Повія - Мирний

- Годi! го­дi!.. Од­ве­дiть її вiд тру­ни. Вiзьмiть за ру­ки та од­ведiть! - гу­ка­ють чо­ло­вi­ки на ба­бiв, на­мi­ря­ючись зно­ву тру­ну пiд­ня­ти.

Довго сил­ку­ва­лись, по­ки Хрис­тю одiр­ва­ли вiд тру­ни, - так во­на вче­пи­лась за неї! Одар­ка з ба­бу­сею узя­ли її пiд ру­ки i ти­хо ве­ли за тру­ною. Хрис­тя, здається, нi­чо­го то­го не при­мi­ча­ла i, йду­чи, од­но го­ло­си­ла, вик­ри­ку­ючи жа­лiб­нi сло­ва, при­ли­ва­ючи їх ще жа­лiб­нi­ши­ми сльоза­ми. Страш­но й тяж­ко бу­ло слу­ха­ти той нес­тям­ний крик гiр­ко­го пла­чу. Одар­ка со­бi пла­ка­ла. Ба­бу­сi зiт­ха­ли. Чо­ло­вi­ки, не­на­че їх хто пiд­га­няв, зра­зу нрис­пi­ши­ли: де­кот­рi вти­ра­ли зай­вою ру­кою не­обач­ну сльозу, що ту­ма­ни­ла очi…

Повернули в ули­цю. Як­раз тре­ба бу­ло iти повз Грицько­ву ха­ту. До­нес­ли до йо­го дво­ри­ща.

- Стiй! - роз­да­лось спе­ре­ду. Хрис­тя вир­ва­ла­ся з Одарчи­них рук i зно­ву при­па­ла до тру­ни. Не­пев­ний ле­мент її зно­ву за­хо­див-за­бун­ту­вав­ся…

Народ з дво­рiв ви­бi­гав до­вi­да­тись - ко­го не­суть; подиви­тися - ко­го хо­ва­ють. Ви­бiг­ла Хiв­ря, ста­ла ко­ло во­рiт i пе­рех­рес­ти­ла­ся; ви­бiг Фе­дiр, та, гля­нув­ши, под­рав мер­щiй ку­дись ого­ро­дом; вип­лив i Грицько.

- Де во­на в гас­пи­да взя­ла­ся? - пер­ше бу­ло йо­го сло­во, за­бачивши Хрис­тю. По­тiм вiн пi­дiй­шов до тру­ни, узяв Хри­стю за пле­че ру­кою i спи­тав­ся:

- А ти вiд­кi­ля се при­чим­чи­ку­ва­ла? Хрис­тя - од­но ту­жи­ла, од­но го­ло­си­ла.

- Де взя­ла­ся, пи­таю! - грiз­но гук­нув Грицько, рво­нув­ши Хрис­тю за пле­че. Ру­ка йо­го сприс­ну­ла, i вiн по­то­чив­ся.

- Та не зай­май її хоч ту­та! - обiз­ва­ла­ся Одар­ка, забачив­ши­, що Грицько на­мi­ряється зно­ву Хрис­тю за пле­че пiй­мат­и. - Гос­по­ди! Оце не­ви­да­не… Уже б же не прий­шла, ко­ли б не пус­ти­ли.

- Та дай їй хоч ма­тiр про­вес­ти, - умi­ша­ло­ся кiлька чо­ло­вi­кiв. - Уже ж ко­ли втек­ла, не де дi­неться - тут бу­де.

Грицько оха­нув­ся i мовч­ки одi­йшов вiд тру­ни. Чо­ло­вi­ки од­ве­ли Хрис­тю, вхо­пи­ли на­ри i зно­ву пом­ча­ли, Хрис­тя зно­ву за­ту­жи­ла. Ох­рип­лий її го­лос то гув, не­на­че пе­рер­ва­на стру­на, то тон­ко-тон­ко, як ви­ля­сок, пiд­нi­мав­ся вго­ру…

Грицько не зас­по­коївся. Вiн все та­ки ду­мав, що Хрис­тя втек­ла - аж по­ки не прий­шла у во­лость бу­ма­га, цю її зов­сiм пу­ще­но…

- Таки вик­ру­ти­лась! - мо­вив вiн, чу­ха­ючи се­бе по­за ву­хом…

- Як же ти, Хрис­те, ду­маєш? - пи­та­ла­ся Одар­ка на дру­гий день пiс­ля по­хо­рон. - У своїй ха­тi жи­ти­меш, чи, мо­же б, у нас осе­ли­ла­ся? Ра­зом би ро­би­ли i го­ду­ва­ли­ся.

- Спасибi вам, Одар­ко. Не зос­та­ну­ся я нi­за­що ту­та. Да­ло­ся ме­нi се се­ло уз­на­ки, - про­ва­лись во­но крiзь си­ру зем­лю, ок­ре­ме бо­жо­го до­му та лю­дей доб­рих! Пi­ду шу­ка­ти десь кра­щого мiс­ця…

- Хоч кра­що­го, а хоч гiр­шо­го, аби - iн­шо­го!.. - не то са­ма со­бi, не то Хрис­тi од­ка­за­ла глу­хо Одар­ка.

Христя пох­ню­пи­ла­ся i, важ­ко зiтх­нув­ши, зап­ла­ка­ла.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

СТОРЧ ГОЛОВОЮ 

I

***

Сiло сон­це. Ле­генька тiнь но­чi упа­ла на зем­лю. Заблища­ли­ зо­рi в чис­то­му не­бi, по­ка­зав­ся i мi­сяць з-за го­ри - по­вний, чер­во­ний, не­на­че в ба­нi па­ривсь. Сум­но по­зирнув вiн крiзь пил та ку­ря­ву на людську бi­га­ни­ну, на чуд­ний гук мiс­та. Не спить во­но, та ще й не зби­рається спа­ти. По ка­м'я­них ву­ли­цях то­рох­тять во­щи­ки, по­пiд забор­ами сну­ють лю­ди, у кож­нiй ха­тi го­рить свiт­ло; а ве­ликi бу­дин­ки не­на­че в ог­нi па­ла­ють: з їх роз­чи­не­них вi­кон ллються де спi­ви, де бренькiт… По­ча­ло­ся ок­ре­ме городськ­е жит­тя - жит­тя но­чi… Се­ло не знає йо­го, бо не знає i тiї стра­шен­ної за­ду­хи, що здiй­мається удень з кам'яних улиць, з напе­чени­х сон­цем стiн, з тiс­них смер­дю­чих дво­рiв i що не дає ди­ха­ти, не дає жи­ти. Про те не знає се­ло. Примостивш­ись на прос­то­рiй прос­то­рос­тi, се­ред ши­ро­ко­го по­ля, укрит­е гус­ти­ми сад­ка­ми, ото­ро­че­не кру­гом ле­ва­да­ми, з рiч­кою на краю, а iно­дi й по­се­ре­ди­нi, - во­но ди­ше i вдень прохолодо­ю. А вно­чi?.. Хоч би ста­ва­ло тiї ко­рот­кої лiтньої но­чi на вiд­по­чи­нок пiс­ля ден­ної пра­цi, бо не вспiє заблима­ти­ свiт над зем­лею, як уже й про­ди­ра­ються хазяйс­ькi очi, уже здiй­ма­ються на­том­ле­нi ру­ки на пра­цю.

Не те у мiс­тi: там не­має нi прос­то­рих ле­вад, нi гус­тих сад­кiв; там шма­ток мiс­ця пот­рi­бен пiд бу­дiв­лю, кот­ра б при­носила бiльш ко­рис­тi, гро­шей, i там осе­ли­лись лю­ди не по­льової пра­цi - греч­ко­сiї та хлi­бо­ро­би, а го­родськоi - ремiс­ни­к­и, куп­цi, кра­ма­рi, па­ни - воєннi й не­воєннi, служащ­i й не слу­жа­щi, жи­ди - в яр­мул­ках i без яр­му­лок, в до­ро­гих са­є­тах i в дра­них ба­ла­хо­нах… Все те жи­ве тiльки на гро­шi, все те ку­пує, що пот­рiб­но для жит­тя, а не своїми ру­ка­ми до­бу­ває. Там жит­тя нi­ко­ли не вга­ває: од­но спить до пiвд­ня, дру­ге - з пiвд­ня. А нiч­чю, як ок­риється пе­ку­че сон­це, спа­де ден­на за­ду­ха, - тiльки й дих­неш свi­жою прохол­одою, тiльки й по­сидиш з доб­рим чо­ло­вi­ком, перек­инешся з ним жи­вим сло­вом, а ча­сом i по­гу­ляєш дос­хо­чу.

Он i в Ан­то­на Пет­ро­ви­ча Руб­ця зiб­ра­лась не­ве­лич­ка куп­ка. Прий­шов член Земської уп­ра­ви, ка­пi­тан Се­лезньов, ви­со­ченного рос­ту, з стра­шен­но дов­ги­ми ру­ди­ми ву­са­ми, та­кий го­лiн­ний до карт, що йо­му й їсти не тре­ба, аби бу­ло "зе­ле­не по­ле"; Фе­дiр Гав­ри­ло­вич Книш - йо­му пiд­руч­ний. Во­ни зас­та­ли тут Ко­лiс­ни­ка, кот­рий прий­шов до ха­зяїна по­ба­ла­ка­ти за ду­же низькi цi­ни на м'ясо. Ко­лiс­ник доб­ре знає, що по­су­ху якось i ба­ла­ка­ти не при­хо­диться, i йду­чи, за­хо­пив пляш­ку доб­ро­го ро­му. Пе­ред ве­чо­ром гар­ненько усi­лись во­ни на ган­ку, що ви­хо­див в не­ве­лич­кий са­лон, i смок­та­ли ро­мок з со­лод­ким чаєм.

- Зовсiм обид­но, Ан­тон Пет­ро­вич! Їй-бо­гу, зов­сiм обiїдно, - бiд­кав­ся Ко­лiс­ник. - Ви тiльки по­ду­май­те: вiл стоїть шiст­десят кар­бо­ван­цiв, а м'ясо по вi­сiм ко­пiй­ок фунт. Скiльки йо­го з во­ла по­тяг­неш? Од­ру­бай го­ло­ву, од­ру­бай ко­ги - до­бре-добре, як пу­дiв на п'ятнад­цять, а бiльше усього три­надцять на­бе­реться. От ви i лi­чiть: по три кар­бо­ван­цi з се­мигривеником пуд, - п'ятнад­цять ну­дiв - со­рок вi­сiм кар­бо­в­ан­цiв, не­дiс­тає два­над­цять. З чо­го йо­го бра­ти? Шку­ра - сiм-вi­сiм, хай де­сять кар­бо­ван­цiв; а два кар­бо­ван­цi на го­ло­ву га но­ги?.. От ви ди­вiться… Со­бi на уби­ток!

- А бач, тор­гуєте? - од­ка­зав ха­зяїн, глит­нув­ши чи­ма­лий ко­в­ток чаю, вiд кот­ро­го йо­го блi­де об­лич­чя ще бiльше зблiд­ло i тiльки сi­рi очi заг­ра­ли не­ве­лич­ки­ми iс­кор­ка­ми та ри­жi ба­ки за­хи­та­ли­ся.

- Торгуємо як, бо­дай уже так не тор­гу­ва­ти! Тор­гуємо, бо як уст­ря­неш в од­но, то… як там ка­жуть: при­вик­не со­ба­ка за во­зом…

- Невже по шiст­де­сят руб­лiв скот ку­пу­ва­ли? - спи­тав­ся зно­ву ха­зяїн.

- Та доб­ре, як­що по шiст­де­сят, i отож тiльки й ба­ри­ша. А як те­пер при­идеться ку­пу­ва­ти?.. Хе! Про­па­ли ми, зов­сiм з го­ло­ва­ми про­па­ли! - бiд­кав­ся