Нова заповідь - Винниченко Володимир

Так само тяглися довгими ланцюгами автомобілі, так само пішаки швиденько перебігали по цвяхованих місцях перехресть.

Петро пильно стежив за спиною сірого авта, яке то вибивалось наперед і трохи не зникало, то задом зовсім насувалося на синє таксі.

Відділи поліцаїв стали частіші. Але почали зустрічатись і групи робітників, а надто біля фабрик чи заводів. Вони кричали чи співали щось — розібрати було важко, бо авта швидко пролітали повз них.

Сіре авто на перехресті на мент зупинилося, немов озираючись, і вскочило в бічну вуличку. На ній не було поліцаїв. Так само тяглися коридором закурені, понурі мури заводів, а в глибині коридору видко було темну юрбу робітників.

Сіре автечко перед цією юрбою тривожно й сердито закричало й зупинилося. їхати далі було, очевидно, неможливо. Робітники чогось люто кричали у вікна авта, грозилися кулаками, лізли на східці.

Маркіз хотів уже дати задній хід, але в цей мент один із робітників, що зазирнув у вікно, раптом закричав:

— Товариші! Ви знаєте, хто це в авті? Мільярдер Стовер!

— Хто? Хто?

— Стовер! Американський мільярдер! Той, що організує війну проти Совєтського Союзу!

— А-а-а!!! У-у-у!!! — заревла юрба. — Давай його сюди! Бий його, катюгу проклятого! Тягни його з авта? Давай його сюди!

І не встиг зблідлий Стовер звернутися до маркіза із запитанням, як двері авта вихорем розчинилися і цілий оберемок рук ввірвався всередину. Схопивши, як гаками, Стовера й маркіза, ці руки в одну мить вирвали їх із авта, як дві моркви із землі. Стовер щось кричав, люто пручався, дриґав ногами, але як тільки його витягли із авта, чийсь кулак із усієї сили вдарив його в лице. Голова рвучко шарпнулася назад, блиснувши жахом в очах, на неї посипались інші кулаки, усе тіло схилилось набік і зсунулось під ноги юрби.

А маркіз уже теж лежав під самим автомобілем і над ним теж гасали руки й крики, але дивним чином ні один кулак не попадав у нього.

Синє таксі мусило теж зупинитися. Петро висунув голову в вікно й побачив червоне лице Стовера, без капелюха, з дико розкудовченим волоссям, а над ним цілу купу кулаків і рук. Потім це лице шарпнулося назад і зникло під тілами й руками.

Петро, вже дещо розуміючи, люто вистрибнув із авта і кинувся в юрбу. Роздираючи руками й плечими тіла, він проривав собі крізь них дорогу. Тіла, як вода під носом у моторового чов^а, розтинались на два боки, падаючи одне на одне, кричачи й лаючись.

Розметавши на обидва боки найближчі до Стовера тіла, Петро нахилився до нього, схопив в оберемок і легко підняв угору.

— Дорогу!!! — заревів він.

І перед ним, як зачаровані, почали розсуватися обабіч тіла юрби з широкими, зляканими й захопленими очима. І не тільки не було обурення на цього несподіваного оборонця мільярдера, а ще й поштивий, захоплений шепіт навздогін йому.

Петро підніс до свого авта Стовера і всунув його всередину. Стовер не був непритомний і зараз же сам, помагаючи собі руками, сів поруч Кіндрата на сидінні. Лице його було в крові, волосся дико стирчало на всі боки, очі тупо й теж дико та невидющо дивилися поперед себе.

Петро наказав шоферові їхати назад. У цей мент у юрбі злякано зашелестіло:

— Поліція! Поліція! Товариші, поліція!

Юрба побігла вперед. А на тому місці, де тільки що вирували тіла над Стовером, лишилося тільки сіре ав-течко. І біля дверець його стояв маркіз і хмуро дивився на синє таксі.

Стовер ще довго сидів як задубілий з тими самими тупими й дикими очима. Петро боком примостився біля нього й підтримував його рукою. Кіндрат сидів навпроти й із зляканою цікавістю розглядав закривавлене, розбите й закаляне болотом лице Стовера із запухлим оком. Пальто, руки, ноги — все було мокре й забруднене.

Але дедалі, то очі Стоверові почали відживати, ворушитись, озиратися. Вони здивовано й підозріло зупинилися на Кіндратові, але зараз же заспокоїлися, зміркувавши, що коли є Віш, то нічого небезпечного вже не може бути. Але до самого дому він нічого не говорив. Петро й Кіндрат теж мовчали.

Петро наказав шоферові під'їхати до хвіртки парку. Там він висадив Стовера і швиденько, закриваючи його своїм тілом, провів у хвіртку.

Стовер слухняно й мовчки робив усе, що казав йому Віш, сопів носом і зиркав на себе з огидою й страхом.

Провівши бічними стежками через парк Стовера до задніх дверей його апартаментів, Петро так само непомітно й швидко вивів його нагору сходами. На сходах попалась покоївка, але Петро, затуливши собою Стовера, наказав їй ввійти в якісь двері. Покоївка ошелешено й злякано ввійшла в двері й зачинила їх за собою. А Петро хапливо повів далі Стовера.

Таким чином ніхто в палаці й не довідався, в якому вигляді всемогутній містер Стовер повернувся зо своєї таємної подорожі.

Здавши його переляканій місіс Стовер-старшій, Петро мовчки вклонився містерові Стоверові й вийшов із спальні. А містер Стовер і тут не промовив ні слова, навіть не хитнув йому у відповідь головою. Тільки стояв серед кімнати зо спущеними й відставленими від тіла руками, закривавлений, брудний, страшний.

Але коли на другий день Петро, покликаний Стове-ром, увійшов до нього в малий кабінет, містер Стовер сидів, як раз у раз, за столом, як раз у раз, гладенько зачісаний, чистий, огрядний, поважний. Тільки одне око було зовсім маленьке, запухле, залите здоровенним синяком. Та ще один куток рота був припухлий, і губа від цього кумедно була зламана.

Мовчки хитнувши головою на уклін Петра, він пильно, чудно якийсь мент подивився на нього, потім повільно повів рукою на фотель і тихо сказав:

— Сядьте, Віше. Маю з вами поговорити.

Віш сів і теж пильно зиркнув на містера Стовера.

Стовер якийсь час мовчав, дивлячись у стіл, далі підвів очі й так само пильно та чудно став дивитися на нього. Петро одверто, ясно й серйозно витримував його погляд і навіть не кліпнув оком.

— Віше! — тихо, задумливо почав Стовер. — Ви вдруге врятували мені життя.

Віш ніяково й винувато повів головою.

— Я виконував свій обов'язок, містере Стовере.

— Ні, Віше, ви виконували акт геройства і відда-ности.

І замовк, усе так само вдивляючись у Петра одним оком (а друге слабенько-слабенько визирало з-за синіх напухлих повік). Петро сумирно опустив очі собі на коліна.

— Подяки за ці акти, Віше, не може бути, — знову й ще тихіше почав Стовер. — Нема слів для такої подяки. Але я хочу вам сказати ось що, Віше. Слухайте уважно. Війна забрала в мене сина. Але вона, здається, й повертає його мені. Будьте моїм сином, Віше.

Він широко, вражено, злякано витріщився на Стовера.

— Вашим сином??!

— Так, моїм прийманим сином. У вас немає батька, в мене немає сина. Ми зробимо відповідний юридичний акт, і ви офіційно й законно станете моїм сином і спадкоємцем усього мого майна. Кращого сина, навіть рідного, я не можу собі бажати, Віше. Я непохитно готовий сказати: не мо-жу!

Віш сидів, напружено втягшись і так само злякано дивився на Стовера. Але містера Стовера ця зляканість не дивувала.

— Моє життя, Віше, належить вам, ви два рази дали його мені. Отже, і все, що я маю, теж належить вам. Перед вами, як перед моїм сином, стоїть велика справа, Віше. Можливо, що вас чекає ще більша майбутність. Але це... потім. Поки що ви задовольніться становищем сина Стовера.

Майбутній син Стовера все ж таки дивився з тим самим страхом і не міг вимовити ні слова. А містера Стовера це так само ні трішки не дивувало.

— Розуміється, як і рідному синові, я вам у руки свого майна тепер не дам. Ви спочатку навчитеся при мені порядкувати ним і володіти. А по моїй смерті будете провадити далі велике діло Стоверів. Я не маю сумніву, що під вашим керівництвом воно розів'ється ще пишніше. А крім того... Є в мене одна мрія, Віше: об'єднати маєтність Стоверів в одне ціле. Нас було двоє братів, я і мій менший брат. Він помер і все майно своє залишив своїй дочці, Мабель. Ви це знаєте, мабуть. Так от, моя мрія — об'єднати, кажу, моє і брата мого майно. Наскільки я помітив, ви не огидні для Мабель.

Сподіваюсь, що й вона для вас не огидна. Отже, коли б ви побралися, то моя мрія здійснилася б. Я про це все думав усю ніч, Віше. Я не помиляюсь у своєму виборі. Гадаю, що й ви не помилитеся, ставши моїм сином.

Він підвівся і врочисто, повільно, але точним кроком наблизився до Петра. Петро похапцем теж устав і, не знаючи, що робити, напружено дивився на Стовера. Той поклав обидві руки на плечі, потримав так і врочисто поцілував спочатку в одну щоку, потім у другу. Далі злегка потряс за плечі, кумедно блиснув у кривому усмісі жовтими зубами й легенько пхнув Петра до дверей.

— А тепер ідіть. Я теж дуже схвильований. Петро машинально вийшов і обережно зачинив за

собою двері.

Прийшовши до себе, він розгублено зупинився серед хати й озирнувся.

— От так шту-у-ка! — вголос сказав він.

І раптом, ухопивши себе за голову, почав швидко, гарячково бігати по кімнаті. Але хутко зупинився, схопив капелюх та пальто і стрімголов вилетів у коридор.

Коли він увірвався в номер до Кіндрата, той саме в цей мент приміряв нового комірчика перед дзеркалом. Не сказавши Кіндратові навіть добридень, Петро став на весь зріст перед ним, випнув широченні груди й з гордим усміхом велично сказав:

— Ти знаєш, хто я такий тепер?

Кіндрат огляпув його з голови до ніг. Нічого особливого.

— А хто?

— Ну, вгадай!

— А чорт тебе знає... Може, чого доброго, управителем палацу настановив Стовер за врятування.

— Управитель палацу? — зневажливо примружився на нього Петро. — Пхе.

І чвиркнув крізь зуби набік.

— "Управитель палацу"! Подумаєш.

— Ну, а хто, а хто? Та кажи ж, ну тебе к чорту!

— Хто?.. Стовер! От хто я тепер.

— Стовер? Як Стовер?

— Отак, просто. Не Віш, не Вівішіські, не Вишнятинський, навіть не Скиба, а Стовер. Я твердо готовий сказати: Сто-вер. Чуєш, хамло, пролетар нещасний? Я — мільярдер Стовер!

Кіндрат уже почав тривожно кліпати своїми чорними очима, але Петро зо сміхом обняв його і струснув ним так, що аж чуб Кіндратові підстрибнув на чолі.

— Усиновив мене Стовер! Чуєш? Усиновив!

— Та що ти кажеш??! Факт?!

— Фактісінький!

І Петро у піднятті розповів йому всю сцену зо Стовером. Кіндрат слухав злякано, ані трішки не сміючись.

— Ну, а що ж ти? — нарешті запитав він.

Петро зразу ж перестав сміятись і в одну мить змінився: спалахнув, примружився, почервонів.

— Як то що ж я?! Чи згодився? Ти це питаєш?!

— Та чого ти сердишся? Що я такого сказав?

— Що ти сказав? Ти не розумієш?!

І Петро хапливо почав шукати очима капелюх.