Нова заповідь - Винниченко Володимир

Тільки час од часу скидалась таким рвучким, повним одчаю риданням, що Жан підводився з фотелю, в якому сидів біля неї, клав їй руку на плече, а потім тихо, винувато, з болем крехтав і ходив по кімнаті, — адже, коли б він не спокусив Жака цією справою світового роззброєння, той би й досі жив. Матільда ж напевно про це думала.

Чи думала про це Матільда, чи ні, цього вона ніяк не виявляла, але що вона десь там, у глибині своєї під-свідомости, думала про винних у смерті Жака, то це виразно виявилось на другий день. Після одного з вибухів одчаю вона раптом схопилась і рішуче побігла до дверей кабінету. Жан ледве встиг зупинити її.

— Куди ви, Матільдо?

— Пустіть мене, я вижену їх! Я не можу більше терпіти цих убійників Жака! Я вижену їх! Пустіть мене!

— Тихо, Тіль, тихо! Вони можуть почути.

— Нехай чують! Нехай чують! — піднесши голос, майже закричала Матільда. — Яв лице скажу їм: убій-ники!

— Тіль, ви не маєте ніяких підстав це казати, ви можете зробити собі велику шкоду.

— Яка більша шкода мені може бути тепер! Пус-с-с-тіть мене!

Але Жак аж обійняв її за плечі й не пускав.

— Тіль, Тіль, не треба, заспокойтеся трохи. Послухайте мене, послухайте, що я вам скажу. Жак напевне не ухвалив би вашого наміру. Так, так, Матільдо не ухвалив би. І коли він тут десь є з нами (а він, можливо, є, тільки не може виЛвити себе), то він напевне не ухвалює. Ваш вчинок викликав би їхню (він кивнув головою на двері до кабінету, за якими чувся гомін голосів), їхню реакцію на ваш виступ, а це відбилось би на тій справі, яку Жак мав провадити.

— Але це вони, це вони його вбили!!! — скрикнула Матільда, і лице їй скривилось такою чи то ненавистю, чи одчаєм, що Жан здивовано не подумав, а відчув, як воно, це миле, гарне ще вчора лице за цей час могло так дуже посіріти, постарітись, як незвично для Матільди позагинались донизу уста, які очі стали якимись косими, безживними.

— Тихо, Тіль, тихо. Ми не маємо права так казати.

— Я маю право! Я маю! Я все пам'ятаю. Він, отой Кольє, приходив до нас із виразною грозьбою. Він казав: "Ми вміємо нищити тих, хто нам шкодить". Він виразно казав, що ми їм шкодимо. Вони перелякались нашої акції. Вони бачили, як Жака слухали робітники. І той Вашо так само в той вечір приходив. Він, мабуть, дещо чув, він щиро прохав Жака утриматись. Він немов попереджав. О, Боже! О, Боже! Що ж я тепер? Що ж я тепер, Жане?! Для чого ж я тепер маю жити?

І вона, хитаючись, пішла до ліжка, впала на нього, обхопила обома руками пальто й заридала в нього.

Жан Рульо помалу підійшов до неї, безпорадно постояв і винувато, тихо заговорив, стоячи над нею:

— Послухайте, Матільдо. Жак не вмер, не зник, він з нами. Чуєте, Тіль? Він з нами тепер, він чує і бачить нас.

Матільда затихла і, хоч не підводила голови, видно було, слухала Жана всім тілом.

— Згадайте наші колишні розмови про потойбічне існування, про досліди й докази багатьох серйозних учених. Ви пам'ятаєте? Не містичне, не релігійне, а цілком реальне існування по смерті, можливо, є, Матільдо. А коли є можливість, то, можливо, що душі померлих дійсно можуть бути присутніми при нас. А крім того, Матільдо, він не зник для нас уже хоч би тому, що він живе в нашій психіці, він постійно з нами, в нас самих. Отже, впадати в такий безмежний од чай не треба, Тіль...

Тіль лежала тихо, непорушно, тільки спина злегка здіймалась од дихання.

— А до того, Тіль, у нас же ще лишається наша справа, в якій є частина Жака, за яку його, може, принесено в жертву. Ми не повинні хоч би через це лишати її, ми повинні в пам'ять і в честь Жака провадити її далі. А для цього потрібні наші сили. Ви розумієте мене, дорога?

Матільда не відповідала, все так само лежачи лицем у пальті.

— Розумієте, Тіль?

— Розумію... — нарешті тихо й глухо почулося з-під голови Тіль.

Жан тихо відійшов і обережно сів у фотель, — тепер треба було дати Матільді змогу побути самій з тим, що вона зрозуміла.

І, видно було, дійсно зрозуміла, бо вибухів одчаю було все менше та менше, і були вони вже не такої сили. Вона навіть послухалася сестри і згодилася попоїсти, поправити зачіску, втерти лице мокрим рушником. Але вийти туди, де були ті, які захопили останки Жака, які зробили їх своєю партійною власністю, вона не хотіла. Аж на третій день, коли мали виносити домовину, вона тихою, скупченою, немов одміреною ходою вийшла до кабінету. Посередині на столах стояла вся закрита квітами, широкими стьожками з написами, домовина, в якій кидалось в очі лице Жака — жовто-сіре, вощане, з дуже опуклими повіками і збільшеною горбинкою носа. Матільда підійшла до домовини тим самим немовби сомнамбулічним кроком, припала лицем до лиця Жака і лишилась так якийсь мент. Вона вже не тремтіла, не ридала, навіть не плакала. Потім, нарешті, відійшла від домовини і з неви-дючими очима стала збоку. До неї зараз же підійшли Одетта й Жан. Одетта хотіла взяти її під руку, але Матільда мовчки, тихо звільнила свою руку й стояла так далі, ждучи продовження конечної процедури.

Жан розумів Маті льду й не пробував її підтримувати, коли домовину виносили, навіть не говорити до неї. Домовину несли члени центрального комітету, серед яких були Кольє і Вашо, але Матільда ніяк на це не реагувала — вона "зрозуміла".

Так само Жан не говорив з нею й сьогодні про те, яке враження справило на весь Париж оце убивство, як уся преса, без винятку партійности, висловлювала обурення, гнів до убійників. А особливо, він не смів казати їй, як комуністичні газети звеличували Жака, як виставляли його за найвірнішого приклонника вождя світової революції і Совєтського Союзу, як обвинувачували в убивстві праві партії, як запевняли Жака, що його смерть не мине безкарно злочинцям, мовляв, помста народних мас виявиться хутко й страшно.

На цвинтарі це саме було в усіх промовах ораторів над могилою. Промови були повні найщирішого гніву, найпалкішого болю, найрішучішої загрози "великої й останньої помсти".

Матільда, Жан і Одетта стояли разом біля самої могили. Матільда так само ніяк не реагувала, так само невидючими очима дивилась поперед себе на кашу людських облич, що оточували могилу, немов дійсно була в гіпнозі. Тільки тоді, коли раптом Жан Рульо шарпнувся вперед до трибуни, вона ворухнулась, немов затурбувалась, видючими очима почала стежити за високою, широкоплечою постаттю Жана і голою загостреною лисиною. Жан щось говорив до розпорядчи-ків, сперечався, вимагав, потім раптом виліз на трибуну збоку й закричав своїм відомим на зібраннях і в парляменті "ревучим" голосом:

— Жаку Ленуаре! Твоя смерть не мине убійникам безкарно! Ти чуєш мене, Жако? Та справа, за яку тебе підло вбито злочинцями, в яких найбільшим аргументом їхнім є убивство, покарає їх! Присягаюсь тут над твоєю домовиною, що все моє життя покладу на те, щоб та справа не...

Але тут оркестра з усієї сили заграла Інтернаціонал. Жан Рульо ще щось кричав, але його голос був заглушений оркестрою і голосами, що співали за ним гімн боротьби за перемогу поневолених, окривджених, убитих за мир і щастя на землі.

Матільда й Одетта з цвинтаря поїхали до Одетти, а Жан до себе, пообіцявши Матільді завтра зранку приїхати до них.

Але йому не довелось приїхати: вранці покоївка, що прийшла прибирати, не дочекавшись виходу пана депутата зо спальні, потихеньку ввійшла до нього і знайшла його в ліжку мертвим з простреленою головою. Вона з жаху вилетіла до кабінету й телефоном викликала поліцію.

Комісар поліції констатував смерть Жана Рульо від пострілу в праву скроню. Револьвер лежав на підлозі біля ліжка під звислою над ним рукою мертвого. Ніяких слідів насильства чи боротьби не було. Так само ніде ніяких ознак ламання дверей чи замків не констатовано. Портфель, золотий годинник лежали на нічному столику біла ліжка. Всі дані свідчили за самогубство. Але ніде ніяких листів, які звичайно пишуться в таких випадках, навіть простої передсмертної записки "прошу в моїй смерті нікого не обвинувачувати" не було ніде.

Та й ще одна маленька обставина: в шухляді нічного столика, на якому лежали портфель з грошима і годинник, лежав ще один револьвер, наладований, у доброму стані. "Чому Жан Рульо убив себе з іншого револьвера? Отже, може, це було убивство, а не самогубство?" — подумав комісар.

Жана Рульо так само поховали його партійні товариші й так само вся преса відгукнулась на цю подію. Але що слідством ще не було встановлено, самогубство це було чи вбивство, то смерть Жана Рульо ніяких особливо політичних реакцій ні в кого не викликала. Були в газетах вислови жалю, обурення, були дуже хвальні некрологи, була згадка про дивну послідовність смерти одного друга після смерти другого, в деяких органах, надто противних соціалістичній партії, розповідались інтимні подробиці останніх днів життя Жана Рульо, навіть проскакувала згадка про розрив його з коханкою, відомою акторкою Люсьєн Тандр. А комуністична преса, крім цієї причини самогубства соціалістичного депутата, згадувала про його невдалі спроби вступити на службу до американського мільярдера і волл-стрітських трестів. Мільярдер і Волл-Стріт одкинули запропоновані послуги французького соціаліста допомагати колонізувати Францію, і це, очевидно, разом із зрадою полюбовниці вклало в руки цього "громадського діяча" револьвер, який і закінчив його плідну діяльність.

Матільда на похованні не була, — довідавшись про смерть Жана, вона почала так поводитись і говорити такі речі, що сестра Одетта примушена була покликати лікаря. За його наказом, Матільду було перевезено в клініку для нервовохворих і наказано не допускати до неї ніяких знайомих і родичів, крім сестри.

Зате на похованні Жана Рульо була Люсьєн Тандр. Вона була в елеґантному жалібному тайєрі й капелюсі, який був їй дуже до лиця. З нею був маркіз де Монфор, який час од часу серйозно втішав її й вів під руку від цвинтаря до свого автомобіля.

Ніде ні в некрологах, ні в промовах над могилою чи в приватних розмовах, так само як і при похованні Жака Ленуара, ніяким словом не згадувалось про акцію світового роззброєння, миру й колектократії.

Розділ XXVIII

Жозеф мав обов'язок майже щодня інформувати товариша Кольє про все, що діялось у Стоверів, а головне — про розшуки двох зниклих українців.