Нова заповідь - Винниченко Володимир

Кіндрат розгублено дивився на нього.

— Та що ж я сказав такого, Паню?!

— Ти не розумієш?! Ти сказав: "Ну, й що ж ти тепер?". Себто, ти питаєш...

— Неправда, я не сказав "тепер"! — гаряче скрикнув Кіндрат. — Я сказав: "Ну, й що ж ти?". Себто, що ти сказав Стоверові. А зовсім не те, чи ти згодився, чи ні. Що ж ти накидаєш мені всякі ідіотства? "Тепер"! Не казав я "тепер".

Петро пильно подивився на Кіндрата, засміявся й кинув капелюх на ліжко.

— Дійсно, ідіот якийсь я. Та певно, що згодився, дурню ти! Як би я міг не згодитись?! Ти ж подумай: мільярди! мільярдер! мі-льяр-де-е-р! Хіба ж тобі не крутиться голова? Хіба не американський фільм? Га?

— Та невже ж іще й Мабельку вдодачу, Паню? Петро зразу, немов прокинувшись, якось чудно,

здивовано глянув на Кіндрата і зараз же зовсім іншим суворим голосом сказав:

— Ну, мільярди це не для нас, нам треба ліквідуватись. Завтра ховаймось. А то, як Стовер дізнається, кого він усиновив, то впаде в таку лють, що може не знати що зо мною зробити. А я ж мушу рапорт здавати. На щастя, вже не треба бути біля Стовера, ми вже знаємо про нього найважливіше. Отже, завтра зникаємо. Будь готов. А тепер бувай!

По палацу за цей час, видно, вже розбіглася чутка про всиновлення містера Віша, бо всі зустрічали Петра тепер зовсім інакше, ніж раніше: з такими низькими уклонами, з таким обоговлюванням в очах, з таким страхом і дивуванням, що він мусив щіпати себе й губи собі кусати, щоб зберегти сяку-таку важність.

Але він не дійшов ще до себе, як його перестрів льо-кай і сказав, що місіс Мабель Стовер дуже просить містера Віша негайно завітати до них.

Петро один мент повагався і рішуче повернув у бік апартаментів Мабель. Чи не спішила й ця кинутись на шию новонародженому синові Стовера? Що ж, тепер це інша річ.

І до місіс Мабель Стовер він увійшов тим самим швидким, піднятим кроком, закусюючи сміх на устах.

Розділ XXII

Мабель була в своєму улюбленому зеленому са-льончику, на своїй улюбленій канапці (вилізши на неї з ногами). Вонд. хитнула головою Петрові на фотель біля канапи й з цікавістю почала його розглядати — одверто, пильно, з усмішком.

— Сідайте, містере Віше, я маю невеличку справу до вас.

Містер Віш сів і теж з усміхом подивився їй просто в очі.

— Чудесно! — ухвально хитнула вона головою. — Все правильно. Все так, як і слід. Навіть цей ваш усміх, якого я раніше ніколи не помічала. Тепер він повинен бути. Ви задоволені?

— Чим? — не ховаючи сміху, спитав Петро.

— Своєю перемогою, звичайно. Мушу визнати, містере Віше: ваша взяла. Тепер я можу бути з вами од-вертою і висловити вам своє щире захоплення: ви — геніяльний шарлатан, Віше.

Петро шарпнувся всім тілом, густо почервонів і гостро звузив очі.

— Шарлата-а-ан???

Мабель весело засміялась, очевидно, задоволена ефектом своїх слів.

— О, ви, здається, хочете серйозно образитись? Киньте, Віше: тепер це вже більше непотрібно. А тим паче зо мною. Ви ж прекрасно бачили, що я розуміла всю вашу гру. Не ховаюсь, я старалася з усієї сили зірвати її, але... — вона безсило розвела руками, — мушу визнати, що ви дужчий за мене. Але я (дивіться, яка я благородна), я визнаю вашу геніяльність. Дійсно, дійсно геніяльно: за кілька місяців стати сином мільярдера. Це не жарт. А признайтесь: ви самі на це не рахували? Правда? Кілька мільйонів, ну, може, кільки десятків мільйонів, але щоб мільярди, але щоб стати сином Стовера, це й ви не передбачали. Га? Правда? Скажіть щиро!

Петро вибухнув сміхом і якийсь час не міг навіть одповісти. Нарешті сказав:

— Ні, цього і я не передбачав. Даю слово! Але ви вважаєте мою гру за геніяльну? Дуже приємно. А що саме вам здається... найкращим?

— Що? Не знаю. Все. І ваша рана, і історія із замахом на містера Стовера, і ваша релігійність, і ваша простодушність, і любов до заповіді, ну, все. Я ввесь час просто милувалася з вашої гри.

Петро трохи непорозуміло скрикнув:

— Ви знали, що моя рана... гра?! Мабель засміялася.

— Та певно, що знала! Треба було бути остаточною дурепою, щоб, бувши на моєму місці, знавши вас трохи перед тим, повірити у вашу страшенну любов до роззброєння людства і до містера Стовера. Ви поганої думки про мене, містере Віше.

— І ви, значить, знали, що я зробив це для того, щоб увійти у довір'я до містера Стовера і... і позичити в нього кілька десятків мільйонів?

— Розуміється, знала. З першого ж дня вашого "геройського" прибуття в наш дім. Можете спитати Мері: я їй того ж дня розписала всю програму вашу. І не помилилася.

— Така-а штука! — вражено протяг Петро, чудно дивлячись на Мабель. — Так о-он у чому річ! Гм!.. І через це ви мене так вороже прийняли в себе в домі?

— Я не любою шарлатанів, — просто сказала Мабель.

Петро знову густо почервонів і примружив очі. Похиливши голову, він так застиг і тільки покусював губу, ніби над чимсь болюче думаючи.

Мабель скоса зиркнула на нього й гидливо посміхнулася. Нарешті, тріпнувши головою, вона весело сказала:

— Але все ж таки й ви трошки помилилися, містере шарлатане. Знаєте, в чому саме?

Петро рвучко підвів голову й глянув на Мабель гострими колючими очима. Вона, немов не помічаючи цього погляду, тим самим тоном заговорила далі:

— Не знаєте? Щодо шлюбу зо мною. Я вважаю, що тут ви вже переборщили. Не всяке нахабство можна назвати хорошою грою. Часом воно просто огидно-дурне. Так є в даному разі. Чи всиновлення вам так уже закрутило голову, що ви й на шлюб зо мною наважились? А проте дійсно, коли міг статися один дикий, неймовірний абсурд, то чому не спробувати піти й на другий? Коли один ідіот усиновлює, то чому друга ідіотка не може вийти заміж? Правда?

Петро взяв себе за голову й зо сміхом покрутив нею з боку на бік. Потім устав, змахнув руки з голови й сильно, всіма грудьми видихнув повітря.

— Фу! їй-богу, можна справді збожеволіти від усього цього. Так я, виходить, помилився, домагаючися шлюбу з вами?

І він аж нахилився до неї, сміючись.

— А ви ще сумніваєтеся?

— Сумніваюсь! — труснув головою Петро.

— Я вам сказала вже, що це не геніяльно, а тільки огидно.

— А я таки сумніваюсь. Так ми ж об'єднаємо наші мільярди. Мета досить велика. Подумайте.

Мабель скісно дивилася вгору на нього й мовчала. А чисті, блакитні баньки здавалися великими-великими.

— Ви мовчите? Місіс Стовер?

І Петро, ступнувши ближче до неї, з тим самим усміхом обережно обняв за плечі її. На нього війнуло теплим, так боляче пам'ятним духом її тіла. Мабель не рухнулася, немов чекаючи, що буде далі. Тоді Петро з тим самим кривуватим і нахабним усміхом нахилився й хотів наблизити своє лице до її лиця. Але цієї миті рука Мабель підвелася, розмахнулась і сильно на вид-лі вдарила його по щоці. Петро відхитнувся й од ступив од канапи.

Мабель дзвінко, задоволено засміялася.

— Ну, нарешті, й я маю маленьку сатисфакцію! Маленьку-маленьку, але маю. А тепер ви можете йти, більше ви мені непотрібні. Геть. І пам'ятайте, що моя огида може дуже погано відбитись на вас. Краще не лізьте мені на очі. Забирайтесь!

Петро стояв і не рухався, мовчки й чудно дивлячись на Мабель. А на щоці й кінчику носа соковито горіли сліди рук Мабель.

— Ви чуєте? Хочете, щоб я слуг покликала?

— Хм! — тихо сказав Петро. — Значить, і в вас щось є. Шкода, що раніше... А проте...

Він повернувся і повільно, дуже повільно пішов до дверей. Але на півдорозі раптом зупинивсь, рвучко повернувся й знову підійшов до Мабель. Вона здивовано і сторожко зустріла його очима.

— Скажіть, місіс Стовер, ви можете мені дати слово, що нікому не скажете того, що я вам скажу?

— Я нічого не хочу, щоб ви мені казали!

— А я хочу сказати! — брутально вирвалось у Петра. — Можете дати мені слово? Цікаве скажу. Цікавіше за ваші мільярди й шлюб. Даєте слово?

Мабель з цікавістю обвела його поглядом.

— Ну, що ж, даю. Кажіть.

— І стримаєте своє слово? Що б не почули від мене?

— Стримаю.

— Добре. Глядіть же!

Петро посміхнувся, помовчав і сказав:

— Ну, так знайте ж, місіс Стовер, що мені ні ваші мільярди, ні ви абсолютно непотрібні.

— О-о-о? — насмішкувато проспівала Мабель. — Ви, може, відмовляєтесь?

— Так, відмовляюсь, місіс Стовер. Уявіть собі.

— О-о-в! Чого ж то так, о, чеснотний містере Віше?

— Того, що вони мені ні до чого, місіс Стовер. Завтра я виїжджаю, і ви мене більше ніколи не побачите. Я не добре роблю, що кажу вам це, але я... не міг. Ну, та й ви ж своє слово триматимете.

Мабель спустила ноги з канапи й сіла лицем до Петра. Насмішки вже не було в очах її, але вона невідривно, допитливо, як угризаючись у загадку, вп'ялася в лице Петрові.

— Що ж це за трюк тепер? — серйозно й тихо кинула вона. — Ви дійсно виїжджаєте?

— Дійсно виїжджаю.

— І дійсно відмовляєтесь од мільярдів?

— Дійсно.

— Чому?

Петро мовчав і так само загадково посміхався.

— Чому ж? Кажіть. Бо, згодьтеся самі, що я не можу повірити, що людина, яка витратила стільки сили, аби добитися цих мільярдів, кинула їх без причини. Та від мільярдів ні з яких причин не відмовляються, містере Віше. Ви мене маєте за зовсім наївну.

— Ні з яких, кажете, причин?

— Ні з яких.

— Гм! А я от-таки відмовляюсь. А причина вам здасться такою смішною, що мені аж ніяково казати. Та все-таки скажу, щоб ви не шукали ще якогось шарлатанства... Я — просто комуніст, місіс Стовер, та й годі. Це вся причина.

Місіс Стовер одкинулась назад і непорозуміло витріщилась на Петра. Вона, видко, всього ждала, тільки не цього. І до такої міри не ждала, що в першу мить навіть не зрозуміла як слід.

— Ви... комуніст?!

— Так, місіс Стовер, я — комуніст. Ви дещо про мене дійсно правильно догадались. І рана, і релігійність, і інше. Але от тільки в меті помилились. Я не заради мільйонів і не заради вас це робив, місіс Стовер. Мене послав мій уряд розвідатись, чого хоче містер Стовер, у політичному сенсі, розуміється. Я не міг цього зробити здалеку. Я мусив підійти близько до самого містера Стовера. Ну, і підійшов як міг, і розвідався все, що мені треба було. Та й годі. Нічого особливого. А тепер їду додому, на Україну. Розуміється, я — не

Вишнятинський, не попович, а простий собі робітник, молотобоєць. От ці руки, з яких ви стільки сміялися з вашими приятелями, — це руки не попівські.

І він виставив до неї свої два якорі.

Мабель устала і, широко наставивши на Петра очі, слухала його.