Нова заповідь - Винниченко Володимир

На руки вона глянула машинально й знову перевела погляд на лице його.

— Отже, місіс Стовер, з цього ви бачите, що я не шарлатан. А що ваш дядьо сам сьогодні накинув мені й мільярди свої, і батьківство, і вас самих, то я ж не винен, місіс Стовер. Мене самого це так вразило, що я цілий ранок ошелешений.

Мабель стояла й водила по лиці Петра очима, неначе він вернувся після довгої-довгої подорожі. Стояла й водила. А він теж стояв і посміхався.

— Надзвичайно чудно... — прошепотіла вона нарешті. — Надзвичайно. Господи! Як я цього не подумала! І все, значить... О, яке ідіотство! Ні, це щось фантастичне!.. І ви рішуче-рішуче їдете?

— Рішуче, місіс Стовер.

— Але ж це страшенне безглуздя! Та сядьте, ради Бога, я не можу через це прийти до пам'яті: мені все здається, що ви зараз поїдете, і я не встигну нічого зміркувати. Сядьте!

Петро слухняно сів, а Мабель почала швидко ходити по сальону, хмуро дивлячися собі під ноги. Нарешті сіла проти Петра на канапі, рішуче наставила на нього сіро-зелені очі й сказала:

— Скажіть, ви згадували ті наші зустрічі, що були до вашого... прибуття сюди?

Петро мовчки подивився на неї, на її очі, уста, на золотяві хвилі волосся й одвів очі вбік.

— Навіщо про це балакати, місіс Стовер?

— Я хочу це знати! Мені треба, мені надзвичайно треба це знати.

Петро мовчав і дивився собі під ноги.

— Скажіть же, Віше! Я згадувала. Чуєте? Я щодня, щодня згадувала. З соромом, з люттю, з одчаєм згадувала. А ви?

Петро виразно зблід, підвів очі й знову спустив їх собі на руки. І ще тихіше сказав:

— Який сенс, місіс Стовер, про це тепер говорити?

— Є сенс! Є великий сенс! Скажіть же. Ну?

— Ну, згадував! — рішуче й злісно глянув ва неї Петро. — То що? Ну! Згадував. І теж із соромом, люттю й одчаєм. Ну, то що?

Мабель одразу вся змінилася. Дивно, незрозуміло змінилася: вся стала матово-ясна, тепла, рожева, наче засвітилася зсередини, очі зробилися м'які, губи дитячі, овал ніжніший, навіть волосся, здавалося, порожевіло й матово затеплилося.

— А що ж ви думали про мене, коли я з вами так поводилась? — тихо й винувато сказала вона. — Що?

Петро не міг дивитися на неї, — ця зміна в її лиці, в голосі, в усій постаті була нестерпно хвилююча. І він знову встромив очі в ніготь свого пальця й знизав плечима.

— Що ж я думав? Усякі речі.

— А які саме, Віше? Які? Мені треба це знати, дуже треба.

Петро посміхнувся: кумедна річ, вона гадала, що, як скаже "мені треба знати", то це найдужчий аргумент, і чоловік розпанахає перед нею всю душу свою.

— Ну, Віше. Скажіть!

Петро, дивлячись убік, безсило ворухнув пальцями.

— Гм!.. Ну, думав, що... що я вам тут заважаю, що я можу розповісти про ваші... флірти по дансинґах. Взагалі, неприємний свідок. І через це хотіли мене спекатися за всяку ціну. А як я не хотів іти звідси, то ви мені мстились.

— Та й годі? І це все, що думали про мене?

— О, "все"!

— А що ще? Що, Віше? Що я гидка, розпусна, нікчемна, паразитка? Все, що в цій знаменитій статті? Правда?

Петро рішуче покрутив головою.

— Ні, місіс Стовер, я нічого не скажу. Нема для чого.

— Моє ім'я — Мабель, Віше, — тихо й прохально сказала Мабель.

— Ні, місіс Стовер, я нічого більше не скажу.

— А моє ім'я все ж таки — Мабель, Віше.

Віш мовчки подивився вгору, потім убік і нарешті твердо зупинив очі в своєму притулку: на нігті великого пальця, твердому й рожевому.

Мабель глибоко зітхнула, закинула руки за голову, відхилилась на спинку канапи й стала дивитись у стелю, знову похмуривши брови. Петро кілька раз зиркнув на неї і зняв руки з поруччів.

— Ну, місіс Стовер, мені треба йти. Я мушу готуватись до виїзду.

Місіс Стовер усе так само сиділа, тільки на ці слова ще дужче похмурила брови, немов іще дужче вдумуючись у щось.

Петро зітхнув, потарабанив пальцями по колінах, зиркнув на Мабель і підвівся.

— Я мушу йти, місіс Стовер.

Мабель зняла руки з шиї, злегка тріпнула головою й рішуче сказала:

— Сядьте. Ще кільки хвилин. Петро нерішуче сів.

— Скажіть: ви ніяк-ніяк не можете лишитись тут?

— Ніяк, місіс Стовер.

— Чому?

Петро безсило всміхнувся.

— Коли ви цього не розумієте, то я пояснити не можу. Довелось би занадто довго говорити нам. Та й тоді навряд, чи ви зрозуміли б, місіс Стовер.

— У вас там є жінка, діти?

— Ні, я нежонатий.

— Є коханка? Петро посміхнувся.

— Ні, і коханки ніякої нема.

— Та-ак... — задумливо похилила голову Мабель.

І раптом, швидко підвівши її, весело глянула в лице Петрові.

— А хочете, я одвезу вас на своєму аеропляні в Москву? За один день там будемо. Га?

Петро ошелешено, аж із жахом відхилився назад.

— Ви? До нас?!

— А що ж такого? Я буду працювати, як і всі. Адже ваш уряд пустить вашу жінку з вами?

— Мою жінку?

І Петро непорозуміло, злякано, неймовірно замовк.

— Ну, так, вашу жінку.

Він якийсь мент дивився на неї, і в очах його застиг той самий чудний жах. І раптом він рвучко підвівся й простяг руку.

— Я мушу вже йти.

Мабель теж підвелася, взяла його руку й, прикривши її своєю другою рукою, з лукавою посмішкою зазирнула йому в лице.

— А коли ж ми вилітаємо? Сьогодні чи завтра? Мені ж треба наготувати аероплян.

Петро потяг свою руку, але Мабель ще дужче затиснула її між своїх рук.

— Вибачте, місіс Стовер, але ви говорите речі цілком неможливі.

— Чому? Я хочу бути вашою жінкою і їхати з вами на Україну. Я хочу теж будувати нове життя і соціялізм. Що тут неможливого?

Петро понуро буркнув:

— Будуйте їх в Америці.

— Може, буду й в Америці. Але ж я хочу повчитися у вас. А, крім того, Віше, я ж ваша жінка. Чого ж я тепер поїду до Америки? Я ж знайшла свого Петра. Знайшла і вже тепер нізащо не загублю. Ні.

І вона міцно, щільно пригорнулась до нього всім тілом.

Петро на мент заплющив очі, застиг, але раптом визволив свою руку й відійшов від Мабель убік. Відійшов, пригладив тремтячою рукою волосся, застебнув піджак і, не дивлячись на Мабель, глухо промовив:

— Ну, мені треба йти.

— Добре, йдіть. А ми коли ж відлітаємо?

— Ніколи, місіс Стовер.

— Чому так?

Петро чудно вп'явся в неї очима, постояв так якийсь мент і з понурою цікавістю спитав:

— Ви серйозно хочете будувати соціялізм?

— Серйозно, Віше.

— І вам серйозно остогидло бути мільярдеркою?

— Серйозно, Віше.

— Гм!.. Нова заповідь каже: роби те, що кажеш. Добре. Значить, ви відмовляєтесь од мільярдів?

Мабель здивовано підкинула головою.

— Як одмовляюсь? Чому?

— Тому, що мільярдери соціялізму будувати не можуть. Або мільярди, або соціялізм.

— Але ж мої мільярди лишаються в Америці! Там, у вас, я буду пролетаркою.

Петро посміхнувся.

— Ну, от і ясно. Прощайте, місіс Стовер.

І він ще раз простягнув їй руку. Мабель почервоніла й руки не прийняла.

— Але ж це смішно, Віше. "Відмовтесь од мільярдів" . Через що? Для чого? Для кого? Так зразу, нічого не знаючи, не перевіривши. Бог з вами, Віше. Ви — дитина. Так не робиться.

— Значить, вони вам не так уже остогиділи?

— О, Віше! Ви занадто простолінійно все берете. Я вам кажу, що я хочу будувати нове життя, я хочу працювати, я хочу бути цінною, я хочу жити з вами. При чому тут мої мільярди? Для чого ці умови? Я ж вам не ставлю ніяких умов.

— Е, не в умовах тут річ! Ну, прощайте, місіс Стовер!

І Петро рішуче, примруживши очі, знову простягнув до неї руку. Мабель знову взяла її в обидві свої руки й міцно стисла її.

— Я не хочу прощатись, Віше. Це — божевілля. Це — неможливо! Знайти одне одного і розійтись?! Ви можете це? Можете, Віше? Я не можу. Я їду з вами. Без ніяких умов, без...

Петро визволив руку.

— Прощайте, місіс Стовер!

І, вклонившись, він пішов до дверей.

Але біля самого порогу зупинився і похилив голову. Постоявши так кілька ментів, він повернувся й помалу підійшов знов до Мабель. Глянувши їй просто в очі, він раптом ступив до неї і, нахиливши лице до самих уст її, жагучим, гарячим шепотом сказав по-українському:

— Прощай, моя золотява! Прощай, моя Мабель!

І вмить обняв, переломив, притиснув усе тіло її до себе і всмоктався губами в її губи. Мабель жадібно обхопила його руками за шию й заплющила очі. І коли, заплющивши очі, з'єднуються в жадібності дві кузоч-ки, їх можна штовхати, брати на руки, підкидати, вони того не помічають, не відчувають, не роз'єднуються.

Аж коли Мабель важко обвисла в руках Петра і от-от мала впасти, він трудно розірвав поцілунок і напів-поклав її на канапу. А сам, хитаючись і натикаючись на меблі, сліпо вийшов із сальону.

Мабель довго сиділа з похиленою головою із заплющеними очима, переломившись на один бік і мертво-п'яно спершись однією рукою на канапу. Нарешті, ворухнулась, підвела голову, розплющила очі й здивовано, мляво повела ними по кімнаті. I того ж менту, немов пронизана порожнечею від того фотелю, на якому сидів Віш, уся скинулась і рвучко випросталась на ноги й в одчаї, тузі, люті закричала:

— Ні! Ніколи! Ні, ні, ні!!!

І, здушивши обома руками скроні, швидко почала ходити по хаті. Довго ходила, трудно, скупчено думаючи. Потім підбігла до столу і надушила ґудзика від дзвінка до Мері. Через дві хвилини двоє круглих очей кішечки уважно й питально дивились на Мабель.

— Мері, візьміть слухавку і потелефонуйте до містера Віша. Я сама через деякі обставини не можу йому телефонувати. Скажіть, що я прошу його негайно прийти до мене. На три хвилини, не більше. Скажіть, що я маю сказати йому щось дуже важне. Коли він буде відмовлятись, ухилятись, скажіть, що дуже важне для нього. Це все. Беріть слухавку. Я візьму другу.

— Галльо!.. Містер Віш? Добридень. Місіс Мабель Стовер просить вас негайно прийти до неї.

Мабель, щільно притуливши другу слухавку до правого вуха, напружено дивилась на блискучий кінчик вази на столі й слухала всім тілом.

— Прошу попрохати за мене вибачення у місіс Стовер, — зачувся м'який, але холодний баритон у слухавці, — я дуже зайнятий і маю зараз іти до містера Стовера.

Мабель мовчки енергійно закрутила головою до Мері і грізно похмурила брови. Мері теж покрутила головою разом із слухавкою і так само грізно та рішуче закричала:

— Ніяк неможливо! Мусите зараз же прийти. На три хвилини. Це у ваших інтересах. Чуєте? У ваших. Негайно. Дуже-дуже важне.

Після короткого мовчання в слухавці зачулось:

— Добре. Я зараз прийду.

Мабель поклала слухавку й на секунду обійняла Мері за плечі.

— Дякую, Мерінько.