Повія - Мирний
Їй нiхто нiчого не вiдказав, та вона i не дослухалася. Як божевiльна, вона кинулась до дячихи.
- Панiматко! Ідiть до нас. Щось з хазяйкою сталося.
- З якою хазяйкою? - суворо спитала дячиха.
Христя тiльки ламала руки та трусилась:
- Iдiть, Хряста ради.
- Куди - до вас? - гарикнула дячиха. - Багато вас у гаспида є! Куди я проти ночi пiду?
- Тут недалечко, зараз… до Загнибiди, - насилу знайшлася Христя.
- Що ж там у вас?
- Не знаю, панiматко. Я була дома, ходила в село… Приходжу у хату а хазяйка лежать… такi страшнi… Боже мiй, боже! - i Христя зайшлася плачем.
- Ото вiн учора звернувся… Пiдожди, я зараз, - сказала дячиха. Поти дячиха вбиралася, Христя вискочила у сiни. Сльози давили її, страх трусив усю…
В Загнибiди уже свiтилося в хатi, як вони увiйшли у двiр.
- Менi страшно. Я не пiду туди… Iдiть ви самi, - тремтячи, каже Христя.
- Чого боїшся? Маленька! - скрикнула дячиха i, як та шулiка, посунула в хату. Христя за нею.
У кухнi вони застали Загнибiду. Похмурий, заложивши руки за спину, вiн мiряв її i вздовж, i впоперек. Свiчка стояла на столi i, нагорiвши, обдавала хату неясним свiтом.
- I ти вернулася? - гукнув Загнибiда, кинувши на Христю гострий погляд. Та, зупинившись у порога, так i прикипiла на мiсцi.
- А Олена Йванiвна де? - спитала дячиха.
- Нащо вам Олена Iванiвна?
- Нужно! - гостро одказала дячиха i пiшла далi в свiтлицю. Загнибiда узявся за свiчку, щоб присвiтити. узяв був у руки; потiм поставив; зiрвав i, повернувшись до Христi, посварився на неї кулаком; а далi - за свiтло, в кiмнату.
Ясний свiт освiтив пожовкле лице Олени Iванiвни, коли увiйшов туди Загнибiда. Вона лежала на спинi, схрестивши руки на грудях, як схрещують помершому. Очi в неї були закритi; пiд очима - синi мiшки; рот скривлений; Зiтхання важке, хрипуче… Все казало - то було послiднє змагання життя зi смертю!
- Олена Йванiвна! Олена Йванiвна! - стиха обiзвала її дячиха. Олена Iванiвна, не розкриваючи очей, тихо схитнула головою.
- I сам не знаю, що з нею, - казав Загнибiда, пiднiмаючи свiчку вгору, щоб яснiше освiтити болящу. - Кидав здоровiсiньку; вернувся - отак, як бачите! - I вiн положив свою руку на її руки. - Холоднiсiнькi!
Боляща розкрила очi, глянула на чоловiка - i заметалася на постелi.
- Не буду! Не буду! - забубонiв Загнибiда й одiйшов геть.
- Ви б за батюшкою послали, - пораяла дячиха. Загнибiда махнув рукою i, опустившись на лаву, схилився головою на стiл.
- О нещастя, нещастя! - замовив вiн.
У хатi стало тихо-тихо, мов у домовинi. Боляща розкривала очi, зводила руками угору, потягалася…
- Чорного платка! Чорного платка! - крикнула дячиха. - Закрити їй очi…
Христя кинулася в кiмнату. Хазяйка металася на постелi, кидалась, страшно водила очима. На її шиї, на руках, неначе жаби, порозпинались чорнi плями: набряклi жили кидалися - бились; корчi гнули руки, ноги; боляща стогнала… Дячиха мерщiй схопила з себе платок i кинула на неї. Ще хвилину вона забилася пiд платком… почулося наче шептання, скрип зубiв - i зразу все затихло…
Трохи згодом зняла дячиха платок… Пiд ним лежала вже не Олена Iванiвна, а бездиханний труп з страшно витрiщеними очима…
Загнибiда пiдiйшов до нього, подивився i, затрусившись, промовив: "Ти мене покинула… покинула… Як же менi самому тут бути без тебе?"
Дячиха взяла його за руку i вивела з кiмнати в кухню.
- А ти бiжи до сусiд. Скликай - хай iдуть обмивати. Та забiжи i до старого - хай бере псалтирю читати, - наказувала дячиха Христi. Та стояла як укопана.
- Чого стоїш? Бiжи! - гукнула дячиха.
Христя, не знать куди i чого, побiгла.
Через годину найшло жiнок, бабiв… Пiдтопили в печi, грiли окропи. Христя робила, що їй не казали: носила воду, таскала дрова, хоч i не пам'ятала того нiчого. Вона тiльки й запримiтила, коли обмивали помершу, що дячиха усе чогось тикала пальцями на синi плями та тихо шептала: "Оце та смерть, оце! Вона таки не втекла його рук!" Жiнки мовчки хитали головами.
Трохи не опiвночi знарядили покiйну й положили на столi. Старий дяк став у головах коло ставника i охриплим голосом вичитував псалми. Люди, хрестячись, увiходили, дивилися на покiйну i тихо виходили знову, мов боялися розбудити її. Всiм не вiрилося, що вона померла.
- Молода така, - жити б та бога хвалити - нiт же… - шептали знайомi й незнайомi.
На Христю - як найшло що: безпам'ятна, наче з-за угла прибита, вона вешталася помiж людьми, поки на неї дячиха не крикнула:
- Чого ти тут тупцюєшся? Iшла б собi куди-небудь!
Мов п'яна, Христя вийшла надвiр i сiла на рундуцi. Повз неї входили в хату i виходили люди; часто об неї черкалися; а вона не чула, наче окаменiла. Схиливши голову, сидiла вона i слухала, як там у неї серце, замираючи, стука…
- Це ти сидиш? - почувся над головою знайомий голос. Христя глянула - перед нею стояв Загнибiда.
- Чуєш: тiльки слово кому - не животiтимеш! - прошептав вiн i пiшов з двору.
Христя мерщiй втекла пiд комору.
Нiч була хоч i зоряна, та темна, як бувають веснянi ночi. У густому мороцi, вздрiвається, снують по двору щось за тiнi; чутно гомiн людський; а хто гомоне - не видно. У причiльне вiкно свiте свiт. Боляче вiн урiзується у вiчi, наче важким каменем навертає на душу; а одвести очей, одiрватися вiд того свiту - вона не зможе. Оце й похнюпиться, а свiт стане над головою i печепече… То воскова свiчка горить у головах покiйницi; там лежить вона, схрестивши руки, закривши очi: не чує, не бачить… А чи давно виряджала вона її в село? Чи давно сидiли вони рядком, згадуючи, як хороше жити у селi, серед лугiв, на широкiм просторi…
Ще вертаючись у мiсто, Христя запам'ятала ту мiсцину пiд липою, звiдки так усюди видно, щоб розказати про те хазяйцi. А прийшла - що застала?..
Холодний страх пройняв її наскрiзь, наче хто льоду приложив до серця. їй пригадався її недавнiй прихiд. Ось вона у двiр ввiходе… Пусто; сiнешнi дверi Зачиненi. Вона йде у кухню… Тихо, сумно; сiрi померки окривають хату… Де ж люди? Пiшла в свiтлицю - немає, далi - в кiмнату… Там на лiжку щось чорнiє… Христя пiдходе. То ж - хазяйка… Блiда та бiла, мов з крейди вистругана; однi очi