Чорнобиль - Щербак Юрій

Тільки пилюга тепер здіймається. А так ми живемо нормально. Лише медики працюють вахтовим методом. І половини вчителів не вистачає.

Зона з боку Білорусії відкрита, люди на своїх машинах їздять. Колгосп наш цілком повернувся до господарського життя. В школі у нас навчається п'ятдесят один чоловік. Троє дітей не повернулися. Молоко завозять до магазинів. Молока не досить, але в людей корови, люди вживають молоко від своїх корів. У мене в самого корова, я п'ю своє молоко. Дякувати богові — живу".

Надія Михайлівна Самойленко, вчителька хімії й біології:

"Я думаю, що висловлю думку багатьох: сюди мало б хто повернувся, якби ми мали де жити. Нам не обіцяли побудувати села, як це зробили на Україні... Нам платять подвійну зарплату, кажуть, що в нас чиста зона. Але мені не дуже віриться, що вона чиста. Якщо Україна всіх своїх виселила з 30-кілометрової Зони, вважаючи її нечистою, то чому ж у нас в Білорусії чисто? Ви знаєте, скільки тут кілометрів до АЕС? Сімнадцять. У гарну погоду від нас станцію видно. Як же може бути тут чисто? Ми змушені були повернутися, це я сміливо заявляю. Нам нікуди було дітися. Якби нам запропонували будинки і квартири, хіба ж ми повернулися?

Коли ми поверталися, нам золоті гори обіцяли. І водогін, і дах, і асфальт. І клуб. Асфальт не прокладено. Водогін недавно проклали, але він працює ненормально. Топимо в основному дровами. Намагаємося провадити роз'яснювальну роботу, щоб діти не ходили в ліс по гриби, але..."

Покидаючи село Гдень, ми заїхали у напівзруйнований медпункт. Новий кінчали будувати. Приїжджа медсестра в задоволенням збиралася їхати звідси — вона вже відбула свою вахту... Діти з ранцями за спиною, повернувшись зі школи, весело гасали по вулиці. Пилюка стояла стовпом. Кури копошилися у гної. Двоє чоловіків ліниво вовтузились на розібраній покрівлі клубу. І раптом ми побачила кота.

Лисого. Тільки лисина була не на голові, а на животі. Ми перезирнулися... А через кілька місяців у першому номері журналу "Неман" за 1988 рік я прочитав прекрасне оповідання білоруського письменника Івана Пташникова "Леви": герой оповідання — сільський простуватий пес Джукі, який повістує про те, як над селом висів жовто-бурий туман, що пахнув йодом, як люди в страшних намордниках убивали ні в чім не повинних сільських собак, А собаки були облізлі, схожі на левів...

ХТО ВИНУВАТИЙ

...Одну із своїх чергових поїздок до Чорнобиля я приурочив на той час, коли почався суд над винуватцями аварії. Мене ніхто не запрошував на цей суд, більше того — усі спроби потрапити туди розбивалися об стіну ввічливого мовчання.

А втім, мої колеги по перу, які потрапили на процес, теж не вельми яку інформацію одержали.

О. Коваленко:

"Мені здається, що ми почали всю інформацію поділяти, як медики ліки — для зовнішнього та внутрішнього користування. Причому якщо ми раніше намагалися взагалі не давати ніякої інформації ні нашим, ні чужим, то тепер впали в іншу крайність: ми на Захід даємо інформації значно більше, ніж всередину країни.

Очевидно, це пояснюється нашими старими комплексами, відповідно до яких іноземців пропускають у першу чергу і т. д.,— і це дається взнаки дуже часто і в Чорнобилі. На суд було допущено лише тридцять шість радянських кореспондентів. Але тільки на відкриття і закриття. І тринадцять іноземних кореспондентів — на тих самих умовах.

Жоден з радянських та іноземних кореспондентів не перебували в залі суду протягом усього судового процесу. Але в той же час наші кореспонденти були явно-обмежені у можливостях передачі будь-якої інформації, крім офіційного повідомлення ТАРС. А західні агентства почали відразу ж її передавати. Ці 13 кореспондентів — пул західної преси, представники наймогутніших агентств і компаній. Через годину після початку процесу кореспондент Бі-бі-сі Джеромі вже почав передавати першу інформацію. І наші люди для того, щоб дізнатися, що ж відбувається на суді, змушені були звертатися до різних радіоголосів. Було передано такі деталі й подробиці, які надають достовірності повідомленню.

А наші кореспонденти посиділи на першому й останньому засіданнях і прочитали про суд повідомлення ТАРС. Єдина газета в країні, яка дала власний звіт про процес,— "Московские новости".

...У Чорнобилі стояли спекотні дні. Центральна вулиця, що веде до відремонтованого приміщення Будинку культури, в якому відбувся суд, була перегороджена кількома бар'єрами. Збільшено кількість патрулів у місті. Мої друзі-фізики, з якими я перебував за півкілометра від місця проведення процесу, попередили мене, щоб я не вештався без діла по вулицях. Казали, що хтось пильний розшукував мене по гуртожитках, щоб відловити, не дать потрапити на суд, вигнати з Чорнобиля...

Комедія, та й годі! Сумна комедія. Відкритий суд у ретельно закритій Зоні. Тільки ті, хто намагався заглушити інформацію про суд — про відкриті (відкриті!) його засідання,— прорахувались. Тому що все одно мені — і не тільки мені — в подробицях стало відомо про все, що там відбувалося. Ні, я не проникав до секретних приміщень, не зламував сейфів з протоколами, не ховав у Будинку культури магнітофони. Просто я поговорив з деякими учасниками суду, які розповіли про найважливіші його події, не забувши висвітлити і ряд подробиць. Це до відома тих, хто намагався приховати від письменників (крім мене, на суд безрезультатно просився письменник В. Яворівський), від журналістів, від громадськості картину того, що там відбувалося.

Хай знають, що часи повного й ефективного замовчування інформації канули в Лету.

...Відійшли в минуле ті спекотливі дні, коли ми з фізиками та співробітником "Литературки" Сашею Єгоровим їздили на четвертий блок, ходили по Прип'яті, а поряд ішли щоденні засідання судової колегії у кримінальних справах Верховного Суду СРСР. Підсумок їхній відомий: колишній директор станції Брюханов засуджений на десять років позбавлення волі. На десять років — колишні головний інженер АЕС Фомін та заступник головного інженера Дятлов. У залі суду були взяті під варту колишні начальник зміни Рогожкін, присуджений до п'яти років позбавлення волі, начальник другого реакторного цеху Коваленко — до трьох років, старший державний інспектор Атоменергонагляду Лаушкін — до двох років. Вирок оскарженню та опротестуванню в касаційному порядку не підлягає.

З вироку:

"Згідно з висновками судово-технічної експертизи рівень технологічної дисципліни на Чорнобильській АЕС не відповідав поставленим вимогам. На станції мали місце систематичні порушення технологічного регламенту, значна кількість зупинок блока з вини персоналу. Не в усіх випадках виявлялися причини порушень, в окремих випадках справжні причини порушень приховувались... За період 1980–1986 років у двадцяти семи випадках із сімдесяти одного слідства взагалі не провадилося, а багато фактів відмови у роботі устаткування навіть не реєструвалися в журналі обліку".

("Московские новости", 1987, 9 серпня).

Це вирок юридичний, що випливає з процесу, проведеного у суворій відповідності з існуючими законами, з участю обвинувачення, захисту та експертів.

Але упродовж усього часу, що минув після аварії, відбувався ще один суд — негласний, моральний, на якому також стикалися різні думки, а захист намагався відбити випади обвинувачення.

Побуваймо ж на засіданні цього суду, послухаймо голоси його учасників.

Спершу наведу листи, одержані мною в той час, коли я намагався реконструювати справжню картину аварії: найбільше мене цікавили не технічні подробиці (хоча й вони надзвичайно важливі, і тут потрібна якнайсуворіша точність деталей), а психологічні мотиви поведінки учасників трагедії.

Лист перший:

"У 6-му і 7-му номерах журналу "Юность" надруковано Вашу документальну повість "Чорнобиль". Ми дуже уважно прочитали Вашу повість, намагаючись якось знайти відповідь на питання — за що загинув наш єдиний син, який працював на ЧАЕС старшим інженером управління реактором — Топтунов Леонід Федорович?

Під час аварії тієї трагічної ночі 26 квітня він був на зміні в пультовій управління реактором 4-го енергоблоку.

Ми побачили його тридцятого квітня в 6-й клінічній лікарні Москви, коли він ще не був у такому тяжкому стані. Ми були з ним до останніх хвилин його життя і проводили його в останню путь. Мати була донором кісткового мозку для сина, але й це не допомогло.

Ми були поруч з ним останні чотирнадцять днів його життя. Матері він сказав, що ні в чому не винен, що він суворо виконував службові інструкції.

Після смерті сина із розповідей його товаришів по роботі, яких нам випало зустріти, ми дещо дізналися про його роботу тієї трагічної ночі. Нам розповіли, що наш син був незгодний з рішенням технічного керівника про підвищення потужності. Одначе було дано команду на підвищення потужності вдруге. А повторні команди виконуються беззаперечно. Нам відомо, що він брав найактивнішу участь у локалізації аварії та проведенні рятівних робіт.

Хлопці з самого початку не знали про розгерметизацію блока і про рівні радіації. Якби вони були інформовані про радіаційну обстановку, мабуть, було б значно менше, жертв. Ми поставили питання парткому ЧАЕС про дії нашого сина та можливу його вину, але партком відбувся звичайною відпискою, та й то лише після нагадування.

Наводимо дослівно відповідь:

"Шановні Віро Сергіївно та Федоре Даниловичу! Перш за все дозвольте висловити Вам своє глибоке співчуття у зв'язку з горем, що спостигло Вас. Трагічні події на Чорнобильській АЕС обірвали життя Вашого сина і нашого товариша.

(Це через рік і два місяці після того, як сина не стало).

Ваш син гідно поводився у дуже складній радіаційній обстановці після аварії на станції, виявив твердість духу і мужність, виконуючи свій обов'язок по локалізації аварії на Чорнобильській АЕС.

Що ж до поставленого Вами запитання, доводжу до відома, що в передаварійний період Леонід Федорович Топтунов припустив ряд порушень інструкцій при управлінні реактором блока №4, що не дало можливості представити його до урядової нагороди.

З повагою — секретар парткому Є. Бородавко.

23.07.87 р."

Ось такі суперечності між тим, що розповіли нам товариші по роботі, які лишилися серед живих, і що відповів нам тов. Бородавко.

Ми чомусь впевнені, що тов.