Нова заповідь - Винниченко Володимир

Бувай!

Розділ XXIV

Мабель уже ждала Петра. Вона зустріла його просто, по-товариському, з деяким співчуттям, але без підкреслювання його. Не гаячи часу, вони взялись за перегляд тез Меріного брата й за обмірковування відповіді, яку повинна була дати Мабель. Правда, відповідь та складалась досить обмеженою й якоюсь ніби силуваною. Від чого це було, Мабель було трудно розібрати. Може, від того, що вони сиділи занадто близько одне від другого? Чи чого іншого? Петро мусив так сидіти, щоб бачити, як саме вона записувала. Але все ж таки не так близько, треба сказати правду, щоб торкатись до неї. Коли Мабель повертала до нього голову, то її лице було так близько від його лиця і так воно довірливо, так незвично кивало на всі його слова, і таке воно було нестерпно миле й гарне, що Петро старався дивитись не на нього, а на її милий бльокнотик із золотими обрізами. А вона, навпаки, дивилась тільки на нього, і то так пильно, що аж записувати забувала.

Так, розуміється, було трошки трудно працювати, але від цієї трудности таке блаженне хвилювання почало обхоплювати все тіло, що Петро і бльокнотика вже майже не бачив. Тоді він устав, походив по хаті й сів по другий бік столу. Мабель нічого не помітила, вона сиділа собі так само й зовсім нічого нетовариського не думала й не мала на увазі. А коли огляд було несподівано закінчено, Петро хапливо підвівся й подав руку Мабель.

— Дякую дуже, — сказав він серйозно.

— За що? — з таким самим серйозним дивуванням підвела вона вгору брови і, взявши його руку, не випускала її, зайнята чеканням його відповіді.

— За поміч, за увагу, за... розуміння.

— Але ж це таке натуральне.

— О, ні, на вашому місці це не таке натуральне. І колись, коли я дома буду згадувати цей час... Ну, не варто про це говорити. Отож до завтра?

І Петро злегка потягнув свою руку. Мабель тільки тепер помітила, що тримала її в своїй, поспішно випустила й сказала

— До завтра. А ви коли б хотіли виїхати додому?

— Як тільки дозволять обставини. Я думаю, що це буде хутко. Я чекаю на розпорядження мого уряду. І думаю, що після одержання його зараз же виїду.

— А книга ж як? — посміхнулась вона.

— А книгу напише містер Стовер з міс Сміт.

— Вас не захитали її тези? — з тим самим усміхом розуміння й насмішки з Стовера та міс Сміт кинула Мабель.

— Як бачите. Хоч і "загіпнотизований" та "затероризований" , а все ж таки їду.

— Правильно. Я твердо готова сказати: правильно! Обоє засміялись.

— Цікаво, які страшні тези завтра будуть у Мері? — сказала гумористично-змовницьким тоном Мабель.

— Мабуть, такі самі, як і сьогодні, — посміхнувся Петро і, вклонившись, не подавши руки, пішов з кімнати.

Мабель не затримувала його. Але як тільки зачинилися за ним двері, з лиця її зсунулась кудись униз її товариська веселість, і вона подзвонила до Мері. Коли та ввійшла, Мабель сиділа у фотелі й, заклавши ногу, з похмурою заклопотаністю курила.

Мері чекально наставила на неї свої круглуваті очі.

— Сідайте, Мері.

Мері сіла. Мабель ще якийсь час мовчки курила, потім почала:

— Знаєте, Мері, на нього, видно, не дуже вплинули ваші тези. Навпаки, от він готує вам моїми бідними устами серйозну відповідь. Подайте мені, будь ласка, мій бльокнот, я вам прочитаю його заперечення.

Мері подала й бльокнот і потім слухала Мабель уже з тим самим немовби байдужим, тихим виразом лиця. Коли Мабель закінчила, вони почали вдвох обмірковувати програму завтрашнього засідання. Але в Мабель уже не було того войовничого завзяття, що було вчора. Вона все задумувалась, не дослухувала, була не то стомлена, не то сумна. А відпускаючи Мері, сказала їй майже благально:

— Ви ж, Мерінько, завтра зробіть усе, що можете, щоб якнайдошкульніше зачепити його. Я згоджуюсь, його уваги й заперечення несерйозні, але чого він мав такий тон зо мною? Чого, Мері? Наляжте, наприклад, на національне питання, на долю їхньої України. Повинен же він мати якесь чуття до рідного краю? І взагалі... Я справді не знаю... Мені в кінці сьогоднішнього засідання виразно бачилось, що він був... немовби аж пригнічений. Його, безумовно, вразили тези вашого брата.

— Та й я так помітила... — тихо зауважила Мері.

— І от, тепер немовби нічого не чує. Невже до такої міри загіпнотизований? Але ж він занадто розумний, чулий і чесний, щоб такі факти, коли він довідався про них, не подіяли на нього. Тероризований? Він не з полохливих. Підкуплений? Ми ж знаємо, що мільйони долярів його не спокушають. В чому ж річ?! Я нічого, Мері, не розумію. Що сталося з ним? І чим його вирвати від них? Чим?

Мері безсило розвела руками й тихо повторила:

— Мені теж здавалось, що його зачепило. Добре, я постараюся скупчити аргументацію таку, щоб його дійсно зачепити.

— І не вагайтесь мене лаяти, навіть ображати. Примусьте мене почути сором. Розумієте, Мерінько?

— Я постараюсь, Мабель. Але попереджаю: я не можу навести нічого іншого, ніж те, що є в матеріялах мого брата, а він писав тільки правду. Отже...

— Прекрасно, Мерінько, прекрасно: тільки правду! Але жорстоку, одверту, безмилосердну!

— Добре. Я постараюсь... вибрати відповідний матеріал.

І тому містер Стовер, провадячи засідання на другий день, довше, ніж звичайно, зупиняв погляд на Мабель: занадто вона була у веселому, войовничому піднятті, десь очевидно, назбирала своїх глупих больше-вицьких аргументів і хотіла ними зірвати зібрання. Вона весь час вигукувала протести, вставляла заперечення, одне слово, не давала працювати, так що містер Стовер кінець-кінцем мусив зупинити доповідь Мері й суворо заявити:

— Якщо ти, Мабель, не будеш поводитись коректно, я попрохаю тебе залишити засідання. Ти поводишся зовсім по-большевицькому. Це неможливо. Я твердо готовий сказати: це неможливо!

Мабель знизала плечима.

— Добре. Я буду мовчати. Але коли тут говоряться речі, які йдуть проти правди, то мені трудно мовчати.

— Ти будеш говорити потім скільки схочеш свою правду, а тепер дай докінчити наше засідання. Петре, не звертайте уваги, я бачу, що й ви обурюєтесь таким поводженням місіс Мабель, але ми з тим покінчимо. Міс Сміт, прошу далі.

Петро, уже з червоними вухами і стисненими устами, наготувався далі записувати. Мабель скоса поглядала на нього. А Мері, все* так само, тримаючи в руці свої матеріали, заговорила знову:

— Я читаю далі записки мого брата. Він каже: "Всім чесним і об'єктивним людям відомо, що ленінсько-сталінський комунізм і мету, і засоби взяв у старої інквізиції.

Мета і в тієї, і в того та сама: опанувати людство, взяти над ним владу, користуючись його горем і вічним прагненням щастя (на небі чи на землі — однаково). Засоби, як і в тих, так і в тих, раз у раз виправдані метою. Це, повторюю, всі знають. Але мало хто на Заході мав можливість бачити зблизька, яких колосальних розмірів і вдосконалення своїх засобів панування дійшов ленінсько-сталінський комунізм у порівнянні з інквізицією.

Я мав жахливу нагоду зазнайомитеся з нею і в теорії, й на практиці. Теорію мені виклали на каторзі все ті самі старі близькі товариші Леніна. Вони розповідали, як він учив найближчих своїх співробітників оперувати, наприклад, засобом брехні. "Брехати, — казав він, — усі можуть і всі певною мірою це роблять — і прості смертні, і всякого сорту політики. Але комуністи повинні мати силу й уміння брехати так, щоб у брехню мусили вірити. А яка є така брехня? Це так звана у дурників "неймовірна брехня", себто надмірна, безмежно-смілива, така брехня, яку простий розум не може відкинути якраз через оту неймовірність, надмірність її. Простяцький розум, наприклад, не може припустити, що можна так гаряче, з таким патосом обурення обвинувачувати ограбовану тобою людину, що це вона тебе ограбувала. Така брехня здається цілком неймовірною, антиприродною, значить, це не брехня, а правда. А коли до цього ще прилучити неможливість якого-будь заперечення нізвідки, що легко здобувається при диктатурі, то успіх брехні майже цілком забезпечено...

— Але ж це неможливо, що ви кажете, Мері! — запротестувала Мабель. — Дайте приклад, дайте хоч один приклад!

Мері проглянула свої записки й вибрала потрібне місце.

— Ну, от вам такий приклад. Брат пише: "Яка є сутня, притаманна їй риса демократії? Це свобода, свобода слова, організацій, виборів і т. ін. Демократія без свободи — все одно що дихання без повітря. У СССР ніяких цих свобод немає. Як багатьом уже відомо, це країна, де за вільне слово критики уряду (та що, — за мовчання, та більше — за запідозрений мовчазний сумнів щодо правильности політики) там карають тюрмою, каторгою, смертю. Це країна, де кожний четвертий чи навіть третій громадянин мусить бути тай-ним агентом політичної поліції і зобов'язаний доносити навіть на рідного батька, коли він висловлює яку-небудь критику уряду. Це режим, у якому все населення живе в постійному напруженому страху за свою свободу і життя, де кожний без ніякої йому відомої причини, без ніякого слідства, без ніякого суду може бути схоплений, завезений до каторги, замучений, убитий. І от оцю кричущу криком жаху протилежність демократії, оцю кошмарну деспотію політбю-ро комуністичної партії та всі його куплені, задурені, чи залякані агенти називають "найбільшою в світі демократією, так званою ними "Народньою Демократією", а життя в ній — "веселим, радісним, щасливим, найкращим на планеті життям".

Та що ще вралсає, так це те, що між цими двома стами мільйонів мешканців Совєтського Союзу ніколи ні один голос не здіймається публічно, щоб заперечити ці твердження. Навпаки, всі голоси тільки дякують і славословлять партію, а надто "нашого коханого, нашого єдиного, нашого обоговлюваного батька народів, великого Сталіна, генія тисячоріч, мозок людства, серце планети" — за це щасливе життя, яке він їм дає. "Я не знаю іншої такої країни, де б так вільно дихала людина" , де б вона жила така щаслива. Оце слова однієї пісні, що є майже совєтський гімн, пісня, яку по всіх містах і селах співають молоді, старі, діти, каліки, всі ті, які не хочуть, щоб їх запідозрили в мовчанні (бо це є злочинство). Чужинці, слухаючи цей спів усього населення, мусять думати: невже ж оцей народ у лахміт-тях, напівголодний, тероризований, нещасний до крику, може співати з таким запалом і так однодушно, що його країна є найщасливіша на світі? Чи це ж можливо устами самого катованого народу так кричуще кричати? Ні, така брехня — неймовірна, протиприродна! Значить, це не брехня, а правда; значить, совєтський народ справді щасливий.