Старосвітські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький
- Батько Варварин. Ви, Онисіє Степанівно, не дуже добре слухаєте. Еге?
- Ну, ну, читай! Тепер вже все розумію.
Отець Харитін читав, але Онисія Степанівна так перемішала Діоскора й Ігемона з наймитами та ігуменами, а Варвару з наймичками, що вже нічогісінько не розуміла.
- Знаєш що, отець Харитін, - знов перебила Онисія Степанівна, - ти береш до свого чоловічого діла моїх наймичок тоді, як і мені їх треба.
- Я думав, що ви питаєте за святу Варвару.
- В мене вже все повипадало з голови, що ти читав.
От і вчора забрав до току наймичок, а я хотіла плаття прати. Як тобі треба наймичок, то ти звечора в мене спитай. - Але ж, Онисіє Степанівно, і ви берете до своєї роботи моїх наймитів, коли мені їх треба, - несміливо обізвавсь отець Харитін.
- Знаєш що, панотче: поділимось слугами! Ти верховодь над своїми наймитами, а я над наймичками; а як тобі треба буде наймичок, ти спитай в мене, а я тебе питатиму, як мені треба буде наймитів.
- Добре, Онисіє Степанівно, добре! Що ви скажете, то все виходить гаразд. От слухайте ж, а я далі читатиму!
Отець Харитін знов прийняв нігтя й почав читати, але Онисія Степанівна вже зовсім не слухала. Отець Харитін примітив те й спитав:
- Чи ви слухаєте?
- Та слухаю, слухаю. Не питай мене та читай далі.
- Коли ви щось думаєте, - сказав отець Харитін, придивляючись до розумного лиця своєї жінки.
- Читай-бо, читай! Я думаю й слухаю заразом.
- А як звали Варвариного батька?
- А хіба ж ти читав про батька?
- Авжеж читав, тільки ви не слухали.
- А правда, правда! То був якийсь ігумен.
- Який там ігумен! Діоскор - так звали Варвариного батька.
- Та хто ж такий був ігумен? Чи який Варварин родич, чи що? - спитала вона.
- Не ігумен-бо, а Ігемон! Це той, що мучив святу Варвару.
- Ото проклятий! В якому ж монастирі він був ігемоном? І чого ж то ченці мучили святу Варвару?
- Які там ченці! Ігемон - то так звався губернатор, чи становий би то по-нашому, чи що; от так, як в Богуславі отой становий, що в Чайках намальований у пеклі.
- О! Коли так, то там їм і місце. Я цього не знала, що вони, прокляті, мучили святих: якби була знала, то дала б мірку проса маляреві, щоб намалював їх у пеклі. Ну, ну, читай далі.
Отець Харитін читав, а Онисія Степанівна знов своє думала.
- Чи ти знаєш, панотче, що в нас картоплі мало? - несподівано перебивала його Онисія Степанівна.
- Але які ж бо ви! Вам усе в голові той господарський клопіт. Чи ви хочете зразу забагатіти, чи що?
- А чом би пак і не забагатіти? Добре вам, панотцям, коли ви й до смерті будете мати шматок хліба. "Піп - золотий сніп", - кажуть у приказці. А що я робитиму, як ти вмреш, а я зостанусь удовою, та ще з дітьми? Де я тоді дінусь без грошей? Хоч з мосту та в воду.
- Далеко ви заглядаєте наперед. Ми тільки що побрались, а ви вже заглянули на самісінький кінець.
- О, я заглядаю й на кінець, і на всі боки оглядаюсь. Опоряди лишень трохи свою церкву, бо як часом загляне митрополит, то буде тобі лихо.
- Оце ви правду кажете. Треба й церкву опорядити та привезти з Богуслава маляра, щоб помалював церкву всередині й понаписував образи такі, як в чайківській церкві.
- Та щоб мені Балабуха був в пеклі на самім дні. Чуєш?
- Добре, добре. Даси маляреві мішок борошна, то він і намалює Балабуху, але коли б часом з цього чого не вийшло.
Отець Харитін зібрав громаду й порадився з нею, щоб помалювати всередині церкву та постановити нові образи. Громада згодилась. Титар виклопотав дозвіл і згодив маляра, щоб він вималював церкву й написав таку саму "Неопалиму купину" й страшний суд, як у Чайках, навіть намалював в пеклі богуславського станового й канівського столоначальника.
Раз Онисія Степанівна поїхала в Богуслав на ярмарок і вернулась додому з недоброю звісткою.
- Чи ти знаєш, панотче, яку я страшну звістку привезла з Богуслава?.. А ми собі тут сидимо, хліб жуємо й нічого не знаємо!
- Що ж там таке трапилось? Не лякайте-бо мене, бо я й без того вдався собі полохливий, - сказав отець Харитін і справді переляканий тривожним видом своєї жінки.
- Де вже не лякати, коли я й сама злякалась.
- Та що ж там таке? Чи Богуслав згорів, чи, може…
- Якби згорів, то мені про те було б байдуже. Балабуха став в Богуславі священиком, та ще й благочинним на нашу часть!
- Невже? - крикнув як опечений отець Харитін і схопився з місця.
- Став благочинним. Вже перевізся з жінкою, з усім кублом і, кажуть, швидко буде об'їжджати парафії.
- То це він і до нас приїде?
- Авжеж, приїде; вже він нас не мине!
- Ну, то викручуйтесь же, Онисіє Степанівно, коли давали йому гарбуза.
- Що мені благочинний! Куди ж пак: велике цабе! На мені не попівська ряса, а плахта. З мене чина не здіймуть. На тобі це все окошиться, от що! Тепер ти, панотче, викручуйся, бо він тобі пригадає й мене, й вільшаницьку парафію, й вільшаницьку громаду. Він, мабуть, думає, що не громада вигнала його з Вільшаниці, а ти.
- От тобі й на! Оце лишечко! Що ж тепер мені робити? Та він же мене з'їсть без солі!
- Бідкайся не бідкайся, то вже тим нічого не поможеш.
- Що ж ви мені порадите робити? Він же до нас приїде.
- Нехай їде! Я його почастую так, що голодний додому поїде, - сказала Онисія Степанівна.
- Так не можна, Онисіє Степанівно. Давайте поради! В вас же розуму добра макітра. Що мені чинити?
- Про мене, йди з ним на мир, коли вже таке діло скоїлось. А я йому й очей не покажу.
- Де вже вам йому очі показувати! Це все лихо, либонь, одному мені прийдеться одбувати.
- Пошли йому передніше будлі-якого хабара, то він одразу стане прихильніший. Але чого йому послати з нашого молодого господарства? Пашні шкода, товару шкода, птиці шкода…
- Всього шкода, тільки мене не шкода, - сказав, скривившись, отець Харитін.
- Конопель у нас мало, бо молодиці попряли; льону зовсім мало; гуси позакидала в кучу годувати к різдву.
- Онисіє Степанівно! Пошлім благочинній дві годовані гуски. За дві гуски вона повинна б стати прихильною до