Старосвітські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький

- Оце ли­хо! Як не схо­тять, ніхто не бу­де си­лу­ва­ти. Ска­жи, та­ки ска­жи на царських вра­тах в неділю, як зви­чай­но свя­ще­ни­ки го­во­рять.

І Мос­са­ковський після служ­би бо­жої по­чав го­во­ри­ти лю­дям про­повідь; го­во­рив прос­то, хоч і не­муд­ро, го­во­рив по-українській, бо іншої мо­ви зовсім не знав. Він го­во­рив, щоб лю­ди хо­ди­ли до церк­ви, мо­ли­лись бо­гу, вчи­ли дітей мо­ли­тись бо­гу, що доб­рим лю­дям бог дасть спасіння, а грішних бу­дуть чор­ти му­чи­ти в пеклі ог­нем та роз­топ­ле­ною смо­лою.

- Хто не мо­ли­ти­меться бо­гу, хто не по­ва­жа­ти­ме свя­тої неділеньки, хто не по­ва­жа­ти­ме сво­го батька й неньки, той зас­лу­жив ка­ру од бо­га в цім і в прий­дешнім віку. Спа­сай­те­ся всі! Й ви, чо­ловіки, й ви, мо­ло­диці, ходіть до церк­ви, не пий­те ба­гацько горілки, моліться бо­гу. А ви, жіноч­ки, божі бджілоч­ки, пра­цюй­те для не­ба, пра­цюй­те й для то­го, що на цім світі тре­ба. Нап­рядіть моїй ма­тушці по півміточ­ку, бо во­на мо­ло­да й до ро­бо­ти ще не звик­ла та й не ду­же зу­гар­на. Нас­та­не,пи­липівоч­ка, то не гу­ляй­те, моліте­ся, та й в скри­ню доб­ре дбай­те, - амінь! - так закінчив свою про­повідь Мос­са­ковський.

- А це вчо­ра приб­лу­ди­лась до моєї ле­ва­ди чи­ясь чор­на ко­ро­ва! Па­но­ве гро­ма­до, роз­пи­тай­те та й мені звістку дай­те! - при­ки­нув отець Ха­ритін, за­чи­ня­ючи царські вра­та.

Молодиці осміхну­лись і роз­мов­ля­ли, ви­хо­дя­чи з церк­ви: "Ну, цей ба­тюш­ка не те, що Ба­ла­бу­ха. Вміє ска­за­ти, ще й при­ка­за­ти; нап­рядімо-та­ки мо­лодій ма­тушці по півмітку!"

І дру­го­го дня мо­ло­диці поп­ри­хо­ди­ли до Онисі Сте­панівни й розібра­ли все пря­ди­во, всі повісма ко­но­пель та льону, скільки їх ле­жа­ло на підрях в ко­морі.

- Знаєш що, па­нот­че! Чи не на­ки­ну­ти б тобі більшу пла­ту за тре­би? - го­во­ри­ла Они­ся Сте­панівна. - Тобі да­ють ша­ги, як стар­цеві, - все гривні, та гривні, та злоті. З п'ятаків та гри­вень не за­ба­гатіємо. Тре­ба пра­ви­ти та ви­ма­га­ти більше.

- Не мож­на, сер­це. В чо­му, в чо­му, а в цьому вас не пос­лу­хаю. На­род розгнівається на ме­не, бо він пан­щан­ний, пла­тить по­душ­не. В лю­дей й так об­маль гро­шей. Усі на ме­не наріка­ти­муть та гри­ма­ти­муть, - го­во­рив несміли­во Мос­са­ковський.

- Вже як хоч, а гро­шей у нас ма­ло. Як зза­мо­ло­ду не скла­де­мо, то на старість нічо­го сподіва­тись. На­кинь ще по гривні хоч на вінчанні.

- Не мож­на, - бо­юсь бо­га: лю­ди вбогі. Як пла­ти­ли, так не­хай і пла­тять по ста­ро­му зви­чаю. Як сусіди на­ки­нуть, то я на­ки­ну, а мені по­чи­на­ти не го­диться. Ме­не гро­ма­да обібра­ла на па­рафію. Як у чо­му бу­де не­дос­та­ча, піду по селі льну­ва­ти.

- Овва! Я цього не хо­чу. Я не люб­лю ци­га­ни­ти, як наші ба­би та пра­ба­би ци­га­ни­ли по селі з тор­ба­ми.

- Та й мені не при­хо­диться дра­ту­ва­ти лю­дей, - ска­зав Мос­са­ковський. - Во­ни ж ме­не й на па­рафію одібра­ли, й Ба­ла­бу­хи не пус­ти­ли, й пе­ред вла­ди­кою за ме­не всто­юва­ли.

Онися Сте­панівна за­мовк­ла й при­ку­си­ла язи­ка.

Настало ма­леньке свя­то, ко­ли навіть в церкві служ­би не бу­ло.

- Панотче, дзво­ни до церк­ви! - го­во­ри­ла Они­ся.

- А навіщо? Сьогодні ма­ле свя­то.

- А на те, що все-та­ки якась копійка пе­ре­па­де.

- Да бог з ним, Онисіє Сте­панівно. Нев­же за п'ята­ка тре­ба во­ру­ши­ти дзво­ни.

- Але ж бо дзво­ни! Хіба ж пак п'ятак не гроші? З п'ятаків бу­дуть рублі! Дзво­ни-бо, дзво­ни, - не лінуй­ся! Ба­чиш, як я бігаю по гос­по­дарстві.

- Добре вам біга­ти, ко­ли в вас но­ги про­ворні та прудкі.

Моссаковський пос­лав сто­ро­жа з клю­ча­ми й звелів дзво­ни­ти.

Він приніс з церк­ви тільки од­но­го п'ята­ка. Онисія Сте­панівна схо­ва­ла йо­го в скри­ню.

- Який же ти, па­нот­че, не ла­сий на гроші. По­жи­веш, - по­ба­чиш, як ста­нуть у при­годі гроші.

Минула осінь. Ро­бо­ти в гос­по­дарстві ста­ло мен­ше. Онисія Сте­панівна бу­ла б ра­да біга­ти, та не бу­ло ко­ло чо­го, бо гос­по­дарст­во бу­ло но­ве, а ма­ти по­на­во­зи­ла для неї всього, чо­го тільки тре­ба бу­ло в гос­по­дарстві. По обіді отець Ха­ритін лю­бив по­ле­жа­ти й навіть книж­ку по­чи­та­ти. Онисія Сте­панівна все вертілась в пе­карні, і йо­го бра­ла нудьга, ко­ли він сам зос­та­вав­ся в по­ко­ях.

- Онисіє Сте­панівно, беріть ли­шень плес­ти пан­чо­ху, та сідай­те ко­ло ме­не, та по­ба­ла­кай­те зо мною; а ко­ли не хо­че­те ба­ла­ка­ти, то я вам свя­ту книж­ку про­чи­таю, - го­во­рив отець Ха­ритін, ле­жа­чи на га­рячій ле­жанці в кімнаті.

- А що ж ти мені бу­деш чи­та­ти? - пи­та­ла Онисія Сте­панівна.

- Та хоч за ца­ря Іро­да або про свя­ту Вар­ва­ру.

- Цур йо­му, то­му Іро­дові! Про­чи­тай мені кра­ще про свя­ту Вар­ва­ру.

Онисія Сте­панівна взя­ла пан­чо­ху й сіла на стільці ко­ло ле­жан­ки. Отець Ха­ритін роз­гор­нув здо­ро­ву книж­ку й, ле­жа­чи до­го­ри ли­цем, пос­та­вив­ши її на своєму жи­воті, по­чав чи­та­ти про свя­ту Вар­ва­ру. Онисія Сте­панівна сиділа й слу­ха­ла. Її тонкі пальці з дро­та­ми тільки ми­га­ли.

Онисія Сте­панівна слу­ха­ла ву­ха­ми, але її дум­ка літа­ла і в пе­карні, й в хижці, й в ко­морі, заг­ля­да­ла на піч і під піч, і в діжу, і в ноч­ви.

- Потривай трош­ки! Тре­ба заг­ля­ну­ти в піч, чи випікся хліб, - го­во­ри­ла Онисія Сте­панівна й з ти­ми сло­ва­ми схоп­лю­ва­лась з місця, бігла в пе­кар­ню й заг­ля­да­ла в піч. Отець Ха­ритін наз­на­чав нігтем, до­ки про­чи­тав, і ди­вив­ся че­рез книж­ку в вікно. Онисія Сте­панівна вліта­ла, як ви­хор, і знов сіда­ла на стільці.

- Ну, та як далі? Що звелів батько збу­ду­ва­ти для свя­тої Вар­ва­ри?

Отець Ха­ритін знов по­чи­нав чи­та­ти ти­хим, рівним го­ло­сом, а дум­ка Они­си­на знов од­ри­ва­лась од книж­ки й шу­га­ла по дворі, ко­ло ко­шар, ко­ло за­го­ро­ди, ко­ло гу­сей та ку­рей.

- Ой пож­ди на го­ди­ноч­ку! Ад­же, ма­буть, дівча­та й досі не ви­но­си­ли ка­ба­нові їсти.

Онисія Сте­панівна знов зірва­лась з стільця, як метіль, побігла в пе­кар­ню, крик­ну­ла на дівчат і знов опи­ни­лась на стільці.

Отець Ха­ритін позіхнув і знов по­чав чи­та­ти. Онисія вже зовсім не слу­ха­ла, а свою ду­му ду­ма­ла.

- А що пак твої най­ми­ти бу­дуть завт­ра ро­би­ти? - нес­подіва­но пе­ре­би­ла Они­ся чит­ця.

Отець Ха­ритін витріщив на неї очі.

- Але ви мені пе­ре­би­ваєте чи­та­ти, - ска­зав він.

- Та я, бач, тільки спи­та­ла, - так набігло на дум­ку: чи най­ми­ти гній ви­во­зи­ти­муть, чи по­ве­зуть мли­во до мли­на; в нас вже житнього бо­рош­на об­маль; вже на сході й пше­нич­не бо­рош­но.

- Як ви ска­же­те, так і бу­де. До вас тре­ба йти ро­зу­му по­зи­ча­ти, - го­во­рив отець Ха­ритін, дер­жа­чи па­лець се­ред стрічки.

- Нехай ве­зуть до мли­на. Гній мож­на й навпісля ви­вез­ти.

Отець Ха­ритін знов по­чи­нав чи­та­ти, але Онисія Сте­панівна вже дав­но по­гу­би­ла кінці й нічо­го не ро­зуміла.

- Та хто то