Старосвітські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький

- Їй-богу, я вас ко­лись прив'яжу до стільця, щоб ви од­по­чи­ли хоч на го­ди­ну. Як­би вас до­ля ки­ну­ла не в се­ло, а в місто, ви б роз­ве­ли мільйо­ни, ко­ли так пад­ко­ви­то бе­ре­тесь до ро­бо­ти.

- Я б тобі й мо­туз­ки пор­ва­ла, а та­ки б утек­ла!

І Они­ся знов веш­та­лась і біга­ла то в ко­мо­ру, то в двір, то в по­кої, то в льох. В її су­хор­ля­во­му тілі, в її тон­ких жи­лах бу­ло стільки нап­ру­ги й зав­зят­тя, як в сухій ко­машці або в бджолі.

Вже нас­та­ло літо. Гро­ма­да ви­жа­ла от­цю Ха­ри­то­нові хліб і звез­ла в тік, нев­ва­жа­ючи на свою ро­бо­ту й на пан­щи­ну. Гро­ма­да до­дер­жа­ла сво­го сло­ва.

Минув рік. Они­ся по­ро­ди­ла доч­ку. Ди­ти­на до­жи­ла тільки до ве­чо­ра. Отець Ха­ритін лед­ве встиг її ох­рес­ти­ти. Во­но пе­ред ве­чо­ром по­мер­ло. Приїхав з Чайків Они­син батько з матір'ю; поп­ла­ка­ли й по­хо­ва­ли ди­ти­ну ко­ло церк­ви.

Минув ще який­сь час. Они­ся по­ро­ди­ла си­на. Ди­ти­на знов че­рез день вмер­ла. Они­ся тро­хи й са­ма за нею не вмер­ла.

Настав чет­вер­тий рік. Они­ся хо­ди­ла вагітна.

- А що, ма­туш­ко, бо­ро­ни бо­же, як і ця ди­ти­на вмре? - ска­зав отець Ха­ритін до жінки.

- Нехай бог ми­лує! Ка­жуть лю­ди, як не рос­туть діти, тре­ба пок­ли­ка­ти в ку­ми або стар­ця, або пер­шо­го, хто на улиці стрінеться, - го­во­ри­ла Они­ся.

- Треба справді пок­ли­ка­ти за ку­ма стар­ця Олек­су Шми­да, а за ку­му або яку стар­чи­ху, або пер­шу мо­ло­ди­цю, яка стрінеться на улиці, - ска­зав отець Ха­ритін.

Після різдва Они­ся ма­ла доч­ку. Отець Ха­ритін сам побіг до стар­ця Шми­да й пок­ли­кав йо­го в ку­ми, а вер­та­ючись до­до­му, стрів од­ну вбо­гу мо­ло­ди­цю-сусіду й поп­ро­сив її дер­жа­ти до хрес­та ди­ти­ну. Ди­ти­на бу­ла здо­ро­ва. Они­ся одк­ла­ла хрес­ти­ни на потім, а тим ча­сом, то­го ж та­ки дня, пос­ла­ли по селі ти­тар­ку про­си­ти ха­зяй­ок "на ро­ди­ни".

Молодиці зійшли­ся пи­ти ро­ди­ни тро­хи не з усього се­ла, спов­ни­ли всю світли­цю, кімна­ту й пе­кар­ню. Де­які мо­ло­диці поп­ри­хо­ди­ли з ма­леньки­ми дітьми на ру­ках. В по­ко­ях був гомін та шум од жіно­чих тон­ких го­лосів. Малі діти пла­ка­ли. Мо­лодші мо­ло­диці роз­по­ча­ли го­ту­ва­ти купіль для Онисії Сте­панівни: одні но­си­ли во­ду з став­ка, другі гріли ок­ро­пи та ви­ли­ва­ли в здо­ро­вий шап­лик, що сто­яв у кімнаті ко­ло са­мо­го ліжка по­роділлі. Мо­ло­диці ро­би­ли купіль з ве­ли­кою охо­тою, біга­ли, пе­ре­пи­ня­ли до­ро­гу од­на другій, спе­ре­ча­лись, зма­га­лись, не­на­че гра­лись своїм ділом. Ба­ба-по­ви­ту­ха в чистій со­рочці, в білій чис­тенькій намітці, ко­ман­ду­ва­ла мо­ло­ди­ця­ми, не­на­че ге­не­рал мос­ка­ля­ми. Ти­тар­ка в пе­карні роз­по­ряд­жа­лась ко­ло печі, го­ту­ючи для гос­тей обід. Чо­ловіків бу­ло на ро­ди­нах ма­ло: во­ни сиділи в світлиці за сто­лом з ба­тюш­кою й ви­пи­ва­ли по чарці. Ску­пав­ши Онисію Сте­панівну, мо­ло­диці сіли ряд­ка­ми в світлиці за сто­ли. Ти­тар­ка по­да­ва­ла стра­ву че­рез най­ми­чок і сіла за стіл аж за ос­танньою пот­ра­вою. Дов­го сиділи гості й пи­ли, і вже над­вечір ста­рос­ти­ха внес­ла з пе­карні й пос­та­ви­ла на стіл гор­щик ва­ре­ну­хи. Со­лодкі горілчані па­хощі роз­нес­лись по по­ко­ях і од­ра­зу вда­ри­ли на язи­ки. Язи­ки не­на­че пос­ки­да­ли гнуз­деч­ки, і в по­ко­ях не­на­че зак­ле­котіла сот­ня ка­занів з ок­ро­пом. Ти­тар­ка на­ли­ла ва­ре­ну­хи в мис­ки. Мо­ло­диці чер­па­ли з ми­сок лож­ка­ми й пи­ли. Вже смер­ка­ло над­ворі. Гості вста­ли з-за сто­ла й дов­гим ряд­ком прос­тяг­ли­ся до кімна­ти, де ле­жа­ла Они­ся, щоб по­дя­ку­ва­ти за хліб-сіль. Мо­ло­диці обцілу­ва­ли Они­сю й на ра­до­щах обіця­ли нап­ряс­ти ма­тушці по півмітку, а тка­ля й са­ма не зог­ляділась, як її язик обіцяв вит­ка­ти ма­тушці дур­нич­ки по­лот­но.

Через тиж­день, в неділю, отець Ха­ритін зап­ро­сив гос­тей на хрес­ти­ни. Поз'їжджа­лись сусіди свя­ще­ни­ки з жінка­ми; приїхав Они­син батько та ма­ти, отець Мельхи­се­дек з Мар­тою. З ба­тюш­ка­ми приїха­ло кілька мо­ло­дих сту­дентів. Мос­са­ковський ще заз­да­легідь сам поїхав про­си­ти на хрес­ти­ни Ба­ла­бу­ху, впро­хав навіть бла­го­чин­ну. З па­рафії отець Ха­ритін поп­ро­сив тільки ти­та­ря, та ти­тар­ку, та за­мож­них гос­по­дарів. Ста­рець Шмид з ку­мою приб­ра­лись в чис­ту оде­жу. Шмид був кри­вий на од­ну но­гу й узяв навіть но­ву ми­ли­цю. Він був здо­ро­вий, пле­чис­тий дід, тро­хи сліпий на од­но око, без бо­ро­ди, з дов­ги­ми си­ви­ми ву­са­ми, з товс­тим го­ло­сом. На свою тор­бу, на свою ла­та­ну сви­ти­ну він ди­вив­ся, як піп на ри­зи, й ста­вив се­бе ко­ли не ниж­че дя­ка, то ніяк не ниж­че ди­яко­на. Свою ліру він мав за свя­те пос­лан­ницт­во, щоб возвіща­ти лю­дям на яр­мар­ках спа­сен­не сло­во. То був гор­дий, по­важ­ний дід навіть під ла­та­ною сви­тою; в йо­му ще не ви­ди­хав­ся дух давніх коб­зарів, - він роз­ка­зу­вав за гай­да­мач­чи­ну, за Гон­ту та Залізня­ка.

Гості зібра­лись у світлиці. Шмид не насміливсь іти в по­кої й ждав з ку­мою в пе­карні. Дяк приніс свічки, ри­зи та хрес­тильню. Все бу­ло на­го­тов­ле­но, і тільки тоді пок­ли­ка­ли кумів. Шмид по­важ­но всту­пив у світли­цю. За ним несміли­во увійшла ку­ма. В світлиці всі вста­ли. По­ви­ту­ха пок­ли­ка­ла ку­му в кімна­ту й по­да­ла їй на ру­ки ди­ти­ну. Став­ши по­руч з ку­мою, Шмид за­раз по­чав хрес­ти­тись до об­разів та по­шеп­ки мо­ли­тись. Бла­го­чин­ний надів ри­зи й по­чав чи­та­ти мо­лит­ви. Світли­ця ста­ла не­на­че церк­вою. Всі сто­яли по­важ­но, з мо­ли­тов­ни­ми очи­ма; тільки Оле­ся ско­са пог­ля­да­ла на Шми­да й на­ду­ла гу­би: їй страх як не по­до­бав­ся той ста­рець та прос­та ку­ма; цей прос­тий зви­чай зда­вавсь для неї ко­медією ду­же комп­ро­ме­ту­ючою навіть її, не тільки гос­по­да­ря.

Обряд скінчив­ся. Бла­го­чес­тиві міни по­ма­леньку щез­ли. В світлиці по­зас­те­ля­ли сто­ли. Отець Ха­ритін поп­ро­сив гос­тей за сто­ли. Шми­да з ку­мою по­са­до­ви­ли за сто­лом на са­мо­му кінці, Оле­сю й Ба­ла­бу­ху поп­ро­си­ли сісти під об­ра­за­ми на пер­шо­му місці, але як­раз про­ти то­го кінця, де сиділи ку­ми. Бла­го­чин­но­му бу­ло бай­дужісінько, але бла­го­чин­на не мог­ла ди­ви­тись на Шми­да, на йо­го сліпе око, й навіть ги­ду­ва­ла їсти.

Після обіду гості заспіва­ли мо­лит­ву й "мно­гая літа" гос­по­да­реві, гос­по­дині та но­во­рож­деній. Шмид, ви­пив­ши доб­ре, так гук­нув впо­пе­рек "мно­гая літа", що Оле­ся за­ту­ли­ла ли­це хус­точ­кою й на­си­лу вдер­жа­лась, щоб не за­ре­го­та­тись на всю ха­ту. Шмид з ку­мою по­дя­ку­ва­ли за обід і вий­шли в пе­кар­ню до­пи­ва­ти хрес­ти­ни на волі.

Подали на стіл свічки. Ба­баб­ран­ка ви­нес­ла з кімна­ти здо­ро­вий піднос, зас­тав­ле­ний чар­ка­ми з ва­ре­ну­хою. На підносі кру­гом ча­рок бу­ла нак­ла­де­на здо­ро­ва ку­па пучків зе­ле­но­го барвінку з ка­ли­ною. Ба­ба об­нес­ла всіх гос­тей й об­да­ру­ва­ла всіх пуч­ка­ми. Гості ки­да­ли бабі на тарілку гроші. Сільські гос­по­дарі з жінка­ми по­роз­хо­ди­лись до­до­му. В по­ко­ях зос­та­лись тільки ба­тюш­ки, ма­туш­ки та сту­ден­ти.

Разом з ва­ре­ну­хою по­да­ли на стіл яб­лу­ка, груші, горіхи, хрус­ти, кон­фе­ти та ма­ков­ни­ки. Ва­ре­ну­ха роз­во­ру­ши­ла гос­тей. Старі ма­туш­ки не да­ва­ли ніко­му го­во­ри­ти: тільки їх бу­ло й чу­ти. Отець Мельхи­се­дек взяв гіта­ру й