Повія - Мирний

- Як са­ме?

- Колотиться з си­ном. То вiн був не­ду­жий, а то й оду­жав, та хто йо­го знає, що йо­му по­ро­би­ло­ся: хо­де, як дур­ний. А це пiс­ля свят на­ду­мав ки­да­ти батька, - пi­ду на за­ро­бiт­ки… Батько не пус­кає; так хоч у го­род пi­ду най­му­ся, а в од­ну шку­ру - не хо­чу до­ма бу­ти! Батько здер­жує, не пус­кає. Звiс­но, со­ром­но та­ко­му ба­га­ти­ре­вi си­на-єдин­ця у най­ми пу­ска­т­и, а вiн рветься. До­хо­де до лай­ки й до бiй­ки. Гриць­ко хва­лив­ся, - ли­бонь, п'яненький! Як­би, ка­же, знав та­ку свою ли­ху го­ди­ну, не бо­ро­нив би йо­му те­бе бра­ти.

- Хай вiн пi­де три­чi умиється з своїм Фе­до­ром, - од­ка­за­ла гор­до Хрис­тя.

Розмова на то­му i пор­ва­ла­ся. Кар­по, до­ве­че­ряв­ши, пi­шов до шка­пи до­вi­да­ти­ся, а Хрис­тi чо­гось так важ­ко на ду­шi ста­ло, їй на­че й шко­да Фе­до­ра, а зга­дає про пох­вал­ки Гри­цько­вi - До­са­да так i впнеться в сер­це. "Як то вiн но­ситься з своїм Фе­до­ром! Ду­ма, як ба­гач, то так усяк i по­бiжить за йо­го…"

Невесела ляг­ла во­на спа­ти i дов­го не спа­ла. То во­на во­рочалась; то дум­ки все та­кi неп­ри­вiт­нi сса­ли за сер­це - i во­на важ­ко зiт­ха­ла, їй зра­зу од­па­ла охо­та i до­до­му їха­ти. Чо­го во­на поїде? За ма­тiр Кар­по звiст­ку при­вiз - здо­ро­ва, тi­льки жу­риться… А ко­го їй бiльше ба­чи­ти? Ще стрi­неться з дур­но­вер­хим Фе­до­ром, то зно­ву пi­дуть про неї поговори­… Нез­чу­ла­ся, ко­ли й зас­ну­ла. Про­ки­ну­лась - уже свiт бi­лий заг­ля­дав у вiк­на, i Кар­па не бу­ло в ха­тi. Во­на вий­шла до­вi­да­ти­ся - чи не­має на дво­рi, - i на дво­рi не бу­ло.

Карпо мах­нув на ба­зар, щоб мер­щiй спра­ви­тись i, не га­явши ча­су, по­вер­ну­ти до­до­му. Ко­ли вiн вер­нув­ся, Хрис­тя не тiльки зiб­ра­ла­ся в до­ро­гу, а й по ха­зяй­ст­ву - дров на­но­си­л­а, овощ на стра­ву нак­ри­ши­ла.

- А що, спра­ви­ла­ся? - пи­тає Кар­по.

- Уже.

- То й поїдьмо.

- Зараз ха­зяй­ка з ба­за­ру вер­нуться.

Загнибiдиха не за­ба­ри­ла­ся: про неї тiльки що го­во­ри­ли, а во­на i на по­рiг. Хрис­тi зда­ло­ся, що во­на на­че i на ли­пi тро­хи по­чер­во­нi­ла, i очi в неї ся­ли-г­ра­ли.

- Забарила я вас? - спи­та­ла.

- Нi, я сам тiльки що в ха­ту, - од­ка­зує Кар­по.

- Ну, й га­разд. А я ду­ма­ла - за­ба­ри­ла, та поспiшаю - по­спi­шаю… Оце, Хрис­те, по­ве­зи своїй ма­те­рi гос­тин­ця вiд ме­не, - по­вер­ну­ла­ся до Хрис­тi, вий­ма­ючи з ко­ши­ка пух­ку, ви­соку бул­ку.

- Нащо?

- Не твоє дi­ло. Бе­ри! - су­во­ро ска­за­ла Заг­ни­бi­ди­ха.

Христя, по­дя­ку­вав­ши, взя­ла i за­вер­ну­ла бул­ку в но­ву ху­стину.

- А це вам на до­ро­гу, - вий­няв­ши па­ля­ни­цю i двi ри­би­ни, по­дає Кар­по­вi.

- О гос­по­ди! - аж скрик­нув той. - Спа­си­бi вам, спа­си­бi! Я не знаю, як вам i дя­ку­ва­ти… I на нiч пус­ти­ли, а тут ще й це… Спа­си­бi вам.

- Чому не одя­гаєшся теп­лi­ше? - по­вер­ну­ла­ся зно­ву до Хри­с­тi. - Бе­ри сви­ту, бо те­пер ще хто знає, що бу­де до вечо­ра. Хрис­тя по­кiр­ли­во одяг­ла­ся, пiд­пе­ре­за­ла­ся.

- Прощайте ж. Спа­си­бi вам! - дя­ку­ва­ли ра­зом Кар­по i Хри­стя, ви­хо дя­чи з ха­ти…

- Щасливо… Їдьте здо­ро­вi! Гля­ди тiльки, дядьку, - усмiх­нувшись, ка­же Кар­по­вi, - не за­ве­зи зов­сiм дiв­ки, бо без неї i я тут про­па­ду.

- Як же се мож­на! - од­ка­зав Кар­по. Уже во­ни й по­сi­да­ли. Кар­по узяв­ся за вiж­ки.

- Христе, - клик­ну­ла Заг­ни­бi­ди­ха. - Iди лиш сю­ди на час, я маю щось ска­за­ти.

Загнибiдиха од­ве­ла її геть i, див­ля­чись в очi, три­вож­но по­ча­ла:

- Кланяйся, Хрис­те, вiд ме­не ма­те­рi, хоч я її й не знаю… Ска­жи, що гро­шi за служ­бу не про­па­дуть… Чуєш? Так i ска­жи. Не вiн вiд­дасть, са­ма вер­ну… Чуєш же? - ут­ретє допи­тується Заг­ни­бi­ди­ха.

- Чую, чую. Спа­си­бi вам! - дя­кує Хрис­тя. Заг­ни­бi­ди­ха їх аж за во­ро­та про­ве­ла i, ще раз поп­ро­щав­шись, не зве­лi­ла Кар­повi з во­за ус­та­ти во­рiт за­чи­ни­ти.

- Я й са­ма за­чи­ню… їдьте з бо­гом!

Карпо смик­нув вож­жи­ну - i по­кiр­на шка­пи­на по­тю­па­ла. Заг­ни­бi­ди­ха сто­яла за хвiрт­кою i про­во­ди­ла очи­ма, аж по­ки во­ни не по­вер­ну­ли з ули­цi.

V

***

Ще по­ки во­ни їха­ли мiс­том, плу­та­ли­ся йо­го чор­ни­ми ву­лицями, повз ви­со­кi кам'яни­цi, Хрис­тю кло­по­та­ли вся­кi ду­м­ки… "Як се чуд­но ста­ло­ся, що во­на їде… Ку­ди? Чо­го?.. У се­ло, у гос­тi, до ма­те­рi… То-то зра­дiє ма­ту­ся, не сподiва­ючись її ба­чи­ти!.. А що, як ха­зяїн, вер­та­ючись з яр­мар­ку, стрi­не їх i за­вер­не на­зад?.. Не до­ве­ди бо­же!.."

Христя од­вер­тається вiд кож­но­го стрiч­но­го про­хо­жо­го i проїжджо­го: їй здається, що то ха­зяїн - i от-от приз­нає її… "Хоч би вже се мiс­то ско­рi­ше кiн­чи­лось, їде­мо, їде­мо, а йо­му й кiн­ця не­має!"

Аж ось ми­ну­ли крам­ни­цi й ви­со­кi кам'янi бу­дин­ки. Да­лi пiш­ли обiд­ра­нi хат­ки убо­гих лю­дей. Спер­шу гус­то, мов їх од­ну до дру­гої хто поз­со­ву­вав, щоб бу­ло за­тиш­нi­ше i теп­лiше; да­лi рiд­ше та рiд­ше. Он край од­нiї й ти­ну не­має; у дру­гої й ди­мар роз­ва­лив­ся; тре­тя - зов­сiм на бiк похилила­ся,­ з вi­кон, за­мiсть ши­бок, ви­зи­рає ган­чiр'я, по двору-смi­т­н­и­ку бi­га­ють тро­хи не го­лi дi­ти… "Бо­же! якi злид­нi та не­дос­та­чi! Бi­со­вi кра­ма­рi та па­ни най­кра­щi мiс­ця пiд се­бе по­зай­ма­ли, все най­до­рож­че со­бi наз­ди­ра­ли, а бiд­ноту ви­пе­р­ли аж на край мiс­та в смiт­ни­ки та пуст­ки", - ду­мала Хрис­тя.

Пiднялися на го­ру. Пе­ред ни­ми, роз­бi­га­ючись на всi бо­ки, роз­ля­га­ли­ся по­ля, ря­бi­ючи в очах то зе­ле­ни­ми по­яса­ми жи­та, то жов­ту­ва­ти­ми схо­да­ми пше­ни­цi, то чор­ною гру­дою рiл­лi… Хрис­тi на­че хто ка­мiнь зняв з ду­шi: зра­зу ста­ло i вiльно, i лег­ко… Сон­це, пiд­нi­ма­ючись уго­ру, при­вiт­но сяє-грiє; вi­те­рок ле­генький ди­ше; жай­во­рон­ки, в'ючись над до­ро­гою, ще­бе­чуть; там, у тем­но­му лi­соч­ку, ку­ють зо­зу­лi… Крас­но так усю­ди, прос­то­ро, вiльно!.. Хрис­ти­не сер­це не б'ється мов, а сти­ха то­ко­че; очi бi­га­ють з ни­ви на ни­ву, з од­но­го ла­ну на дру­гий, з синього лу­гу на тем­нi яри, з яру - на зе­ле­нiї бур­ти… Якiсь ти­хi та ра­дiс­нi по­чу­ван­ня проход­ять нею, ко­ли­шуть… Ой, та й гар­но ж тут як! Бо­же, гар­но!.. - тьохко­че її зра­дi­ле сер­це.

Шкапiйчина тю­па; ко­ле­са тiльки гу­дуть, ко­тя­чись по су­хiй зем­лi. Кар­по, по­хи­ту­ючись, мовч­ки смок­че люльку i хi­ба ко­ли-не-ко­ли увер­не слiв­це про хлiб: тут, мов, доб­ре жи­то!.. Або: не­дав­но цю пше­ни­цю за­сi­ва­ли, а бач, як пiдня­лася?.. Та й за­мовк­не на­дов­го. Хрис­тя i ра­да то­му мовчанн­ю: нi­що їй не за­бо­ро­няє ду­ма­ти про се­бе, нi­що її не розгов­орює, не по­ру­шує нi­мої од­ра­ди. Во­на розг­ля­дає навк­ру­ги, пильно вдив­ляється в кож­ну мiс­ци­ну, любуєтьс­я та