Нова заповідь - Винниченко Володимир

— Та й не наше з вами діло про це питати. Питання настільки важливе, що нам, простим рядовим нашої армії, не личить задавати такі питання.

Петро потарабанив пальцями по столі.

— Нам це цікаво було б знати, бо це нам помогло б краще провадити далі наше завдання...

— Яке завдання? — з легким дивуванням сказав товариш. — Нагляду за Стовером? Але тим самим, що ви виїздите, воно кінчається.

— Але ж ми ще не вияснили остаточно намірів Стовера. Якраз саме тепер він намічає свою лінію....

Гарні соковиті губи російського товариша склались у вибачливу посмішку.

— Не будемо дискутувати на цю тему. Я розумію: вам не хочеться так швидко виїздити з цієї обстави в нашу, але...

— Зовсім не через те! — гаряче скрикнув Кіндрат.

— Так, товаришу, не так голосно. Розуміється, жити в палаці мільярдера, бути в ролі його приймака-сина і начальника його охорони...

— Я про це писав у своїх попередніх рапортах, — вставив Петро почервонівши.

— Я знаю, знаю, ти писав, це там відомо. Петро пом'явся і нерішуче сказав:

— Я не знаю... Ми, власне, весь час зносилися безпосередньо з товаришем Кішкіним. Ми від нього одержували накази...

— Товариш Кішкін? Але ж вам відомо, що його вже... що він уже не є на цьому пості?..

І зрозумівши з виразу облич співбесідників, що він зробив помилку, проговорившись, російський товариш трошки швидше сказав:

— Ну, одне слово, ви свої пояснення дасте в Москві. Я — тільки передаточний етап. Але я по-товариському, по-дружньому раджу вам, товариші, через сорок вісім годин виїхати з Парижа. Через сорок годин ви повинні явитися на адресу товариша Анрі, який вам скаже все, що ви повинні далі робити. Більше я вам нічого не можу сказати. Правда, ще одна маленька дружня порада: не здумайте не послухатись наказу партії. Ви знаєте, чим кінчається непослух і зрада. Ну, а тепер дозвольте мені побути самому.

Російський товариш підвівся і відійшов трохи набік, щоб дати змогу Кіндратові й Петрові вийти з-за столу. Вони похопились це зробити. Російський товариш дуже мило, дуже тепло потиснув їм їхні руки й зайняв місце за столом. Кіндрат схаменувся, вихопив з кишені гроші і поклав їх на те місце, де сидів Петро. Російський товариш на це так само ласкаво та тепло посміхнувся і покивав їм головою на білій повній шиї.

Розділ XXVI

Вийшовши з кав'ярні, Петро й Кіндрат мовчки, машинально, повільно пішли бульваром. Вечір м'який, вогкий, тихий. Щоб уникнути гуркоту автобусів, ряв-коту й верещання автомобілів, звернули в якусь бічну широку вулицю з деревами. Набачивши порожню лаву, Кіндрат запропонував сісти. Петро мовчки, автоматично згодився. Обидва сівши, не дивились одне на одного і блукали порожніми очима по вулиці.

Нарешті Кіндрат вийняв цигарку і тоді сказав:

— Та-а-к. Так оце така нам відповідь.

Петро дивився поперед себе, і невідомо було, чув чи не чув Кіндрата. Тоді цей рішуче спитав:

— Ну, що ж будемо робити, Панасе? Через сорок вісім годин поїдемо до стєнки , чи як?

Панас задумливо і тихо сказав:

— Треба ховатись.

— Думаєш, не знайдуть?

— Париж великий. Як добре залізти в хащі його, не лишити за собою ніякого сліду та не виходити зо схованки, то не повинні знайти. А надто, коли змінити ім'я.

Кіндрат подумав і знову спитав:

— А потім? Не будемо ж ми вік сидіти в схованці. І треба ж чим-небудь жити.

Петро тим самим рівним, задумливим і байдужим голосом одповів:

— Та не будемо. Я думав про це. Правду кажучи, Гришо, я їхню відповідь знав. Не хотів з тобою сперечатись, щоб тебе не засмучувати зарані. Та й сам трохи думав: "А може ж?.." Ну, та не так, іноді. А по-справжньому думав, що доведеться нам з тобою тут лишатись. Додому, на Україну, нам уже не повертатись.

— А де ж нам бути?

— Десь треба шукати притулку. Я збирав тут усякі довідки про еміґрацію. До Арґентини охоче пускають еміґрантів. От я й думав: якщо стане так, що вороття додому нам не буде, то їхати до Арґентини. У мене є тисячі півтори долярів моєї платні в Стовера, що на французькі гроші складає кілька сот тисяч франків. Ну, хай нам, коли приїдемо до Арґентини, лишиться тисяч триста. На ці гроші будемо закладати якусь кооперативну справу, чи то майстерню, чи фарму. Та й будемо починати колектократію.

Кіндрат помовчав.

— Невеликі це гроші, — сказав він сумно.

— Та невеликі. А все ж таки, може. Зачепитись якось можна буде.

Кіндрат знову помовчав і передком черевика покачав камінчика. І так, пильно дивлячись на того камінчика, випустив з уст:

— Аз Стовером же як?

— З Стовером? — здивувався Петро. — А що ж з ним? Кінець, звичайно. І то негайно. Не через сорок вісім, а щоб через вісім годин мене там уже не було.

— А, власне, чого так, щоб тебе там не було?

— Як так, "чого"? А як же інакше? Лишитись у нього? Ти думаєш, що ти кажеш?

Кіндрат підвів голову і сміливо глянув у лице Петрові.

— Я не кажу, щоб лишатись. Це, конєшно, не годиться. А скажемо, позичити грошей у Мабель на кооперацію. Чекай, Паню. Я знаю: це тобі... ніяково. Але скажемо так: чиї в неї, та й у Стовера,гроші? Не їхні ж, не їхніми ж руками зароблені, а наші, пролетарські, нашими руками їм наскладані. Так хіба є який сором узять у них для колектократії крихітну крапочку з їхньої купи золота? Коли Мабель така, як ти кажеш, ліва та передова, і так ставиться до тебе, то чому б вона не могла помогти? Петро аж випростався і пальто за-стібнув.

— Ні, цього не буде! Я з грошовою справою до неї не звернусь. Це ти брось, Кіндрате. Вона — капіталістка. Та ми вже мали розмову на цю тему. Годі. Ми самі виб'ємось. Та й що сказали б там, у нас, коли б ми взяли гроші у Стоверів?

Кіндрат спалахнув.

— А нам що до того, що там скажуть? А хто казав увесь час: "Коли ти сам перед собою знаєш, що робиш чесну справу і не для себе особисто, то плювать на те, що "там сказали б". А ти на яку справу прохав би? На особисту?

— Та й на особисту. Колективна й особиста злились би, — понуро бовкнув Петро.

— Неправда! На особисту нам досить триста тисяч, а головне наших рук та голови. Ми — не каліки, ми ними проб'ємо свій шлях. Ні, нам треба на колективну справу, на колектократію, хоч би на початки її та на пропаганду її. От на що! Життя своє віддамо, а будемо її проповідувати. І нехай нас за це убивають оті, що звуть себе борцями за нове життя. Нехай! А ти, значить, для цієї справи не хочеш пожертвувати своєю амбіцією. А як же, мовляв, що подумає вона, принцеса. "З грошовою справою". Та нехай що хоч думає, аби виконувала "нову заповідь": що визнаєш на словах, те роби на ділі. Співчуваєш колектократії? Так давай їй поміч. От і все. І нема чого дурня виробляти. Ходім додому, чи що? Коли будемо тікати? Зараз?

Петро струсив із себе понурість і задуму.

— Добре. Ходім. Ти йди додому, складай усі наші речі, плати за готель, а я поїду до палацу. Треба із Сто-верами якось улаштувати, якось пояснити таке раптове зникнення. А то почнуть нас шукати і наведуть на наш слід тих. Я години через півтори-дві буду в тебе. І зараз же переїдемо в інший куток Парижа. Берімо таксі. Я завезу тебе до тебе, а сам поїду до палацу. Вставай.

Але Кіндрат усе сидів і качав камінчик передком черевика. Потім підвів голову до Петра і благально сказав:

— А ти все ж таки поговори з Мабель, Паню. Чекай... Адже ми тепер будемо цілком самотні. У нас у Парижі буде тільки двоє щиро прихильних до нас людей: Мабель і Жозеф. Якщо з нами щось станеться, а ми й з цими людьми порвемо, то ми ж будемо цілком беззахисні. І як нас тут уб'ють, то ніхто ніколи там, на Україні, й не знатиме, куди ми ділися. Не треба, Паню, так...

Петро помовчав і понуро сказав:

— Добре. Побачимо.

— Ти кажеш так, щоб одчепитись?

Петро вийшов на край тротуару й замахав рукою на таксі, що якраз повільно їхало згори. Таксі зупинилось.

Кіндрат уже не смів більше звертатися з тим самим до Петра, але весь час переїзду до готелю уважно, допитливо зупиняв на ньому свій погляд.

Зсадивши Кіндрата, Петро дав шоферові адресу палацу.

Приїхавши й стараючись не зустрітись ні з ким із родини Стоверів на сходах, він пройшов до себе й зараз же почав телефонувати до Мабель. Вона щойно повернулася з вечері, й голос її радісно закричав у слухавці:

— Та розуміється, я хочу вас бачити! Де ви були? Чому на вечерю не прийшли? Ідіть, ідіть швидше!

І прийняла вона Петра з тією самою радістю, з радісним і трохи нетерплячим блиском у вогких очах. Але коли пильно глянула на Петра, то радість одразу приглушилася тривогою.

— Що з вами, Віше? Що сталося, ради Бога?!

Петро, сидячи проти Мабель і не дивлячись на неї, почав розповідати. Мабель, суворо стягнувши брови до переднісся і ставши іншою, жадібно, всім єством слухала. Коли він закінчив, вона тихо спитала:

— Що ж тепер, Петре? Петро злегка знизав плечима.

— Що ж? Ховатися. Виїхати з Франції, переїхати до якоїсь іншої країни й почати нове життя.

Мабель з тим самим суворим непорушним виразом постановила:

— Завтра вранці ми разом вилетимо до Нью-Йорка. Я зараз дам розпорядження, щоб...

Петро помалу з усміхом покрутив головою:

— Ні, місіс Стовер, я не...

— О, Петре, хоч у такий мент залишіть ви цей тон, цю нещасну "місіс". Я— Мабель, Петре. (Вона сама вже не казала "Віш".)

— Добре, Мабель. Я дякую вам за вашу... дружню ласку, але я не можу з вами летіти до Нью-Йорка.

— Чому?

— Тому, що це значило б... те, чого немає.

— Себто?

Петро із зусиллям, з неохотою видушив із себе:

— Для чого, правда, говорити про те саме? Мабель рвучко вирівнялась.

— Ні, будемо говорити! Говорімо одверто, ясно. Так от слухайте. Я вас люблю. Чуєте? Люблю так, як нікого досі не любила. Нікого. Ви любите мене, чи ні?

Петро подивився собі під ноги і тихо сказав:

— Люблю.

Мабель не розправила брів і з тією самою суворою діловитістю сказала:

— Отже, чому ми не можемо нормально і консеквентно продовжувати нашу любов? Чому не можемо побратись?

Петро помалу підвів голову, якийсь мент подивився своїми твердими "автомобільними ліхтарями" просто в очі Мабель і сумно посміхнувся.

— У нас, Мабель, на Україні є одна народна пісня, в якій співається: "Легше тому каменеві проти води плисти, ніж убогому багатую любить без користи". Це мудрість віків, Мабель.

— Я її не визнаю! Можна! Ви можете. І потім... Петро з тим самим сумним усміхом покрутив головою.

— Ні, Мабель, і я не можу.