Чорнобиль - Щербак Юрій

Гримкотить пофарбоване зеленою фарбою жерстяне листя.

Їдуть у Зону ховати земляка. Повертають його цій землі, рідним місцям, де виріс, де прожив ціле життя. Піднято шлагбаум, автобус в'їжджає у Зону. При виїзді він пройде пильний дозиметричний контроль. А поминатимуть уже на новому місці — де-небудь в одному з численних сіл на Київщині, побудованих влітку 1986 року.

Повернення.

Восени 1987 року я їхав через Зону в Білорусію. Коли вибрались на понтонний міст, перекинутий на околиці Чорнобиля через Прип'ять, побачили кількох літніх жінок, що брели на лівий берег річки. В чорних плюшевих жакетах, з мішками на спинах. Коли порівнялися з ними, жінки замахали руками. Ми зупинилися, взяли їх. Що вони роблять тут, у Зоні, яка суворо охороняється? Це поверненці. Або, як вони самі себе називають, "самосели". Ті, хто самовільно, незважаючи на всі заборони, повернувся додому, в рідне село, Так ми доїхали до села Паришів, що за кілька кілометрів від переправи. А поверталися жінки із Чорнобиля, куди ходили, щоб купити хліба й молока, адже в селі нема нічого — ні магазинів, ні пошти, ні медицини, ні влади ніякої. Ми сіли на лавочку коло сільради, на дверях якої важкий замок, поговорили.

Уляна Яківна Урупа:

"Худобу ми здали, коли виїжджали звідси. Попереду худобу погрузили на машини, а потім нас. Пішла колона худоби і колона людей. Послухали б ви, що тут робилося... Літаки летять. Скотина реве. Діти плачуть... Справжня війна, тільки що снаряди не рвуться..."

Хима Миронівна Урупа (у цьому селі жило багато Уруп):

"Я поїхала з усіма в евакуацію. Ну й приселили мене до племінниці. Тут я мала хату, все хазяйство... а там по одній дощечці ступи, та як що не так, то небога кричить на мене. Я терпіла-терпіла і в червні 86-го добилася в Паришів. Границі тоді ніякої не було. Пройшла всю Зону пішки. Солдат не було. От я вдома ходю туди-сюди, коли це одкуля та міліція взялась. "Здрастуйте, бабушко".— "Здрастуйте".— "Давно ви, бабушко, тут?" А я кажу: "Та в середу приїхала".— "Ви, бабушко, тут довго не будьте, тому що багато наберете цих... рейганів..." Я кажу: "Синки ви мої, голубчики, я ж більше не наберусь, ніж набралася..."

Люди як вибирались в евакуацію, то забирали речі з собою. А я в ямку позакопувала. Речі, всяку єрунду. Одежа мало не згнила. То я її повісила сушитися. А там всяке різне — і червоне, і синє й рожеве. Раптом чую — самольот летить... В-в-ву... Я — одіж ховати, щоб не бачили... Так і живу. Вже більше стало людей — то один, то двоє, то троє проникають і проникають. От я і дочекалася, що треба картоплю на осінь возити. Своя погана, пропала в землі. Я пішла по полях і навозила картоплі мішків з п'ятнадцять на зиму. Кури у мене були і три собаки.

Так і перезимувала. Нічого не боялася. Я на краю села жила, сама ночувала. Попросила, щоб мені радіо оце на батарейках купили, баба слухає собі. Хоч би що. Карасинова лампа. А карасин брала в магазині, там його багато,— дак міліція одкрила нам, дала карасину. А дров скільки було! На цей год іще хватить. Грубку натоплю, лежу собі, тепло — красота. А хліб нам давай Білорусія возить, лавку привозили. Отак зимою в нашому селі душ двадцять жило. А всього до евакуації було душ чотириста. А вже під весну почали люди з'їжджатися — більше і більше.

Спасибі міліції, вона нами піклувалася. Приїжджали, дивилися: де там наші бабки? І сніг прогребували, коли великі замети були. Вони нас не виганяли. Поговорять, покажуть, що не можна, а ми їх послухаємо... Сьогодні уже в селі живе сто двадцять чоловік. Вісімдесят дворів заселено. Не тільки пенсіонери, є й такі, що роблять у Чорнобилі. Але дітей сюди не везуть.

І нікуди ми звідси не поїдемо. Нізащо. А як ото вже хтось нас звідси забиратиме — оно річка рядом: поберемось за руки і отак прямо в річку попадаємо. Якщо нас будуть нахабно трогать...

— А корову ви тримаєте?

— Ой, корови, корови... Горе одне. Ви знаєте, звідки люди корів узяли? З Чорної зони. Не купили, а просто спіймали. Чорна зона — це десятикілометрова. А наша зона щитається Зеленою. Чорна зона за проволокою, від нас за десять кілометрів. Люди казали, що в Чорній зоні дві корови ходять. І двоє теляток. Заберіть, кажуть люди, бо жалко. Коли корів вивозили, мабуть, виплигнули з машини. І півтора року самі жили в Зоні. Корови були тільні, коли плигнули з машини, вони розтелилися. І та, і тая з телятком. Перезимували й ходили. Хіба можна на цю картину спокійно дивитися? (Плаче). І одна корова у мене. Я молока не їм. Вона стоїть у мене в хліві, я їй сіно даю, буряки, гарбузи. Молоко в неї є, але я ще не їм. А теляти вже нема. Вовки з'їли. Нині тут багато вовків з'явилося. Двох коней розірвали... І лисиці є. Переказують люди, що в Старих Копачах ще одна корова ходить, кілограмів дев'ятсот ваги в ній, вим'я таке здорове. Вона йде до людей і руки усім лиже. А люди бояться..."

Олексій Федотович Коваленко:

"Я зимував тут. Мені вісімдесят год, я радіації не боюсь. Воював. Був на фінській ще. Закінчив війну в Празі.

Живем дуже добре. Землі скільки хочеш —хоч п'ять гектарів бери. Тільки немає чим орать. Влади ніякої. Білоруси беруть наші радгоспні угіддя. Тут Білорусія за десять кілометрів від нас. То вони попід саменьким моїм двором викосили сіно і повозили собі додому. З Білорусії приїжджали машиною закупляти картоплю. По двадцять копійок платять нам за кілограм. Потім везуть її в Москву, Ленінград. Як можна це зрозуміти, що це таке?"

Після цих розповідей ми їхали мовчки. Не було ніяких слів... На землі вже явно проступали ознаки звіруватості й запустіння: кущилася самосійна пшениця, бур'яни підступали впритул до дороги...

Потім Україна раптово закінчилася. Почалася Білорусія, про що оповіщала ледь помітна, обшарпана, засипана пилюгою табличка. Білорусія — сестра України, багатостраждальна і героїчна, простодушна і роботяща. Аварія в Чорнобилі жорстоко пройшлася і по білоруських селах, лісах, болотах (там, де радіонукліди найважче очистити). І тільки совість і мужність Алеся Адамовича, його схвильований голос примусили місцеві власті поглянути в обличчя нещадній правді, визнати той факт, що радіоактивний факел опалив і Білорусію.

Після опублікування першої книжки "Чорнобиля" я одержав багато листів з Білорусії, з яких можна було зрозуміти, як важко прийшлося нашим північним сябрам.

Наводжу витяги з двох листів:

"Шкода тільки, що Ви нічого не пишете про Білорусію, про наш Брагінський район. Адже до 28 квітня 1986 року, коли по телебаченню передали повідомлення Ради Міністрів СРСР про аварію, ми були в повній паніці. Уся цивільна оборона, про яку так гарно звітували, виявилась фікцією. Ні в райкомах, ні в райвиконкомах не могли дати жодних рекомендацій. Рекомендації Гомельського облвиконкому було передано по радіо 8 травня, але й це були лише рекомендації. Вони були витримані в оптимістичному тоні: прямої загрози здоров'ю і життю нема... У нашій 30-кілометровій Зоні заняття в школі тривали до 7 травня і діти цілими днями гуляли на вулиці. А от діти, наприклад, парторга могли виїхати із Зони набагато раніше...

Хмельонок Микола Павлович, с. Недойка Кошелевського району Гомельської області".

"Дозвольте з Вами познайомитись. Я, Старохатний Яким Михайлович, колишній житель с. Вельямово Брагінського району Гомельської області. Це за вісімнадцять кілометрів від Чорнобильської АЕС, поблизу с. Посудово, що на залізниці Чернігів — Овруч.

Села Київської області (лівобережжя р. Прип'яті) були евакуйовані третього травня, а наші, білоруські,— четвертого травня (на Пасху). Я очевидець цієї страшної трагедії — евакуації сіл, як і тисячі сільських жителів, зігнаних з рідних місць по волі некерованого атома...

Ранок і день четвертого травня 1986 року запам'ятаються на все життя. Що було пережито в цей день — це ціла книга... Включіть у свою повість евакуацію одного із сіл (свого українського або нашого білоруського). Тоді буде повна картина цієї катастрофи. Бо евакуація сільських жителів, можна сміливо сказати, ще трагічніша, ніж евакуація м. Прип'яті і Чорнобиля. Міському жителю легше було залишати свою міську квартиру. Сільського жителя виривали з коренем, позбавляючи всього того, чим він жив, що було надбане важкою працею. Тут і сад, виплеканий власними руками, і хата, зведена з великим трудом, і виведення годувальниці-корови з двору, і покидання собак, котів. Жертвами чорнобильської катастрофи стали тисячі селянських сімей. Хотілося б, щоб у другій частині своєї повісті Ви більше уваги приділили переживанням простих селян, а не начальникам (головам колгоспів, директорам радгоспів, парторгам і т. д.). Цим самим ви покажете душу народу в цій катастрофі, що особливо важливо.

Бажано, щоб Ви, відвідавши Білорусію, побували в селі Гдень, жителі якого самі повернулися додому, відстояли свій колгосп і тепер живуть там".

Зваживши на пораду Якима Михайловича, я поїхав у Гдень. На відміну від українських сіл, тут кипіло життя. Ми зайшли до місцевої школи, дивуючись дзвінким дитячим голосам. Адже ніхто начебто не відміняв режиму Зони (а Гдень лежить у 30-кілометровій Зоні), такими суворими порядками обставленого з українського боку.

Василь Михайлович Самойленко, завуч школи села Гдень Брагінського району Гомельської області:

"Нас виселили четвертого травня. А деякі села виселили лише наприкінці травня. Виселення проходило організовано: якщо треба — значить, треба. А от повернення, заселення села проходило, так би мовити, по-партизанськи.

Нас спочатку вивезли в село поблизу Брагіна, але потім виявилось, що ми з кращої зони потрапили в гіршу. До нас приїжджали Таразевич — Голова Президії Верховної Ради БРСР, Камай — перший секретар Гомельського обкому. Казали, що скоро повернемось додому. Але щоб конкретно, щоб була команда заселяти Гдень — такої команди не було. Люди поступово почали повертатися. Колгосп пригнав сюди корів, пастухи прийшли. Десь на жовтень село заселилося. А навчальний процес ми розпочали після Жовтневих свят. Коли керівники виступали, вони обіцяли нам упорядкувати село, прокласти асфальт, але, очевидно, вони відразу за всі постраждалі села взялися, тому у нас почали, трохи асфальту проклали, щебінь насипали — і все.