Старосвітські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький

- Отже, Онисіє Сте­панівно, без вас ніде во­да не ос­вя­титься, - го­во­рив Мос­са­ковський до жінки, їду­чи в по­ле.

- Я, бач, і до ха­ти, і до плу­га, і до ра­ла, - ку­ди хоч по­вер­ни, скрізь знай­ду лад. Не­дур­но ж я в батька ча­сом і коні по­га­ня­ла, - го­во­ри­ла Онисія Сте­панівна.

Громадські плу­ги вкри­ли по­ле. По­ора­не по­ле чорніло, як чор­не сук­но, розс­те­ле­не на яс­но­му сонці. Жай­во­рон­ки співа­ли над ріллею, ви­со­ко підняв­шись вго­ру. Плу­га­тарі й по­го­ничі кри­ча­ли, ляс­ка­ли ба­то­га­ми, по­га­ня­ючи во­ли. Мос­са­ковські ста­ли на межі й поз­до­ров­ка­лись з людьми. Они­ся ско­чи­ла з во­за й побігла по межі роз­див­ля­тись на по­ле. Ти­тар і ба­тюш­ка на­си­лу всти­га­ли йти за нею.

Моссаковський ра­див­ся з ти­та­рем, де сіяти греч­ку, де про­со й овес, де ко­ноплі та льон. Они­ся вми­ку­ва­лась в роз­мо­ву, са­ма по­ряд­ку­ва­ла, не­на­че во­на бу­ла гос­по­да­рем, роз­ка­зу­ва­ла, де що сіяти, й по­ка­за­ла, що во­на й справді ба­га­то де­чо­го тя­мить і в чо­ловічо­му гос­по­дарстві. Ти­тар з ба­тюш­кою тільки здви­га­ли пле­чи­ма, див­ля­чись на неї.

На межі розікла­ли ба­гат­тя, пос­та­ви­ли три­но­ги, повіси­ли ка­за­нок. Онисія Сте­панівна за­ка­ча­ла ру­ка­ви, за­ку­та­лась хус­тин­кою, щоб не за­горіти, й ки­ну­лась го­ту­ва­ти ора­чам по­лу­день.

- Що це наші хлопці не виїжджа­ють з плу­гом? - го­во­рив Мос­са­ковський, пог­ля­да­ючи на шлях. - Я ж їм звелів за­раз за на­ми ру­ша­ти з дво­ру.

- І не жди, бо не виїдуть, - ска­за­ла Они­ся, кри­ша­чи ци­бу­лю й вти­ра­ючи ру­ка­вом сльози, що тек­ли од гост­ро­го ци­бу­ля­но­го ду­ху.

- А чом же во­ни не виїдуть? - пи­тав зди­во­ва­ний ба­тюш­ка.

- А тим, що я звеліла їм ко­па­ти з дівча­та­ми го­род.

- Але ж ви, Онисіє Сте­панівно, звеліли, щоб ми поділи­лись слу­га­ми; щоб най­мич­ки бу­ли ваші, а най­ми­ти мої, - при­га­дав несміли­во Мос­са­ковський дав­ню умо­ву, яку він свя­то дер­жав.

- Ат, на­га­дай козі смерть, а ко­за й очі витріщи­ла! - ска­за­ла сер­ди­то Они­ся. - Я за­га­да­ла най­ми­там ко­па­ти го­род, бо хіба ж не­ма ко­му ви­ора­ти по­ле? Ди­вись, он скільки плугів! Все од­но ви­орють і без на­ших най­митів. Ти не роз­по­ряд­жай­ся най­мич­ка­ми, бо моєї жіно­чої ро­бо­ти ніко­ли не пе­ре­ро­биш, а на ва­шу чо­ловічу ро­бо­ту тільки плю­ну­ти.

- Але ж, Онисіє Сте­панівно, по­ду­май­те, що ска­же гро­ма­да: ска­жуть, що я ски­даю на неї всю ро­бо­ту, а своїх най­митів жа­лую.

- Вже й ти на­го­во­риш три мішки гре­ча­ної вов­ни, та ще й усі не повні. Ти кра­ще не ду­май: "Індик ду­мав - та й здох", - ка­жуть у при­казці,- го­во­ри­ла вже сер­ди­то Они­ся, ки­да­ючи ци­бу­лю в ка­зан.

Батюшка за­мовк, при­ку­сив­ши язи­ка. Од то­го ча­су Они­ся Сте­панівна тільки для фор­ми інко­ли про­си­ла в ба­тюш­ки доз­во­лу бра­ти най­митів до своєї ро­бо­ти. Во­на роз­по­ряд­жа­лась од­на­ко­во най­мич­ка­ми й най­ми­та­ми.

Куліш скипів. Они­ся ви­тяг­ла з во­за мішок з су­ха­ря­ми та з хлібом, прос­те­ли­ла на траві руш­ни­ки, пок­ла­ла лож­ки, пос­та­ви­ла мис­ки й пок­ли­ка­ла орачів по­луд­ну­ва­ти. Ти­тар зняв ка­зан і по­на­си­пав кулішу в мис­ки. На чис­то­му повітрі розійшов­ся дух од ва­ре­ної стра­ви й змішав­ся з важ­ки­ми па­хо­ща­ми ди­му та по­топ­та­ної мо­ло­деї тра­ви. Зе­ле­на ци­бу­ля драж­ни­ла нар­ко­тич­но нер­ви й апе­тит. Отець Ха­ритін ви­тяг з во­за ба­рильце з горілкою й по­на­ли­вав пляш­ки. За­горілі чо­ловіки й хлопці в білих со­роч­ках і без брилів прис­ту­пи­ли до во­за. Мос­са­ковський по­час­ту­вав усіх, ви­пив сам і сів по­луд­ну­ва­ти ря­дом з ора­ча­ми. Онисія Сте­панівна за­би­ра­ла спо­рож­нені мис­ки, знов вдру­ге на­си­па­ла кулішу, кра­яла й по­да­ва­ла хліб, ду­же твер­денько, не­на­че ха­па­лась зад­ля то­го, щоб лю­ди не га­ялись і більше діла зро­би­ли. Ти­тар підга­няв хлопців, щоб швид­ше ма­ха­ли лож­ка­ми та не для­лись за їжею. По­по­луд­нав­ши, орачі ви­пи­ли ще по дві чар­ки горілки, пе­рех­рес­ти­лись до схід сон­ця, по­дя­ку­ва­ли й пішли до плугів. Они­ся мит­тю поп­ри­би­ра­ла все, поск­ла­да­ла на віз, ще раз побігла по ріллі до ти­та­ря й на­ка­за­ла, де сіяти ко­ноплі та льон, най­потрібніші для її жіно­чо­го гос­по­дарст­ва, й звеліла па­нот­цеві ру­ша­ти до­до­му. Її дум­ка вже літа­ла по го­роді, де ко­па­ли гряд­ки най­ми­ти та най­мич­ки.

- Поганяй, па­нот­че, швид­ше, бо я знаю, що мої най­мич­ки не ко­па­ють, а гра­ються з най­ми­та­ми, - го­во­ри­ла Они­ся до ба­тюш­ки.

- Та не­хай тро­хи пог­ра­ються - не ве­ли­ка біда.

- От тобі й не­ве­ли­ка біда! Швид­ше ско­па­ють го­род, - бу­дуть іншу ро­бо­ту ро­би­ти. Ну, па­нот­че! ти сам не за­ба­гатів би без ме­не.

Тільки що во­ни в'їха­ли в двір, Они­ся ско­чи­ла з во­за й побігла прос­то на го­род. Най­мич­ки дуріли з най­ми­та­ми, ки­да­ли на їх груд­ка­ми; най­ми­ти га­ня­лись за дівча­та­ми по ско­па­них гряд­ках, а зас­ту­пи сти­ча­ли в землі. Один най­мит ле­жав під гру­шею й смок­тав люльку. Они­ся крик­ну­ла на слуг, ви­ла­ялась на ввесь го­род і побігла жалітись до от­ця Ха­ри­то­на, кот­ро­му бу­ло бай­ду­же за го­род. Они­ся взя­ла зас­ту­па й пішла ко­па­ти в горідчи­ку на квітки.

- Ану, па­нот­че, хо­ди ли­шень сю­ди та зас­ко­родь мені гряд­ки, крик­ну­ла во­на на от­ця Ха­ри­то­на, кот­рий хотів йти в ха­ту, щоб прос­тяг­ти­ся на ка­напі й про­чи­та­ти "житія свя­тих".

- Оце на­па­ла на вас манія до ро­бо­ти. Ко­пай­те вже ви, а я піду та тро­хи про­чи­таю!

Онися тик­ну­ла йо­му в ру­ки граблі, й він му­сив ско­ро­ди­ти, а потім чис­ти­ти доріжки. Ко­па­ючи гряд­ки, во­на все виг­ля­да­ла з-за уг­ла на го­род та по­див­ля­лась на слуг.

- Ото чор­то­ве опу­да­ло! Вис­ка­кує з-за уг­ла, як ко­зак з ма­ку, та ля­кає нас, не­на­че го­робців, го­моніли слу­ги, по­див­ля­ючись на Они­сю. Они­ся ско­па­ла ввесь го­род­чик і засіяла йо­го квітка­ми. Над са­мим став­ком був кру­тий, але не­ви­со­кий зе­ле­ний бе­рег. Він при­га­ду­вав їй місце над Рос­сю в батьківсько­му сад­ку, край кот­ро­го був засіяний квітка­ми. Они­ся ско­па­ла ціли­ну дов­гою смуж­кою, засіяла квітка­ми й звеліла Мос­са­ковсько­му про­чис­ти­ти ту­ди доріжку.

- Але ж ви­га­дуєте ви та­ке, що в ме­не вже аж спи­на лу­щить, стог­нав па­но­тець. Ви не­за­ба­ром роз­ко­паєте всі наші гор­би!

Посіявши квітки, Они­ся ки­ну­лась в пе­кар­ню, вчи­ни­ла діжу й на­го­ту­ва­ла все, що бу­ло потрібно на ве­че­рю ора­чам. Впо­рав­шись в пе­карні, во­на пок­ли­ка­ла од­ну най­мич­ку й за­га­да­ла їй ва­ри­ти ве­че­рю.

- Та сядьте, Онисіє Сте­панівно, та згорніть ру­ки хоч на ча­сок! - про­сив отець Ха­ритін свою жінку.

- Коли не втерп­лю си­дя­чи: не люб­лю по­си­деньки справ­ля­ти, як Оле­ся. Си­ди вже ти, як тобі хо­четься, а я бу­ду ро­би­ти й на те­бе ди­ви­тись, - го­во­ри­ла Они­ся.

- Коли ж ви так бігаєте, що на вас і ди­ви­тись труд­но, - го­во­рив отець Ха­ритін.

- То бігай за мною, як кур­ча за квоч­кою, а я не ся­ду, бо ніяк не вси­дю