Повія - Мирний

- За що на­пасть? Хi­ба во­на роз­би­рає? На­пасть не по дере­ву хо­де, а по лю­дях, - утi­ша Панько.

- О-ох, прав­да твоя, чо­ло­вi­че. Сам бог ми­ло­серд­ний на­нiс, вид­но, те­бе… Я вже ду­ма­ла - i не по­чую за неї нi­чо­го…

- Кланяється, кла­няється… Ка­за­ла, щоб не вби­ва­ли­ся…

- Що ж се во­но та­ке? Чи не чув ти хоч сто­ро­ною, чо­ло­вi­че доб­рий, за що се нас гос­подь ка­рає?

- Стороною?.. Рiз­но ка­жуть. Чо­го лю­ди не наб­ре­шуть!

- Ох, бре­шуть, мiй го­лу­бе, бре­шуть!.. Та хi­ба вiд то­го нам лег­ше?

- Я, бач, чув, - по­чав Панько, - ста­но­во­го пи­сар роз­ка­зу­вав на­шо­му­-та­ки чо­ло­вi­ко­вi, що Загни­бi­ду хтось ба­чив, як вiн жiн­ку да­вив. Йо­го, ли­бонь, i в тюр­му вже за­сад­же­но. Так вiн, - звiс­но, та­ка вже ка­вер­за, - не­да­ром пи­са­рем був: по­чав ото кру­ти­ти. "Я, - ка­же, - не да­вив, а мо­же, хто дру­гий. Мо­же, най­мич­ка, бо тих гро­шей, що я дав їй за день пе­ред смер­тю до схо­ву, не ста­ло". Ну, звiс­но, ки­ну­лись гро­шей шу­ка­ти…

- Христя ж бо­жи­ла­ся, що вiн сам дав їй тi гро­шi, - переби­ла­ Прiська.

- Може, й сам; а те­пер он, бач, ку­ди вер­не!

- Боже, бо­же! - хи­та­ючись, по­ча­ла Прiська. - Ти ж усе ба­чиш, усе знан­нi… Чо­му ж ти не обiз­веш­ся, не ог­ля­неш­ся на нас, не­щас­них? - i Прiська зно­ву за­го­ло­си­ла.

- Ось пе­рес­тань, тiт­ко, та пос­лу­хай, що я то­бi ска­жу. Го­дi то­бi пла­ка­ти та по­би­ва­ти­ся, - нi­чо­го слiзьми не запоможе­ш! Ти вста­вай з до­лiв­ки, лiзь на пiч, ля­гай та кра­ще зас­ни. Мо­же, бог то­бi у снi пош­ле ро­зум, що зро­би­ти, як поверну­ти­.

I - ди­во! Прiська по­ду­ма­ла-по­ду­ма­ла, утер­ла сльози, пiд­велася i по­ди­ба­ла до по­лу.

- Отак бу­де кра­ще! - мо­вив Ки­ри­ло не то до Прiськи, не то сам до се­бе, умо­щу­ючись со­бi на ла­вi.

- А ме­нi ж де? Хi­ба до по­ро­га го­ло­вою… А що ти ду­маєш? Са­ме бу­де доб­ре! - ка­же Панько, прос­тя­га­ючись по­се­ред ха­ти.

Усi троє по­ля­га­ли i по­мовк­ли, мов­би пос­ну­ли. Важ­ке тiльки Прiсьчи­не зiт­хан­ня з го­ди­ни на го­ди­ну да­ва­ло оз­на­ку, що во­на ще не спа­ла. Оже й во­но за­тих­ло: ко­ли-не-коли по­чується та й стих­не, по­ки й зов­сiм не за­тих­ло.

- Заснула? - спи­тав­ся Ки­ри­ло, пiд­вiв­ши го­ло­ву.

- Мабуть… бо щось не чут­но.

- Ти та­ки утi­шив.

- Та по­шеп­тав, бач…

- А справ­дi: ти не чув, що це во­но за ока­зiя? Нев­же це за смерть Заг­ни­бi­ди­хи? Я не вi­рю, щоб Хрис­тя на та­ке пусти­лася.

- Та во­но, бач, i я не вi­рю. Тiльки… де тим ге­монським гро­шам узя­тись?! Не­ма­ло, бач, - п'ятде­сят руб­лiв! - од­ка­зав Панько.

- Так вiн же, ли­бонь, дав. Сам дав…

- Та хто йо­го знає? Ми ж там не бу­ли? Мо­же, й сам дав… Тiльки за вi­що йо­го та­ку си­лу да­ва­ти?

Кирило мав був щось од­ка­за­ти, та не­са­мо­ви­тий крик гiр­кого пла­чу зу­пи­нив йо­го… Ди­ву­ючись, зир­нув вiн на Пань­ка. Панько со­бi гля­нув на йо­го i поск­ро­ма­див по­ти­ли­цю. А Прiська як по­ча­ла - та вже до са­мо­го свi­ту…

VIII

***

"Де смерть моя хо­де? де во­на по­дi­ла­ся?" - од­но го­ло­си­ла Прiська, мо­ля­чи у бо­га до­вiч­но­го од­по­чин­ку. Їй уже те­пер усе зне­вi­ри­ло­ся, спро­ти­ви­ло­ся. Од­на бу­ла на­дiя, од­на утi­ха, що дер­жа­ла її на свi­тi, кра­си­ла зли­ден­не жит­тя, - те­пер i та на­дiя її оду­ри­ла, на­ро­би­ла та­ко­го кло­по­ту, та­кої сла­ви… її кров, рiд­на кров, на та­ке пус­ти­ла­ся… чу­жу ду­шу загуби­ла­!.. Так ка­жуть лю­ди; то­го до­пи­ту­вав­ся у неї й ста­новий, пе­ре­ки­да­ючи та пе­ре­ри­ва­ючи усе у ха­тi, щоб знай­ти яку-не­будь оз­на­ку. Хоч у пеї бiльше нi­чо­го не знай­шли, ок­рiм тих прок­ля­тих гро­шей… Та де тим i гро­шам узя­тись? Пев­но, во­но щось тут є… Хрис­тя ка­же: ха­зяїн дав. Ко­ли б же не за­бо­ро­ни­ли їй з нею ба­чи­тись, во­на б до­пи­та­ла­ся, що во­но за гро­шi, де взя­ли­ся? Во­на б крiзь очi у са­му ду­шу продив­илася доч­цi, у са­ме сер­це… А то?..

Христю на дру­гий день пог­на­ли в мiс­то, а з неї тiльки до­зор зня­ли, бо не знай­шли нi­чо­го та­ко­го, що б i її до то­го дi­ла в'яза­ло, хоч Грицько i гу­кав:

- Та й ста­ра не без грi­ха! Пев­но, са­ма i пiд­су­ну­ла доч­цi та­кого зiл­ля, та мов­чить, за­пек­ла!

Прiська мов­ча­ла, сло­вом не обiз­ва­ла­ся. Що їй ка­за­ти? Во­на зне­вi­ри­ла­ся тим сло­вом; i во­ни, як i лю­ди, тiльки одног­о ли­ха їй на­но­си­ли, а утi­хи нi­якої. Єди­на у неї те­пер утi­ха - до­мо­ви­на, єди­не ба­жан­ня - ско­рi­шої смер­тi…

- Боже! Де смерть моя хо­де? Пош­ли її ско­рi­ше! - здiйма­ючи ру­ки до бо­га, од­но го­ло­си­ла во­на i не пе­рес­та­ва­ла.

Минуло три днi. Три днi слiз та ле­мен­ту; три днi неутiш­ного го­ря й пла­ку­чої скор­бо­ти… Прiська не пи­ла, не їла, за тi три днi i свi­ту бi­ло­го не ба­чи­ла. Що бу­ло учо­ра - те й сьо­годнi, те i на завт­ра; нi сну, нi вiд­по­чин­ку - од­нi гiр­кi сльо­зи… Ус­та­не яс­не сон­це, i зай­де, i зно­ву ус­та­не; а Прiсьцi i не в при­мiт­ку. Як злiз­ла на пiл, пос­лу­хав­ши Пань­ка, як скор­чилася пiс­ля йо­го роз­мо­ви - так нi зла­зи­ла, нi роз­прав­ля­ла­ся!.. Вiд слiз свiт ув очах по­мерк, вiд ле­мен­ту го­лос спав i уха за­ло­жи­ло… Во­на не ба­че нi­чо­го, не чує: не чує на­вiть сво­го ох­рип­ло­го не­людсько­го пла­чу. Зов­сiм у до­мо­ви­нi, глу­хiй тiс­нiй ямi… От тiльки - ще сер­це б'ється та дум­ка, що жи­ва во­на, ще гвiзд­ком стир­чить у го­ло­вi… I на­що? Ко­ли б мог­ла, во­на б те сер­це своїми ру­ка­ми задави­ла­, щоб во­но на­вi­ки за­тих­ло… А дум­ку? дум­ку?.. Не­має во­лi над нею!.. Хоч би нiж та­кий гост­рий, щоб тiльки - чирк! - та й ка­пут вiд­ра­зу… або ди­му, ча­ду страш­но­го, щоб та дум­ка са­ма в ди­му за­да­ви­лась… Пiт же!.. Скри­пить дуп­линяста де­ре­ви­на вiд вiт­ру! зов­сiм, здається, зог­ни­ла: се­редина вит­рух­ла, ви­па­ла, а не па­да - скри­пить. Так Прiська скри­пi­ла, за тi три днi її i не уз­на­ти: за­па­ли очi, набряк­ли-роз­че­рво­нiлись; за­па­лi що­ки - ще дуж­че по­за­па­да­ли; об­личчя по­чор­нi­ло; гу­би по­ре­па­ли­ся; не­че­са­не во­лос­ся у клоч­чя зби­лось i аж по­жовк­ло, як гич у пше­нич­ки: зiг­ну­та пос­тать - уд­воє пе­рег­ну­лась-скар­лю­чи­лась… То не лю­ди­на ле­жа­ла на го­ло­му по­лу, то са­ма смерть ля­ка­ла лю­дей своєю стра­ш­ною маш­ка­рою!

"Господи! що ста­ло­ся з нею?" - по­ду­ма­ла Одар­ка, прий­шо­вши че­рез три днi про­вi­да­ти Прiську. Во­на б, мо­же, i не прий­шла, та ба­чи­ла, що у Прiськи кру­гом ха­ти за тi три днi нiх­то нi за­ма­ня­чив, нi прой­шов; а сi­ни, як бу­ли пер­шо­го