Нова заповідь - Винниченко Володимир
Ні, Мері, я не віддам його їм! Я його вкраду, я завезу його до Америки, на якийсь дикий острів, я... Ну, ну, не лякайтесь, я дурниці кажу. Силою мати його? Не хочу. Це не те. Я хочу, щоб він став моїм з доброї волі, силою мого хотіння, мого чуття, силою свого потягу до мене. А він же в нього є, є, я це занадто добре знаю. А мільярди мої? Невже це все разом не може перемогти їхню дисципліну, чи якісь там його переконання, чи все те, що ви розповідали мені? Невже не зможе, Мері, скажіть! Мері так само посміхнулась.
— А страх ви все ж таки забуваєте. Страх помсти, кари, смерти?
— Він не має страху смерти! Коли чогось дуже хоче або не хоче. Не має! Він це довів своїм захистом містера Стовера. Отже, треба, щоб він дуже схотів мене і не схотів їх. Тільки це. Але як це зробити? Як, Мері? Як не пустити його туди? Мені вдалося затримати його на кілька днів, але як затримати його на все життя? Як? Чим?
Мабель схопилась на ноги й, не чекаючи відповіді Мері, прудко заходила по кімнаті. Мері з своєю застиглою тонесенькою посмішкою і звуженими очима все дивилась у вікно. І раптом тихо сказала:
— Ви, значить, хочете, щоб він став вашим цілком? Не тільки як коханець чи чоловік, а й як... член вашого суспільства, щоб, одне слово, він прийняв ваші мільярди і став капіталістом?
Мабель зупинилась коло Мері, похмуро подумала і рішуче хитнула головою.
— Так, щоб став цілком нашим! Або "вони", або "ми". Тут хитання, половини бути не може...
Вона сильно затягнулась, пустила віялом дим угору і, засміявшись, весело сказала:
— ...або ж я вб'ю його і себе. От! Як у хорошому фільмі. А ви, Мерінько, будете потім свідком. Ну, ну, не дивіться так пильно. Розуміється, я жартую. Куди ж там мені на таке одважитись, мені, такій буржуйці, мільярдерці? Ми, мільярдери, дуже любимо життя.
Та й кому ж його любити, як не нам, чорт його забирай? Правда, Мері? Ні, ні, я так легко не піддамся. Ого! Я ще поборюся. Але як зробити, щоб він схотів нас і не схотів їх? Як?!
Мері мовчала, а тонесенький усміх все так само павутинився на устах її. Мабель стала перед Мері, заклала руки за спину, випнувши наперед невеликі тугі груди, й запитала:
— Мері! Хочете, щоб було написано книгу вашого брата?
Мері вмить ковтнула усміх і очі широко, кругло, здивовано вп'ялись у Мабель.
— Ви можете про це не питати, — рівно, майже безживно вимовила вона.
— Так, я знаю. Це тільки такий спосіб зацікавлення вас. Так от: мені здається, що вашу давню мрію тепер можна було б здійснити. І знаєте, хто мав би написати її? Тримайтесь обома руками за поруччя фотелю. Це мав би зробити... містер Віш, Мері.
В Мері знову розірвалась пружина і випростала її.
— Вибачте, Мабель, коли ви жартуєте, то це такий жарт, який...
Мабель підбігла до Мері, сіла на поруччя її фотелю і злегка обняла за плечі.
— Абсолютно ніякого жарту, дорога! Абсолютно! Ви вислухайте, яка це генія льна ідея! Ви йдете до мого дядя і кажете йому: "Дорогий і високоповажаний містере Стовере, я не можу спокійно жити, я в такому обуренні, що... Ні, не тільки я, а всі ми, вся Америка, всі ми обурені образою вас, вас, такого самовідданого ідеї рятування людства. Вам зроблено комуністами закид, що ви не виконуєте своєї нової заповіді, що ви — дурій... Це — нестерпно! Ми всі повинні відповісти комуністам так, як належиться. Ми повинні довести їм і всьому світові, що це вони дурії, брехуни, що це вони не виконують того, що вони кажуть. І от я, мовляв, містере Стовере, пропоную вам величезний матеріял для доказу цього. Я сама, мовляв, писати не можу і я не настільки багата й вільна, щоб зробити це в співробітництві з яким-небудь літератором. А ви, містере Стовере, могли б доручити цю роботу під вашим вищим доглядом вашому секретареві містерові Вішеві. Отже, я пропоную всім нам разом написати відповідь комуністам. І дядьо неодмінно згодиться. Він уже щось таке казав мені. І таким чином наш милий містер Віш буде сам проти себе писати. Ви ж розумієте, що він не може відмовитись, він муситиме писати! Згода, Мері?
Мабель піднялась і рішуче стала перед Мері. Мері не посміхалась і роздумливо дивилась убік. Мабель щось згадала:
— Ага, чекайте, Мері! Це писання повинно бути в моїй присутності. Я буду виступати як захисниця комуністів, я ж — відома большевизанка. Розумієте? І це буде дуже добре для... для моїх особистих відносин з Вішем. Бо він же не зможе сам одповідати вам чи вашому братові. Він знає стенографію і буде записувати наші дебати. А потім повинен буде звести в одну цілість і скласти нам книгу. Наодинці зо мною він буде відповідати вам, а я буду переказувати це на загальному зібранні, немовби від себе. Це повинно бути надзвичайно цікаво! Ну, Мері?
Мері глибоко зітхнула.
— Ідея мені подобається. Але... я не знаю. Я буду робити все залежне від мене, щоб містер Віш "не схотів їх", як ви кажете. Але щоб він схотів вас, це не може залежати від мене...
— Коли він не захоче їх, він тим самим захоче нас! Це ж логічно. Отже, ви робіть так, щоб він не схотів їх. Більше нічого. Решту я беру на себе. Згода? В такому разі зараз же домагайтесь авдієнції у його величності містера Стовера і починаймо нашу кампанію за завоювання містера Віша! Беріть слухавку, телефонуйте його величності! Гайда!
І його величність, містер Стовер, з радістю вхопився за піднесену йому нову ідею. Радість, розуміється, була не бурна, а велична і спокійна. Всі пропозиції міс Мері було прийнято, не виключаючи про присутність місіс Мабель, яку було тут же разом з містером Вішем покликано на нараду — на нараду, як дати найкраще "належну відповідь тим негідникам".
Мабель зиркнула на Петра і спіймала його погляд на собі, погляд порозуміння і змови. Вони висловили твою згоду взяти участь у такій поважній акції. Тільки місіс Стовер-молодша категорично попередила містера Стовера і його вірних однодумців, містера Віша та міс Мері Сміт, що вона, Мабель, не поділяє їхніх поглядів і, хоч не бувши комуністкою, буде твердо захищати справедливі комуністичні позиції. Містер Стовер повагався, але кінець-кінцем її умову прийнято. І він навіть ухвалив думку головного референта, міс Сміт, про те, що участь місіс Мабель може бути корисною для справи, бо буде утримувати всіх од законної необ'єктивности в ставленні до комунізму, а надто такої особи, як містер Віш, яка найбільше постраждала від нього і яка буде головним арбітром при писанні книги.
— Правильно, — сказав містер Стовер, — насамперед істина!
А після цієї наради Мабель покликала до себе Петра і по-товариському, без яких-будь натяків на щось "інше", умовилася з ним, як їм триматися на засіданнях. Навіть було прийнято, що вона сидітиме за столом поруч нього, і він у тих місцях, де Мері говоритиме кричущу неправду, буде злегка своєю ногою надушувати на її ногу. А так само про те, що після кожного засідання вони вдвох будуть сходитись і разом обговорювати поданий від міс Мері матерія л. Тут обоє мали дуже байдужий і діловий вигляд. Таким чином, казала Мабель, до писання книги, може, й не дійде, бо позиції містера Стовера і Мері будуть розбиті в самому початку. А коли це питання виясниться, тоді виясниться, що має саме містер Стовер провадити далі: акцію війни проти СССР, чи акцію проти війни, чи просто схоче повернутись додому.
— А тоді й ви зможете виїхати на Україну.
Про себе й про свою подорож з ним туди — ні слова.
Петро час од часу гостро зиркав на неї, бажаючи пронизати її до глибини душі поглядом, але абсолютно нічого підозрілого не помітив. І коли ввечері провадив з Кіндратом нараду про це все, він мусив визнати, що їй, Мабель, не було чого закинути.
— Іноді навіть здається, що вона серйозно говорить оте все, що справді немовби не така, як вони всі. " Боль-шевизанкою" зве себе. Гм!
Кіндрат виявив себе в даному разі рішучим оптимістом. Насамперед він не впав в одчай, що доведеться ще побути в Парижі. А надто коли для справи... Розуміється, буржуазна країна, а все ж таки якось воно... Звичайно, і там, у СССР, демократія, та тут ніби якась вона вільніша. Люди поводяться якось простіше, одвертіше, ніхто нічого не боїться. І живуть усі куди краще. А там, дома, що ж тепер замовчувати! там не так легко живеться. Звичайно, там соціалізм, а тут... А щодо Мабель, то він, Кіндрат, цілком вірив, що вона була абсолютно щира і правдива.
— І, розуміється, вона охоче поїхала б з нами, коли
б...
— Е, годі про це! Нікуди вона з нами не поїде. До нас? Сказився ти? І взагалі годі про це! Швидше б тільки відповідь од товариша Кішкіна приходила. А там...
Петро похмуро закрив свій бльокнот із стенографічним записом і кинув його на стіл.
Розділ XXIII
Перше засідання було призначене містером Стове-ром на третю годину в маленькому кабінеті на першому поверсі, — там було затишніше й спокійніше. Картини стародавніх майстрів у важких золотих раліцях; товстий, м'який, на всю кімнату перський килим, поважні вази з поважними квітами якогось чудного сорту; все таке поважне, імпозантне, у тон мільярдам. Величезне, на всю стіну вікно дозволяло бачити парк і небо. На якому теж поважно клубились імпозантні хмари з підзолоченими сонцем боками. Час од часу промені того сонця проривались крізь хмари і заливали кабінет невтримним, легковажним, неповажним сміхом.
Одначе у членів засідання на обличчях той сміх не відбивався. Вони всі були дуже серйозні, навіть урочисті, на що у кожного були свої підстави.
Посеред кімнати стояв величезний стіл, накритий зеленим сукном, і чотири зручні, спокійні фотелі. Перед трьома з них на столі лежали бювар, олівець, папір і стояла попільничка. Фотель містера Стовера стояв трохи осторонь столу, був він інший, ніж усі, великий, глибокий, з високою спинкою, як при троні, а при ньому був окремий столик, теж з папером, олівцем і попільничкою. Містер Віш і місіс Мабель Стовер сиділи поруч по один бік стоЗіу, а міс Мері Сміт, яка була блідіша, ніж звичайно, підсунула ближче до себе одну з ремізок, поклала на неї руку, немовби прохаючи підождати, і заговорила тихим, рівним голосом, потупивши очі:
— Я дозволю собі дати маленьку передмову... Містер Стовер, бачачи, що Віш не почав стенографувати, перебив Мері:
— А ви, Петре, записуйте. Навіть передмову.
