Старосвітські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький

- Батько Вар­ва­рин. Ви, Онисіє Сте­панівно, не ду­же доб­ре слу­хаєте. Еге?

- Ну, ну, чи­тай! Те­пер вже все ро­зумію.

Отець Ха­ритін чи­тав, але Онисія Сте­панівна так пе­реміша­ла Діоско­ра й Іге­мо­на з най­ми­та­ми та ігу­ме­на­ми, а Вар­ва­ру з най­мич­ка­ми, що вже нічогісінько не ро­зуміла.

- Знаєш що, отець Ха­ритін, - знов пе­ре­би­ла Онисія Сте­панівна, - ти бе­реш до сво­го чо­ловічо­го діла моїх най­ми­чок тоді, як і мені їх тре­ба.

- Я ду­мав, що ви пи­таєте за свя­ту Вар­ва­ру.

- В ме­не вже все по­ви­па­да­ло з го­ло­ви, що ти чи­тав.

От і вчо­ра заб­рав до то­ку най­ми­чок, а я хотіла плат­тя пра­ти. Як тобі тре­ба най­ми­чок, то ти зве­чо­ра в ме­не спи­тай. - Але ж, Онисіє Сте­панівно, і ви бе­ре­те до своєї ро­бо­ти моїх най­митів, ко­ли мені їх тре­ба, - несміли­во обізвавсь отець Ха­ритін.

- Знаєш що, па­нот­че: поділи­мось слу­га­ми! Ти вер­хо­водь над своїми най­ми­та­ми, а я над най­мич­ка­ми; а як тобі тре­ба бу­де най­ми­чок, ти спи­тай в ме­не, а я те­бе пи­та­ти­му, як мені тре­ба бу­де най­митів.

- Добре, Онисіє Сте­панівно, доб­ре! Що ви ска­же­те, то все ви­хо­дить га­разд. От слу­хай­те ж, а я далі чи­та­ти­му!

Отець Ха­ритін знов прий­няв нігтя й по­чав чи­та­ти, але Онисія Сте­панівна вже зовсім не слу­ха­ла. Отець Ха­ритін примітив те й спи­тав:

- Чи ви слу­хаєте?

- Та слу­хаю, слу­хаю. Не пи­тай ме­не та чи­тай далі.

- Коли ви щось ду­маєте, - ска­зав отець Ха­ритін, при­див­ля­ючись до ро­зум­но­го ли­ця своєї жінки.

- Читай-бо, чи­тай! Я ду­маю й слу­хаю за­ра­зом.

- А як зва­ли Вар­ва­ри­но­го батька?

- А хіба ж ти чи­тав про батька?

- Авжеж чи­тав, тільки ви не слу­ха­ли.

- А прав­да, прав­да! То був який­сь ігу­мен.

- Який там ігу­мен! Діоскор - так зва­ли Вар­ва­ри­но­го батька.

- Та хто ж та­кий був ігу­мен? Чи який Вар­ва­рин ро­дич, чи що? - спи­та­ла во­на.

- Не ігу­мен-бо, а Іге­мон! Це той, що му­чив свя­ту Вар­ва­ру.

- Ото прок­ля­тий! В яко­му ж мо­нас­тирі він був іге­мо­ном? І чо­го ж то ченці му­чи­ли свя­ту Вар­ва­ру?

- Які там ченці! Іге­мон - то так звав­ся гу­бер­на­тор, чи ста­но­вий би то по-на­шо­му, чи що; от так, як в Бо­гус­лаві отой ста­но­вий, що в Чай­ках на­мальова­ний у пеклі.

- О! Ко­ли так, то там їм і місце. Я цього не зна­ла, що во­ни, прок­ляті, му­чи­ли свя­тих: як­би бу­ла зна­ла, то да­ла б мірку про­са ма­ля­реві, щоб на­ма­лю­вав їх у пеклі. Ну, ну, чи­тай далі.

Отець Ха­ритін чи­тав, а Онисія Сте­панівна знов своє ду­ма­ла.

- Чи ти знаєш, па­нот­че, що в нас кар­топлі ма­ло? - нес­подіва­но пе­ре­би­ва­ла йо­го Онисія Сте­панівна.

- Але які ж бо ви! Вам усе в го­лові той гос­по­дарський клопіт. Чи ви хо­че­те зра­зу за­ба­гатіти, чи що?

- А чом би пак і не за­ба­гатіти? Доб­ре вам, па­нот­цям, ко­ли ви й до смерті бу­де­те ма­ти шма­ток хліба. "Піп - зо­ло­тий сніп", - ка­жуть у при­казці. А що я ро­би­ти­му, як ти вмреш, а я зос­та­нусь удо­вою, та ще з дітьми? Де я тоді дінусь без гро­шей? Хоч з мос­ту та в во­ду.

- Далеко ви заг­ля­даєте на­пе­ред. Ми тільки що поб­ра­лись, а ви вже заг­ля­ну­ли на самісінький кінець.

- О, я заг­ля­даю й на кінець, і на всі бо­ки ог­ля­да­юсь. Опо­ря­ди ли­шень тро­хи свою церк­ву, бо як ча­сом заг­ля­не мит­ро­по­лит, то бу­де тобі ли­хо.

- Оце ви прав­ду ка­же­те. Тре­ба й церк­ву опо­ря­ди­ти та при­вез­ти з Бо­гус­ла­ва ма­ля­ра, щоб по­ма­лю­вав церк­ву все­ре­дині й по­на­пи­су­вав об­ра­зи такі, як в чайківській церкві.

- Та щоб мені Ба­ла­бу­ха був в пеклі на самім дні. Чуєш?

- Добре, доб­ре. Да­си ма­ля­реві мішок бо­рош­на, то він і на­ма­лює Ба­ла­бу­ху, але ко­ли б ча­сом з цього чо­го не вий­шло.

Отець Ха­ритін зібрав гро­ма­ду й по­ра­див­ся з нею, щоб по­ма­лю­ва­ти все­ре­дині церк­ву та пос­та­но­ви­ти нові об­ра­зи. Гро­ма­да зго­ди­лась. Ти­тар вик­ло­по­тав дозвіл і зго­див ма­ля­ра, щоб він ви­ма­лю­вав церк­ву й на­пи­сав та­ку са­му "Не­опа­ли­му ку­пи­ну" й страш­ний суд, як у Чай­ках, навіть на­ма­лю­вав в пеклі бо­гус­лавсько­го ста­но­во­го й канівсько­го сто­ло­на­чальни­ка.

Раз Онисія Сте­панівна поїха­ла в Бо­гус­лав на яр­ма­рок і вер­ну­лась до­до­му з не­доб­рою звісткою.

- Чи ти знаєш, па­нот­че, яку я страш­ну звістку при­вез­ла з Бо­гус­ла­ва?.. А ми собі тут си­ди­мо, хліб жуємо й нічо­го не знаємо!

- Що ж там та­ке тра­пи­лось? Не ля­кай­те-бо ме­не, бо я й без то­го вдав­ся собі по­лох­ли­вий, - ска­зав отець Ха­ритін і справді пе­ре­ля­ка­ний три­вож­ним ви­дом своєї жінки.

- Де вже не ля­ка­ти, ко­ли я й са­ма зля­ка­лась.

- Та що ж там та­ке? Чи Бо­гус­лав згорів, чи, мо­же…

- Якби згорів, то мені про те бу­ло б бай­ду­же. Ба­ла­бу­ха став в Бо­гус­лаві свя­ще­ни­ком, та ще й бла­го­чин­ним на на­шу часть!

- Невже? - крик­нув як опе­че­ний отець Ха­ритін і схо­пив­ся з місця.

- Став бла­го­чин­ним. Вже пе­ревізся з жінкою, з усім куб­лом і, ка­жуть, швид­ко бу­де об'їжджа­ти па­рафії.

- То це він і до нас приїде?

- Авжеж, приїде; вже він нас не ми­не!

- Ну, то вик­ру­чуй­тесь же, Онисіє Сте­панівно, ко­ли да­ва­ли йо­му гар­бу­за.

- Що мені бла­го­чин­ний! Ку­ди ж пак: ве­ли­ке ца­бе! На мені не попівська ря­са, а плах­та. З ме­не чи­на не здіймуть. На тобі це все око­шиться, от що! Те­пер ти, па­нот­че, вик­ру­чуй­ся, бо він тобі при­га­дає й ме­не, й вільша­ницьку па­рафію, й вільша­ницьку гро­ма­ду. Він, ма­буть, ду­має, що не гро­ма­да виг­на­ла йо­го з Вільша­ниці, а ти.

- От тобі й на! Оце ли­шеч­ко! Що ж те­пер мені ро­би­ти? Та він же ме­не з'їсть без солі!

- Бідкайся не бідкай­ся, то вже тим нічо­го не по­мо­жеш.

- Що ж ви мені по­ра­ди­те ро­би­ти? Він же до нас приїде.

- Нехай їде! Я йо­го по­час­тую так, що го­лод­ний до­до­му поїде, - ска­за­ла Онисія Сте­панівна.

- Так не мож­на, Онисіє Сте­панівно. Да­вай­те по­ра­ди! В вас же ро­зу­му доб­ра макітра. Що мені чи­ни­ти?

- Про ме­не, йди з ним на мир, ко­ли вже та­ке діло скоїлось. А я йо­му й очей не по­ка­жу.

- Де вже вам йо­му очі по­ка­зу­ва­ти! Це все ли­хо, ли­бонь, од­но­му мені прий­деться од­бу­ва­ти.

- Пошли йо­му пе­редніше будлі-яко­го ха­ба­ра, то він од­ра­зу ста­не при­хильніший. Але чо­го йо­му пос­ла­ти з на­шо­го мо­ло­до­го гос­по­дарст­ва? Пашні шко­да, то­ва­ру шко­да, птиці шко­да…

- Всього шко­да, тільки ме­не не шко­да, - ска­зав, скри­вив­шись, отець Ха­ритін.

- Конопель у нас ма­ло, бо мо­ло­диці поп­ря­ли; льону зовсім ма­ло; гу­си по­за­ки­да­ла в ку­чу го­ду­ва­ти к різдву.

- Онисіє Сте­панівно! Пошлім бла­го­чинній дві го­до­вані гус­ки. За дві гус­ки во­на по­вин­на б ста­ти при­хильною до