Нова заповідь - Винниченко Володимир

Тепер ідіть до себе, нікуди не виходьте і чекайте мого дзвінка. Я маю говорити з вами у дуже важливій справі.

Мері мовчки уважно обвела очима чудне, з припухлими губами, з тьмяним блиском в очах, немовби в п'яному піднятті лице хазяйки й, сказавши своїм рівним, службовим голосом "слухаю", нехапливо вийшла.

А Мабель нашвидку подивилась у дзеркало, поправила зачіску і підфарбувала уста, ті самі уста, на яких тільки що... І тоді набрала повні груди повітря й сильно, із завзяттям видихнула його: ну, побачимо, чия візьме! І чекально, непорушно застигла біля столу.

Нарешті застукано. Мабель стріпнулась.

— Увійдіть!

Містер Віш з гладенько, до блиску зачісаною головою і хлопчачими одвертими очима, в яких стояло холодне, трохи не вороже чекання, діловим кроком увійшов у хату і зупинився метрів на три від Мабель.

— Я до ваших послуг, місіс Стовер.

Місіс Стовер спокійно хитнула йому головою на фотель і сама сіла в другий, кроків на чотири від нього.

— Вибачте, Віше, що я вас потурбувала. Ви самі побачите, що я мала підставу це зробити. Річ у тому, що я тільки що довідалась про одну дуже... дуже не то що несподівану, а... як би сказати... ну дуже важливу річ. А саме: що містер Стовер має розпочати якусь серйозну акцію проти комуністів і Совєтського Союзу.

Напружені і хлопчачі очі загубили напруження і, вражено поширившися, чекально зупинились на очах Мабель.

— Так, Віше. Я тільки що йому телефонувала, і він мені сам сказав це. Що саме має розпочати, не хотів сказати. І тільки з тону його голосу я могла зрозуміти, що він мав на увазі щось дуже серйозне. На нього великий вплив справили всі ці події, а особливо напад на комуністів і та стаття в "Народній Демократії". Отже, я вважала за потрібне вас повідомити про цей намір містера Стовера.

І тільки тепер Мабель узяла цигарку з маленького столика, з легким тремтінням пальців запалила її й з насолодою, аж примруживши очі й закинувши голову назад, затягнулася.

Петро застигло сидів і тільки іноді прудко, пильно зиркав на Мабель. Але вона його поглядів не помічала, вона курила з такою самою заглибленістю, з якою голодні люди обідають у присутності чужої людини.

— І нічого конкретного, ніякого маленького натяку не зробив? — нарешті тихо й хриплувато сказав Петро і прокашлявся.

— Нічого, Віше... — зітхнула Мабель, — мені дуже шкода, що я нічого більше не можу вам сказати. Я розумію ваше трудне становище. Але я гадаю, що ви самі могли б хутко довідатись від дядя, коли б лишились на кілька днів. Вам, його найближчому співробітникові і синові, хоч і прийманому (вона сказала це без ніякого усміху), він напевно сказав би все. І напевно ви повинні були б навіть допомагати йому. І тоді ви поінформували б і мене, — додала вона з дружньою посмішкою. — В кожному разі, Віше, пам'ятайте, що я до ваших послуг. Не через те, що ми з вами... що... — вона з сердитим замішанням притовкмачила недокурок у попільничці, — а те... Ну, що я до певної міри поділяю ваші переконання. Мене^ще до вас називали болыпеви-занкою за деякі мої не зовсім... монденні нахили. Ні, та це все зайве, що я кажу. Одне слово, коли б я довідалась докладніше, я б вас зараз же поінформувала. Оце все, що я мала вам сказати.

Петро потупився, задумливо покусав губу й нарешті рішуче підвів голову.

— Ну, що ж, мушу лишитися ще на кілька днів. Ви про мій від'їзд ще нікому не говорили?

— На щастя, не встигла. А якраз збиралась підготов лювати дядя до розстання з сином.

Петро встав і злегка вклонився Мабель.

— Щиро дякую за інформацію, місіс Стовер, і за вашу милу пропозицію. Я теж гадаю, що пан Стовер повинен хутко сказати мені... А якщо не скаже протягом кількох днів ні мені, ні вам, то будемо вважати, що ви помилились. Правда? Я буду тримати вас у курсі подій.

— А я вас.

— Дякую. До побачення, місіс Стовер.

— До побачення, Віше.

Віш чемно ще раз уклонився й не п'яними кроками, не натикаючись на фотелі, вийшов із кімнати. А Мабель, з веселою загрозою схопивши нову цигарку й хапливо, гарячково закуривши її, почала прудко ходити по хаті, напружено думаючи, затягуючися майже без спочинку й женучи густий дим за собою. Потім умить зупинилась коло столу, примружила очі так, як роблять люди, що підводять підсумок обрахункові, й тоді надушила ґудзик дзвінка.

Мері з'явилася швидше, ніж звичайно, — мабуть, майже бігла коридором від своєї кімнати, бо трошки аж задихалась...

— Слухайте, Мері. Візьміть у руки свої нерви і слухайте стримано. О, не дивіться так здивовано. Я знаю, що стриманішої за вас людини трудно знайти на планеті. Але те, що ви почуєте, якраз вас може вивести з рівноваги.

— О-о-ов! Ви мене лякаєте, Мабель.

— Ну, лякатися ще рано. Слухайте краще. Що б ви сказали, коли б довідались, що містер Віш... тепер тримайтесь добре, Мері, що містер Віш — комуніст.

Мері раптом вирівнялась у фотелі, неначе в середині її розкрутилась пружина й напнула все тіло її. Очі з добродушно-круглих зробились хижо-вузькими, як у кішки, що побачила собаку, і здавалось, що й волосся її наїжилось, як шерсть.

Мабель піднято засміялась.

— От бачите! Я ж вам казала!

— Ви не жартуєте, місіс Мабель? — тихо сказала Мері й стиснула в ниточку і так досить тоненькі губи.

— Ні, Мерінько, ані трішки не жартую.

І, взявши з шабатурки нову цигарку й закуривши її об недокурок, який потім задушила в попільничці, Мабель глибоко сіла в фотель.

— А тепер слухайте, Мері, що я вам розповім. Розповім не як секретарці, а як другові, як людині, як... Ну, добре. Я мушу з вами порадитись і попрохати допомоги. Отже, слухайте.

Мері слухала уважно, але очі не вертали своєї звичайної округлости й губи були так само стулені в ниточку. І навіть тоді, коли Мабель розповіла про поцілунок (правда, досить коротко й сухо), Мері не відвела звужених очей, не кліпнула ними, не ворухнулась, немов дійсно кішка, яка сиділа перед ніркою миші, що от-от мала вилізти. А Мабель чи від цього мовчазного слухання, чи від розворушення того, що тільки-но було, навпаки, проймалась усе більшим підняттям.

— Я знаю, Мерінько, вам нестерпно слухати, що хто-небудь може почувати що-небудь, крім огиди й ненависти, до комуністів... Знаю, знаю, не за їхню теорію, а за їхню мораль, знаю, Мерінько. Але тут річ для мене не в тому, що він комуніст, а... а в тому, що я... попалась, Мері. Страшно попалась. Нічого подібного я ніколи ні до одного мужчини не попочувала, що до нього. А я їх, — червонійте, Мері, — як вам, зрештою, відомо, мала не одного. А такого стану, як за ці дві хвилини, і що ми стояли отут удвох, я ніколи ні від чого в житті не мала. Ні від чого! Стан такого... такого глибочезного й насолодного сп'яніння. Ні, такого жагучого, неймовірного блаженства, такого забуття всього на світі, якого ніякий опіюм, ніяка слава, ніяке... ну, я не знаю що не може дати. Чого?! Чого від цього чоловіка?! Що в ньому такого особливого?! Не знаю. Але ж були моменти, коли я без огиди не могла думати про нього. А, проте, навіть тоді... Ну, одне слово, Мері, я нічого не розумію. А крім того, а крім того, Мерінько, ви ж уявіть собі: це перший мужчина, який мене... якому я сподобалась не через мої мільйони, який про них нічого не знав, який пізнав мене як рівну собі. Ви розумієте, як це надзвичайно гарно: він плює на мої мільярди! Мільярди, Мерінько! І от коли є такий режим на землі, який таких людей може виробляти, то, значить, у ньому є щось добре? Ні, Мері?

Мері нарешті ворухнулася: знизала одним плечем і підвела брови, рівненькі і майже непомітні.

— Життя навіть комуністам дорожче за мільярди, — тихо сказала вона, дивлячись у вікно на вершечки дерев у парку.

— Ви думаєте, що він од страху кари чи помсти свого уряду відмовляється від мільярдів і від... свого почуття? А проте він же не побоявся ризикнути життям ради... своєї справи?

Мері знову неохоче знизала плечем і кинула кудись убік од себе:

— На війні з наказу влади багато людей ризикують своїм життям.

Мабель з легким обуренням запротестувала:

— О, Мері, це вже, правда, занадто! Значить, дисципліна, страх і більше нічого?!

— Ні, ще є гіпноза.

— Так, я знаю вашу оцінку комуністів. Але тут... І з дисципліни чи під гіпнозою він кидає і мільярди, і Париж, і... гм! А я б ради нього кинула б і Париж, і Нью-Йорк, і мільярди, і... здається, навіть життя. Так мені от тепер здається, але, звичайно, не знаю, чи кинула б справді.

— І дійсно поїхали б з ним у Росію?

— Хоч зараз! Куди хоч!

— І мільярди б їм оддали?

— Не знаю. Здається. Мабуть. Мері блідо посміхнулась.

— Вони охоче прийняли б вас із вашими мільярдами. О, щодо цього, то будь ласка. Але через місяць оцей самий Петро видав би вас ГПУ, чи як вони тепер звуть свою страшну установу вбивства людей... і вас у підвалі десь застрілили б у потилицю. А коли б Петро не згодився вас видати, то й його.

Мабель на мент заплющила очі.

— А за що й для чого вони б мене застрілили? — не розплющуючи очей, сказала вона.

— За те, що ви занадто багато знали б, що вам було б нестерпно гидко і страшно, що ви хотіли б повернутись додому, що ви не схотіли б чи не змогли б шантажувати вашого дядя, містера Стовера, і витягати в його мільярди для них. О, в них знайшлось би багато законних і справедливих причин.

— Ви справді гадаєте, що так було б?

— Ні на одну секунду не маю сумніву. Вибачте мені, Мабель, але коли ви покликали мене, щоб як у друга, а не як у секретарки попрохати поради, то я дозволю собі від усього серця дати вам таку пораду: не їдьте в СССР, ні з мільярдами, ні без мільярдів, ні з Петром, ні без Петра, ніяк не їдьте. Ви поїдете на страшну неминучу смерть. І не тільки свою, а й Петрову. Він це знає, і тому так не хоче вас брати. Та мало смерти — що смерть? — а страшних довгих мук перед смертю. Ви ж розумієте, що я кажу це не з політичних розходжень з комуністами, а маючи для того реальні підстави...

— Так, я це знаю... — тихо й немов аж трохи винувато сказала Мабель.

І раптом вона з усієї сили вдарила кулаком по поруччю фотеля.

— І тим паче я не можу віддати його їм! Не можу! Ні, ні, ні! Можете мене зневажати, глузувати, що хочете, але от тепер, от у цю мить, коли я уявляю, що він виїде, і я ніколи не побачу його, у мене настає така тос-ка, така гнітюча порожнеча, що я...