Чорнобиль - Щербак Юрій

Бородавко кривить душею, знаючи, що покійники захищатися не можуть... Наш син ріс і виховувався у родині військовослужбовця. Дитинство його минуло в місцях, пов'язаних з розвитком ракетно-космічної техніки. Ми тривалий час працювали на космодромі Байконур. Він був чесним і добросовісним сином. Не міг він піти на будь-які порушення. А коли й було що, значить, змусили обставини. Нам здається, що товариші з парткому ЧАЕС не схотіли сказати нам правду, а відбулися відпискою.

Якщо Вам відомі хоч якісь дані про дії нашого сина тієї трагічної ночі, у чому його помилка — просимо написати нам правду, яка б гірка вона не була.

Віра Сергіївна і Федір Данилович Топтунови, м. Таллінн".

Лист другий:

"Усе, що написане про Чорнобиль у всіх наших виданнях, ми по кілька разів перечитуємо і зберігаємо у себе. Чорнобильська аварія — це наша спільна біда, але для нашої сім'ї це велика трагедія.

26 квітня 1986 року о 00 годині заступив начальником зміни наш син Акимов Олександр Федорович. Вийшов він з четвертого блока АЕС о восьмій годині тридцять хвилин. 28 квітня до нас, у м. Сєверодвінськ Архангельської області, прийшла телеграма з лікарні № 6 м. Москви. Двадцять дев'ятого квітня ми були у сина в лікарні.

Пересадка кісткового мозку від одного з братів, найкращі ліки не допомогли. Син одержав смертельну дозу радіації і одинадцятого травня 1986 року помер від гострої променевої хвороби четвертого ступеня. Шостого травня йому минуло лише 33 роки.

В Олександра Федоровича залишилась дружина і двоє синів: Альоша — дев'ять років і Костик — чотири роки. Його сім'ї дали в Москві квартиру, призначили допомогу, допомогли матеріально. Уряд зробив усе, щоб допомогти сім'ям Чорнобиля. Та хіба нам, батькам, від цього легше?! Найтяжче горе — це коли батьки ховають своїх, учора ще здорових, міцних дітей.

Але погодьтеся з нами: знаючи, що наш син зробив усе. від нього залежне, щоб не допустити і ліквідувати аварію, свідомо пішов на самопожертву (звичайно, в даній ситуації) заради відвернення ще тяжчої катастрофи (про це сказав начальник главку Міненерго на траурному мітингу тринадцятого травня 1986 року під час похорону сина), ми нерідко читали і досі читаємо, що технічний персонал начебто був недостатньо підготовлений, порушував трудову і технологічну дисципліну і т. д. і т. п., тобто персонал — головний винуватець аварії. Можливо, були й такі, хто був погано підготовлений і технічно, і морально. Навіть не можливо, а насправді були. Але ж у публікаціях звинувачується весь інженерно-технічний персонал".

(Далі батьки О. Акимова висловлюють свої претензії до одного прозаїка, який, на їхню думку, зганьбив пам'ять загиблого сина: літературний персонаж, створений прозаїком, виписаний найтемнішими фарбами — а цей персонаж виконує функції начальника зміни аварійного блока).

"Наш син з відзнакою закінчив десять класів, з відзнакою — МЕІ в 1976 році із спеціальності "інженер АСУ АЕС", десять років пропрацював на АЕС, член КПРС з 1977 року, обирався членом МК КПРС м. Прип'яті. Тричі за ці десять років навчався по три-чотнри місяці з відривом від виробництва. Останній раз (вересень — листопад 1985 року) — в м. Обнінську. Навчання закінчував тільки на "відмінно". Мав блискучі характеристики. Він і в найскрутнішій ситуації показав себе грамотним, розумним, досвідченим інженером-керівником.

Вже після смерті сина на наше ім'я четвертого лютого 1987 року надійшов лист від заступника міністра Мінатоменерго, в якому він дає блискучу характеристику синові і до аварії, і під час аварії.

Наш син, перебуваючи у лікарні №6, вже був на смертному одрі і, знаючи свій кінець, до останку був мужній; найвищою мірою людиною вольовою і ніжною. Лікарі тт. Гуськова, Баранов та ін. щиро дивувалися з його мужності, терпіння. Бачив би цей письменник його тіло! Що з ним стало! Знав би про нашого сина, про його вихованість, про почуття обов'язку перед товаришами, про його чесність, хіба він зміг би так написати?!

Ми не чекаємо від письменника розхвалювання фактів, тим більше щодо такої теми, як Чорнобиль. Та коли вже взявся за таку тему, що зворушила цілий світ, то напиши її чесно, правдиво, розумно. Заради справедливості, заради науки нащадкам, нарешті, ради батьків, родичів загиблих під час аварії варто написати правду про Чорнобиль...

Зінаїда Тимофіївна і Федір Васильович Акимова. Сєверодвінськ Архангельської області".

Ці листи — як два постріли у моє серце. Впритул. Адже я не можу заховатися, як романіст, за вигаданими прізвищами героїв — тим більше, що й нагадані прізвища, як бачимо, не звільняють письменника від величезної відповідальності за кожне його слово, коли він торкається свіжої, кровоточивої рани, горя людського. Я не можу дозволити собі жодного неточного слова (а втім, романістам це також не личить), не маю права на домисли і здогадки.

Не хочу, не можу, не маю права бути і обвинувачем — надто тих, кого вже нема серед живих. Адже мертві мовчать. А про живих сказав своє слово суд. То, може, залишитись чистим, нікого не образити, не завдати болю, не торкатися подій, навколо яких ще не вляглися пристрасті? Ні. Це негідна позиція.

Відновлюючи в подробицях картину аварії, я зустрівся з двома безпосередніми учасниками подій — начальниками зміни блока №4 Ігорем Івановичем Казачковим та Юрієм Юрійовичем Трегубом. І. Казачков працював у зміні з восьмої до шістнадцятої години двадцять п'ятого квітня 1986 року, і це на його зміні мав ставитися горезвісний експеримент, який міг закінчитися вибухом: блок міг злетіти в повітря ще двадцять п'ятого квітня о другій годині дня. Тільки розпорядження диспетчера Київенерго примусило керівництво станції перенести експеримент.

Черговою зміною — з 16.00 до 24.00 — керував Ю. Трегуб. І ця зміна мала шанс зірвати блок. Проте через низку випадковостей експеримент знову було відкладено.

Долі так забаглося, щоб найсенсаційніша аварія XX століття сталася на зміні О. Акимова. Юрій Трегуб, який здав зміну Акимову, залишився, щоб взяти участь в експерименті. Він усе бачив на власні очі, більше того — у фатальні хвилини допомагав СІУРу (старшому інженеру управління реактором) Л. Топтунову виймати стрижні захисту, щоб підвищити потужність реактора... Потім були вибухи. Страшна у своїх подробицях розповідь Ю. Трегуба про те, що діялося в ті хвилини в БOУ-4. Ю. Трегуб піддався впливу підвищеної радіації, переніс гостру променеву хворобу. Коли цей молодий хлопець згадує про подробиці аварії, у нього тремтять руки. А Ігор Казачков — молодий бородатий кремезняк — весь час нервово посміхається, хоч йому зовсім не смішно.

І. Казачков:

"Чому ні я, ні мої колеги не заглушили реактор, коли зменшилася кількість захисних стрижнів? Та тому, що ніхто з нас не уявляв, що це загрожує ядерною аварією. Ми знали, що робити цього не можна, але... Ніхто не вірив у небезпеку ядерної аварії, ніхто нам про це не казав. Прецедентів не було. Я працюю на АЕС з 1974 року і бачив тут набагато жорсткіші режими. А якщо я апарат заглушу — мені добре намилять шию. Адже ми женемо план... І з цієї причини — через кількість стрижнів — у нас ані разу зупинки блока не було.

— А якби ви зупинили реактор при зменшенні запасу стрижнів нижче допустимого? Що б вам було?

— Я думаю, вигнали б з роботи. Напевне б вигнали. Не за це, звичайно. Причепилися б до чого-небудь. Саме цей параметр — кількість стрижнів — у нас не вважався серйозним. Щодо цього параметра, до речі, у нас "захисту від дурня" не було. І досі нема. Різних видів захисту багато, а ось щодо кількості стрижнів нема. Я так скажу: у нас неодноразово було менше допустимої кількості стрижнів — і нічого. Нічого не вибухнуло, все нормально проходило.

Але, звичайно, хлопцям не слід було підвищувати потужність після її спаду. Якби вони не підвищили потужність, не було б такого тяжкого "отруєння" реактора і не було б вибуху. Та їм хотілося до кінця довести випробування.

— А ви б це зробили, Ігоре Івановичу?

— Мабуть, так.

— Ви б самі це зробили чи за наказом?

— Думаю, що за наказом. Дятлов наказав би піднімати потужність, і я б дав команду на підйом...

— Підняти потужність — найфатальніше рішення?

— Так. Це було фатальне рішення... Я знав тих хлопців, що сиділи за пультом,— Акимова, Топтунова, Столярчука, Кіршенбаума. Це молоді хлопці. Топтунов СІУРам працював зовсім мало.

Саша Акимов — розвинутий хлопець, культурний. Він цікавився не лише роботою, читав багато. Дуже любив своїх дітей і ніжно про них турбувався... Діти були його гордістю — вони почали з п'яти років читати, він постійно займався ними і любив про це розповідати. Автомобіліст — старанно доглядав свою машину. Він був членом Прип'ятського міськкому партії. Один час його хотіли висунути на партійну роботу, він був парторгом цеху. Саша Акимов був турбіністом, він, мабуть, реактор знав гірше...

Хлопці, які були тієї ночі, розповідали, що Льоня Топтунов не впорався при переході з автомата і провалив потужність. Там багато приладів, можна це проґавити... Тим більше, він напевно нервував: така ситуація була вперше — зниження потужності. Адже він лише чотири місяці працював СІУРом, і за цей час жодного разу не зменшували потужності на реакторі. Хоча взагалі нічого складного в цій ситуації не було. І в тому, що він провалив потужність, також, нічого страшного не було. Ну, а потім... мені важко сказати. Різні люди по-різному розповідають. Навіть ті самі люди по-різному говорять. Чи то була команда підняти потужність від Дятлова, чи то Саша Акимов дав команду. Дятлов на суді це заперечував, казав, що вийшов чи то в туалет, чи ще кудись — і "провалу" не бачив. Повернувся начебто тоді, коли вони вже піднімали потужність. Один свідок показав, що Дятлов каже неправду, що він був при цьому.

Але Дятлов казав, що він не давав наказу піднімати потужність. Я не заперечую такої можливості — цілком можливо, що сам Акимов дав наказ підняти потужність. І якби він був живий, то, гадаю, його суворо б покарали, як начальника зміни блока.

Я був на суді... Вони в своїй справі спеціалісти — що суддя, що прокурор, це відчувається. Усе правильно, конкретно. Але я вважаю, що на аварію треба дивитися ширше Я про це сказав на суді.