Старосвітські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький
От хвиля вдарилась разом об камінь і неначе крикнула, і йому почулось, що задзвенів акорд на гітарі й замер… Балабуха стояв в темряві, а вогонь в люльці спахував, як огняне око, й знов погасав. Якесь недобре почування заворушилось в його серці й не давало серцю втихомиритись. Балабуха тихо вернувся до хати і, не промовивши й слова до жінки, розібрався й ліг спати.
На другий день Олеся прокинулась і весело защебетала до чоловіка. Він мовчав. Мовчки він убрався, помолився й сів до чаю.
- Чи ти й досі на мене сердишся? - спитала Олеся.
Балабуха пив чай і словом не обізвався до неї.
- Та ну-бо, не вигадуй чорт зна чого! Чи ти граєш в якоїсь іграшки, чи що? - говорила Олеся.
Балабуха навіть не подививсь на неї.
- Убгає собі щось у голову та й дметься. От уже не люблю! Та я люблю тебе й більше ні за кого й в голові не покладаю, - весело говорила Олеся.
А Балабуха мовчав та дивився на самовар.
Олеся намовила Килину, щоб вона пішла й спитала в батюшки, що варить на обід. Килина увійшла й почала питати, ледве осміхаючись. Батюшка зрозумів ту штуку й навіть не глянув на Килину. Олеся обернулась до вікна, тихо сміючись.
Вже й пообідали; вже й день минув, а Балабуха мовчав. Навіть слуги примітили, що батюшка не говорить.
- Пані! може, нашому батюшці пороблено, що вони оце цілий день не говорять? - сказала Килина до Олесі. - Нехай бог милує всякого хрещеного, - це на людях буває. Побіжу я в Хохітву до знахурки - в нас є така баба, що одробить.
- Ти кат зна що верзеш, - сказала Олеся, сміючись. - Батюшка не зовсім здоровий, то й не говорить.
Одначе минув другий день, а батюшка мовчав, неначе онімів. Вже й Прокіп примітив те і, порадившись з Килиною, сказав до Олесі:
- Пані! ож слухайте, що я маю казати: нашому батюшці й справді пороблено. Треба бігти в Хохітву; там в нас є така дженджеляста баба… Вона як підкурить батюшку зіллям, то три дні говоритимуть і не переставатимуть. Мене раз як підкурила, то я три дні молов язиком, як млин.
- Я тобі дам такої дженджелястої баби, що ти не потрапиш, кудою втікати, - сказала Олеся.
Аж третього дня увечері батюшка заговорив.
- Слава тобі, хрестителю! До тебе вернувся язик. Та й норови ж у тебе! - говорила сердито Олеся.
"Як буде Бонковський раз у тиждень до мене заїжджати, то мій панотець по три дні на тиждень буде німий. Це не дуже приємна річ! Що тут його робити?" - думала Олеся, поглядаючи на свого батюшку.
- А признайся тепер: правда, ти на мене сердився за того пикатого Бонковського? - питала Олеся, сівши близенько коло його.
- Ну, сердився, - сказав Балабуха.
- А тепер вже не сердишся?
- Тепер вже не серджусь.
- Ти дурнісінько на мене сердишся. Я молода, люблю товариство, - без його мені важко, - нудьга бере. Чом би пак нам не покликати на вечір богуславську аристократію: станового, його помічника з жінкою та з дочками, доктора; поклич лишень їх та найми трьох жидів музик. Я потанцюю, а ти подивишся… Добре я кажу?
- Добре. Треба покликати й батюшок сусід з матушками, - говорив Балабуха.
- Ет! Цих не проси! Я не люблю твоїх батюшок: вони прості, тільки мені поміст запаскудять чоботищами; не проси їх: я не люблю коло їх панькатись.
- Ну-ну, добре. Не буду їх просити, - говорив Балабуха.
- От за це ти в мене гарний! Знаєш що: як поїдемо в Київ на ярмарок, накупи мені перснів. В мене мало перснів.
- Добре, добре, накуплю, хоч у тебе їх, здається, не мало.
Олеся насадила перснів на два пальці правої руки до самих кісточок і все поглядала, як вони блищать проти світла.
Богуславська повітова аристократія не довго ждала запросин: в неділю після служби божої вона вся зайшла просто з церкви до батюшки на чарку горілки. Олеся, не спитавши батюшки, запросила всіх до себе на вечір з жінками й дочками, бо її шовкова зелена сукня вже була готова.
Балабуха покликав трьох жидів музик. Наїхали гості. Приїхав становий, - старий кавалер, прийшов доктор, приїхав помічник станового, - старий поляк з жінкою й п'ятьма дочками, прийшов столоначальник з сім'єю; дрібні крючки з правленія, писарці з економії, зачувши скрипки, збіглися й без запросин. Олеся убралась в нову ясно-зелену шовкову сукню, понадівала усі персні й вийшла до гостей. Щоб не клопотатись вечерею, вона покликала бублейницю-міщанку, добру куховарку, і звеліла їй пекти й варити; сама вона навіть не заглянула в пекарню.
Гості збирались. Олеся походжала по світлиці з паничами й жартувала. Дами сиділи кругом стола й розмовляли самі між собою. Олеся присіла на одну хвилину коло їх і потім не промовила до їх ні одного слова: вона не любила дамського товариства.
Жидки заграли кадриль. Жартовливий становий попросив Олесю в танець. Олеся танцювала, як казали паничі, з усякими викрутасами, виставляючи напоказ пальці, обсаджені золотими перснями. Невесело, одначе, вона ходила в кадрилі: її думки літали коло Бонковського…
Коли це несподівано одчинились двері. В світлицю ввійшов Бонковський саме тоді, як Олеся танцювала кадриль. В дверях з'явилась його розкішна кучерява голова, широкі, міцні плечі; він на льоту поклонився Олесі, поздоровкався з Балабухою й присів коло його. Балабуха насупився й мовчав. Олеся кинула очима на рум'яне лице Бонковського й неначе почутила, що в неї виросли крила. Її молоде лице розгорілось, очі заблищали; вона не знала, як ступити, як повернутись: то піднімала голову до стелі й закочувала очі під лоб, неначе лічила дошки на стелі, то ходила тихо, випрямивши стан, то зміняла позу й несподівано починала бігати, похиливши голову трошки вниз, неначе розрізувала головою густі хмари диму, то пустувала по-дитячій, втікала від свого кавалера, крутилась, вертілась, то часом, насупившись, не подавала кавалерові руки, неначе чогось сердилась, то знов піднімала очі вгору й помаленьку пливла, як лебідь по воді… Її фантазія розгорювалась. Перед нею розступались стіни, високо піднімалась стеля; вона бачила себе в здоровому високому залі серед здорових дзеркал, серед безлічі пар в розкішних уборах, облитих рожевим ясним світом. Її очі шукали гарних молодих кавалерів, чудових очей, гарячих