глухо­му яр­ку, при­па­дає чо­ло­вiк до неї, щоб за­га­си­ти свою пекуч­у зга­гу, так Хрис­тя з зга­гою прис­лу­ха­ла­ся до то­го ве­чiрнього кле­ко­ту… Зн­ай­оме та рiд­не вi­та­ло її лю­бим при­вi­том, ча­ру­ва­ло нес­по­дi­ва­ним ча­ром!

Виходячи з ули­цi, ко­ло цвин­та­ря зап­ри­мi­ти­ла Хрис­тя па­рубочу пос­тать. Па­ру­бок йшов ти­хо, пох­ню­пив­шись, на­че про­ви­нив­ся в чо­му або, за­гу­бив­ши що - вiд­шу­ку­вав. Хри­стя при­ди­ви­ла­ся. Знай­ома хо­да, оде­жа тро­хи в при­мiт­ку, а па­ру­бок на­че нез­най­омий. Хто б то се?.. Йо­го гост­ре схуд­ле ли­це на­га­ду­ва­ло ко­лишнє об­лич­чя Фе­до­ро­ве. Нев­же вiн?..

- Федоре! - не здер­жа­лась Хрис­тя.

Парубок на­че зля­кав­ся: струс­нувсь, пiд­вiв го­ло­ву; по­ди­ви­в­ся i, пох­ню­пив­шись, зно­ву по­ва­гом поч­ва­лав ули­цею.

"Не пiз­нав", - по­ду­ма­ла Хрис­тя, по­вер­та­ючи до­до­му. Яка­сь ти­ха до­са­да пiдк­ра­ла­ся до її сер­ця - i ущип­ну­ла… "Та нев­же я обiз­на­ла­ся? Нi, нi, Фе­дiр, то - вiн. Тiльки що стало­ся з ним? Ще нi­ко­ли не до­во­ди­ло­ся ба­чи­ти ме­нi йо­го та­ког­о… Змар­нiв, опус­тивсь!.." Цi­лу до­ро­гу кло­по­та­ли Хрис­ти­ну го­ло­ву дум­ки про Фе­до­ра.

Коло сво­го