Повія - Мирний

- Тiточко! Чи ще ви жи­вi ту­та? - сти­ха спи­та­ла Одар­ка, пi­дiй­шов­ши до Прiськи.

Чи вiд то­го, що Прiська уже три днi, як не чу­ла людської мо­ви, чи в Одар­чи­но­му го­ло­сi чу­ло­ся щось рiд­не, при­вiт­не, - тiльки Прiська струс­ну­лась, на­че зра­дi­ла, i розк­ри­ла за­пух­лi очi. Во­на по­ри­ва­ла­ся щось го­во­ри­ти; шеп­та­ла губам­и i, не скiн­чив­ши, без­на­дiй­но мах­ну­ла ру­кою.

- А я оце на­си­лу до вас зiб­ра­ла­ся. Так за­нi­ко­ли­ло­ся, так за­нi­ко­ли­ло­ся! Кар­по у по­лi, по­ти упо­раєшся в гос­по­дi, а тут по­ра i обiд йо­му нес­ти… - вип­рав­ля­ла­ся Одар­ка пе­ред Прiською.

Прiська мов­ча­ла.

- Як же вас тут бог ми­лує? - зно­ву по­ча­ла Одар­ка. - Що це на вас за на­пасть та­ка?

- Напасть? - про­гу­ла глу­хо Прiська. - Що це ти за сло­во та­ке ска­за­ла? Яка на­пасть? - i Прiська бо­же­вiльне во­ди­ла по ха­тi очи­ма.

В Одар­ки мо­роз пi­шов по­за спи­ною вiд то­го го­ло­су i вiд то­го пог­ля­ду… Во­на пе­реж­да­ла тро­хи, по­ки Прiська заспо­коїться, по­тiм спи­та­ла:

- Тiтко! чи ви пiз­наєте ме­не?

- Тебе? Як те­бе не пiз­на­ти! - з страш­ною ус­мiш­кою од­ка­за­л­а Прiська.

- Хто ж я та­ка?

Прiська зно­ву са­ма со­бi ус­мiх­ну­ла­ся…

- Хто ти та­ка? - ти­хо спи­та­ла­ся. - Лю­ди­на! - при­да­ви­ла Прi­ська на сьому сло­вi.

Одарка пе­рех­рес­ти­ла­ся i, зiтх­нув­ши, мо­ви­ла:

- Уже й не пiз­нає…

- А ти чо­го прий­шла? - неш­вид­ко спи­та­ла­ся Прiська.

- Як чо­го? Од­вi­да­ти вас: як жи­ве­те? Мо­же б, їсти вам зва­рити?

- їсти?.. Жи­ве­мо? То-то й ли­хо, що жи­ве­мо, - ска­за­ла, i ли­це її скри­ви­ло­ся-зат­рем­тi­ло. По­чув­ся який­сь писк, щось за глу­хий за­дав­ле­ний хрип - i сльози за­ли­ли очi.

Одарцi на­че хто у жме­нi зда­вив сер­це, так во­но за­бо­лi­ло-за­ни­ло, по­ба­чив­ши Прiсьчи­ну му­ку.

- Тiточко! Я ж су­сi­да ва­ша… Одар­ка, - не зна­ючи, що їй ка­зати, приз­на­ва­ла­ся Одар­ка, при­па­да­ючи до ста­рої. Та зно­ву за­тих­ла i зно­ву гля­ну­ла на неї зап­ла­ка­ни­ми очи­ма. Те­пер во­ни у неї на­че кров'ю на­ли­тi, а на зрач­ки по­лу­да насу­нула i зак­ри­ла їх страш­ний па­лю­чий огонь.

- Я знаю, що ти Одар­ка, - зас­по­коївшись, по­ча­ла ста­ра. - Пiз­наю те­бе по го­ло­су… Спа­си­бi, що не за­бу­ла.

- Може, вам чо­го тре­ба, тi­точ­ко? - спи­та­ла ра­да Одар­ка.

- Що ж ме­нi те­пер тре­ба? Смер­тi тре­ба, так ти ж її не при­несла i не при­не­сеш.

- Бог з ва­ми, тi­точ­ко! Що це ви од­но за­ря­ди­ли: смер­тi та смер­тi… - Ну, а чо­го ж ме­нi тре­ба? Ска­жи - чо­го?

- Чого? Ви їли що-не­будь?

- Їла?.. Ав­жеж, їла, бо, бач, жи­ву… От тiльки у ме­не щось у гор­лi пе­ре­сох­ло, сма­га гу­би по­па­ли­ла…

- Що ж вам - во­ди по­да­ти?

- Подай, ко­ли твоя лас­ка.

Одарка ки­ну­лась до во­дян­ки, а з неї уже затх­лим не­се. Хут­ко во­на ви­ли­ла во­ду з кух­ля i ще хут­че ки­ну­лась до се­бе у двiр. Не за­ба­ри­ла­ся швид­ка Одар­ка при­нес­ти цi­ле вiд­ро хо­лод­ної во­ди, тiльки що з ко­ло­дя­зя, i пiд­нес­ла по­вен ку­холь ста­рiй. Прiська, хи­та­ючись, пiд­ве­ла­ся, та як припал­а до кух­ля - не­на­че її ус­та до йо­го при­ки­пi­ли, та по­ти всьо­го не ви­пи­ла - не пус­ти­ла­ся.

- Ох! Оце ти ме­не не­на­че на свiт на­ро­ди­ла! - простогнав­ши­, мо­ви­ла во­на й по­ча­ла зно­ву умощатися-лягат­и.

- Пiдождiть, я вам пос­те­лю, - по­хо­пи­ла­ся Одар­ка i хут­ко по­мос­ти­ла по­душ­ку до стi­ни, а пiл зас­ла­ла ряд­ни­ною. Ста­ра не пе­ре­лiз­ла - пе­ре­ко­ти­ла­ся на те лiг­во.

- Спасибi то­бi, Одар­ко, - по­дя­ку­ва­ла, умо­щу­ючись, Прiсь­ка. - Ти ме­не тiєю во­дою так i ожи­ви­ла… То в ме­не усе бо­лi­ло, а то зра­зу за­хо­ло­ло-за­нi­мi­ло… Отут тiльки, - i во­на вка­зала на сер­це, - не пе­рес­тає.

- Може б, ви справ­дi чо­го поїли? Ска­жiть, - я зва­рю або вiд се­бе при­не­су. Мо­же б, бор­щу i ка­шi?..

- Нi, не хо­чу… - i ста­ра за­ду­ма­ла­ся, зап­лю­щи­ла очi.

Сон її роз­би­рав чи не­мiч очi зак­ри­ва­ла?.. Одар­ка, поба­чи­вши, що ста­ра де­да­лi по­ча­ла за­бу­ва­ти­ся, поп­ро­ща­ла­ся й пiш­ла.

"Хай зас­не тро­хи, спо­чи­не; мо­же, i по­дуж­чає… Сла­ба, сла­ба ста­ла! Не дов­го вже, вид­но, їй тут плу­та­тись", - ду­ма­ла во­на, вер­та­ючись до­до­му.

- А що? Що зас­та­ла? - спи­тав її Кар­по.

- Що?.. Ба­га­то, як ще хоч три днi про­тяг­не.

- Отаке! та нi­ко­му й по­па пок­ли­ка­ти… I обоє за­мовк­ли.

- Напилася во­ди, - неш­вид­ко по­вi­да­ла зно­ву Одар­ка, - пе­ре­ки­ну­лась на дру­гий бiк… Я їй пос­ла­ла… та й по­ча­ла забу­ватись… Хай тро­хи спо­чи­не, а над­ве­чiр пi­ду до­вi­да­юсь.

Сонце за­хо­ди­ло; в по­вiт­рi сто­яло йо­го чер­во­не за­ре­во. Во­но не вда­ря­ло у Прiсьчи­ну ха­ту, бо ха­та сто­яла вiк­на­ми на схiд сон­ця. Одар­ка зас­та­ла там якусь тем­ну тiнь, не­привiтнi по­мер­ки; у вiк­на тiльки жов­тим кольором од би­вало, не­на­че пiдс­лiп­лий чо­ло­вiк бли­мав своїми мут­ни­ми очи­ма. Прiська ле­жа­ла на по­лу вся жов­та, не­на­че вос­ком по­ли­та, i ти­ха-ти­ха, здається, i не ди­ха­ла. Одар­ка бо­яз­ко пi­дiй­шла до неї i наг­ну­ла­ся пос­лу­ха­ти - чи жи­ва ще во­на. Чи то та­кi очi у Одар­ки, чи чор­на тiнь, що упа­ла вiд неї на Прiську, роз­бу­ди­ла її?.. Прiська во­рух­ну­ла­ся, розк­ри­ла очi.

- Спали?.. - спи­та­ла Одар­ка. - А я йду та й бо­юся, щоб не роз­бу­ди­ти. Прiська гля­ну­ла на неї.

- Ти, Одар­ко?.. Сядь… - сти­ха про­ка­за­ла, ткнув­ши паль­цем бi­ля се­бе. Одар­ка сi­ла.

- О-ох! - прос­тог­нав­ши, ще тих­ше по­ча­ла Прiська. - Оце я ле­жа­ла, зак­рив­ши очi… I так ме­нi лю­бо, так ти­хо… супокiй­но­… Усе­ре­ди­нi, чую, не­на­че їло хо­ло­не - мерз­не… а лю­бо… Не по­вi­риш, Одар­ко, як ме­нi об­рид­ло жи­ти!.. Бу­де вже, всьо­му край є!.. Я ско­ро ум­ру. Мо­же б, до­сi i вмер­ла, та те­бе до­жи­да­ла… Ти ще од­на до ме­не при­хильна зосталася­… Ти та­кої ме­нi цi­лю­щої во­ди сьогод­нi да­ла, що в ме­не вiд неї усе зра­зу за­тих­ло… Спа­си­бi то­бi… О-ох! Всi про­ти ме­не, всi… тiльки ти од­на… Гос­подь вiд­дя­чить то­бi.

Одарка по­хо­пи­ла­ся щось ка­за­ти.

- Постiй… - пе­ре­би­ла її Прiська. - Я хо­чу то­бi усе ска­за­ти… усе… Бо вдру­ге, мо­же, й не до­ве­деться… Слу­хай… Я швид­ко ум­ру… Ко­ли… ко­ли по­ба­чиш доч­ку… Хрис­тю… ска­жи їй… Ска­жи: я про­щаю їй… Я не вi­рю… щоб во­на та­ке зро­би­ла… Бла­го… А то що виг­ля­дає з-за те­бе? - на­че зля­ка­на, аж скри­к­ну­ла Прiська i вся струс­ну­ла­ся… По ви­ду про­бiг­ли ураз­ли­вi сму­ги, рот скри­вив­ся, очi розк­ри­ли­ся…

Одарка ба­чи­ла, як у їх пос­лiд­ня iс­кор­ка жит­тя зга­са­ла… Во­на ки­ну­лась бу­ла до ста­рої, та так на од­но­му мiс­цi й за­кам'янiла!.. Жов­тий свiт ур­вав­ся в ха­ту, ос­вi­тив на хви­ли­ну по­чор­нi­ле ли­це ста­рої з хо­лод­ни­ми по­мерк­ли­ми очи­ма i згас… Тем­на не­ви­дю­ча тiнь усе зра­зу пок­ри­ла… Чи то, мо­же, по­тем­нi­ло в