Старосвітські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький

class="p">- Шумить, але, ма­буть, од му­зик, бо щось не ду­же хо­четься со­ло­них огірків. Ска­за­ти прав­ду, не­ма після чо­го й пох­ме­ля­тись. Але час уже мо­ло­дих скри­ва­ти! А чо­го це ви й досі ле­жи­те? Вста­вай­те, та бу­де­мо мерщій скри­ва­ти мо­ло­дих, бо вже по чарці хо­четься, - крик­нув Про­ко­по­вич на гос­тей.

Гості во­ру­ши­лись, позіха­ли, по­тя­га­лись, але ніхто не ква­пив­ся вста­ва­ти. Ра­нок був ти­хий, але хо­лод­ненький, так гар­но бу­ло ви­ле­жу­ва­тись на м'яко­му сіні під теп­ли­ми ук­ри­ва­ла­ми.

- Та й ле­дачі ж з вас лю­ди! - крик­нув отець Мельхи­се­дек. - Не­ма на вас моєї жінки, во­на б оце да­ла вам доб­рої про­чу­хан­ки. А до­ки ви ка­ча­ти­ме­тесь? А де мій дрю­чок?

Отець Мельхи­се­дек ско­чив з місця й ки­нув­ся стя­га­ти з гос­тей усякі ук­ри­ва­ла. Ох­ва­чені хо­ло­дом, гості позс­ка­ку­ва­ли й ха­па­лись за ко­жу­хи. Мельхи­се­дек по­за­би­рав ко­жу­хи й ви­ки­нув їх за клу­ню. Гості за­во­ру­ши­лись, повс­та­ва­ли.

Тим ча­сом Про­ко­по­вич­ка з сваш­ка­ми приб­ра­ла Они­сю, на­ки­ну­ла їй на го­ло­ву хуст­ку, й усі гості пішли з мо­ло­ди­ми до церк­ви. Му­зи­ки йшли за мо­ло­ди­ми й гра­ли до са­мо­го цвин­та­ря. Мо­ло­дих скри­ли й по­ве­ли з му­зи­ка­ми в ха­ту. Они­сю за­вертіли в намітку й по­ве­ли в клу­ню до снідан­ку. Знов в зас­то­рон­ку по­нак­ри­ва­ли сто­ли. Гості обсіли сто­ли навк­ру­ги. Му­зи­ки сіли в дру­го­му зас­то­рон­ку. По­ча­ло­ся снідан­ня. В той час в двір по­на­хо­ди­ли з се­ла при­дан­ки та гос­по­дарі. Мо­ло­диці нес­ли в ру­ках да­ро­виз­ну: хто да­ру­вав кур­ку, об­ти­ка­ну ка­ли­ною, хто гус­ку, хто по­ро­ся, хто бич­ка, хто те­ли­цю, хто обіцяв на да­ро­виз­ну мішок пашні, ули­ки бджіл. Де­які мо­ло­диці при­но­си­ли су­вої по­лот­на, півмітки, клуб­ки. Клу­ня спов­ни­лась на­ро­дом. "Кня­зя й кня­ги­ню" після по­дя­ки за "да­ри" по­са­ди­ли за стіл. При­дан­ки заспіва­ли й пішли в та­нець. По­ча­ло­ся дру­ге, ста­ре­че весілля. Ко­ло обох воріт клуні знов обс­ту­пи­ли лю­ди, не­на­че їх обсів рій бджіл. Гос­по­дарі з се­ла з жінка­ми сіда­ли за сто­ли попліч з свя­ще­ни­ка­ми та ма­туш­ка­ми. Вже сон­це ви­со­ко підби­лось вго­ру, а гості сиділи та все сніда­ли до са­мо­го обіду. Ви­пи­ли ба­ри­ло горілки й пос­ла­ли по дру­ге. Про­ко­по­вич­ка по­ви­то­чу­ва­ла всі на­лив­ки, а гості ще не бу­ли п'яні.

Тільки що му­зи­ки пе­рес­та­ли гра­ти, а мо­ло­диці й ма­туш­ки тан­цю­ва­ти, в клу­ню ввійшли якісь дві жидівки й один жид. Од­на жидівка нес­ла пов­ний ко­шик ку­рей; дру­га нес­ла в одній руці ко­шик з яй­ця­ми, в другій дер­жа­ла за но­ги дві кач­ки. Жид дер­жав за но­ги в обох ру­ках по два півні й ще пе­ре­ки­нув два півні че­рез пле­че, зв'язав­ши їх но­га­ми. Жи­ди поп­рос­ту­ва­ли до то­го сто­ла, де сиділи мо­лоді, Про­ко­по­вич з жінкою та отець Мельхи­се­дек. Од­на жидівка бу­ла уб­ра­на в пар­чеві на­уш­ни­ки, об­шиті бісе­ром та стек­ля­ру­сом. На­уш­ни­ки стриміли на лобі, не­на­че дві здо­рові ци­булі на чор­них на­чо­сах з пли­су, котрі зак­ри­ва­ли об­го­ле­ну го­ло­ву. Во­на прис­ту­пи­ла до о. Мельхи­се­де­ка.

- Добридень, па­но­ченьку! Поз­до­ров­ляю вас з весіллям ва­шої доч­ки. Дай бо­же вам і вашій дочці щас­тя й здо­ров'я. Ми оце йде­мо на яр­ма­рок в Бо­гус­лав, та по­чу­ли, що в вас весілля. Чи не тре­ба вам ку­ро­чок? В ме­не ку­ри гладкі, як печі. От на­те по­куш­туй­те, які добрі, - го­во­ри­ла жидівка до о. Мельхи­се­де­ка й ви­тяг­ла з ко­ши­ка од­ну кур­ку, пе­ре­ки­ну­ла її до­го­ри но­га­ми й тик­ну­ла о. Мельхи­се­де­кові тро­хи не в бо­ро­ду.

- Чи ска­зи­лась жидівка! Ти­че мені си­ру кур­ку в зу­би! По­не­си своєму Лейбі, не­хай по­куш­тує, яка во­на на смак!

- Як не хо­че­те цієї, то візьміть оцю. Це ще глад­ша. Я місяць са­ма за­пи­ха­ла її ку­ку­руд­зою, - ска­за­ла жидівка й тик­ну­ла о. Мельхи­се­де­кові дру­гою кур­кою тро­хи не під самісінький ніс.

- Одчепись ти к не­чис­то­му! Мені не тре­ба твоїх ку­рей!

- Як же не тре­ба. Я знаю, що тре­ба. Ви­даєте та­ку до­ню, та­ку гар­ну, як сон­це, а ку­рей не тре­ба. Де вже пак не тре­ба. Я ви­да­ла свою доч­ку в Білу Церк­ву, то знаю, що тре­ба. Мо­же, візьме­те півнів?

Жид з пей­са­ми, в пан­чо­хах та па­тин­ках прис­ту­пив до о. Мельхи­се­де­ка й тик­нув йо­му хвос­том півня в ру­ки.

- Пішов геть ік не­чис­то­му! Не знаєш, кот­рим бо­ком по­ка­зу­ва­ти ку­рей.

- Може, візьме­те яєчок? - го­во­ри­ла дру­га жидівка. - Я знаю, що вам тре­ба гу­ги­ля на весілля. Я не­дав­но оже­ни­ла сво­го Мош­ка.

- Якого це чор­та ви на­па­ли на ме­не з кур­ми! Я не гос­по­дар! - од­ма­ху­вав­ся Мельхи­се­дек.

Жид прис­ту­пив до Про­ко­по­ви­ча й пе­ре­вер­тав пе­ред ним півня на всі бо­ки. Жидівка по­ка­зу­ва­ла ку­ри Онисі, Про­ко­по­вичці й Мос­са­ковсько­му. Жидівка в на­уш­ни­ках знов при­лип­ла до от­ця Мельхи­се­де­ка, ти­ка­ла йо­му в ли­це кур­кою, а далі по­ча­ла йо­го не­це­ре­мон­но сми­ка­ти за ря­су. О. Мельхи­се­дек роз­сер­див­ся.

- А ти, прок­ля­ту­ща! Як ти смієш сми­ка­ти ме­не за ря­су! Геть пішла к не­чис­то­му з своїми кур­ми до сво­го Лей­би!

- Нащо мені йти до Лей­би, ко­ли я вас, гос­по­ди, як люб­лю. Не­хай вам бог дасть здо­ров'я. На­що мені йти до Лей­би, ко­ли я те­пер ко­ло сво­го Лей­би, - ска­за­ла жидівка й ки­ну­лась обніма­ти Мельхи­се­де­ка. Мельхи­се­дек схо­пив­ся з місця й прих­нув, як той кіт, що по­ню­хав та­ба­ки. В клуні підняв­ся регіт. Жидівки не ви­терпіли й за­ре­го­та­лись.

- Чи це ти не впізнав ме­не? А хіба ж я те­бе не люб­лю?

Мельхиседек витріщив очі: він вже доб­ре ви­пив і те­пер тільки по го­ло­су впізнав свою жінку Мар­ту. Пе­ред ним сто­яла справдішня жидівка в на­уш­ни­ках, в пли­со­вих на­чо­сах, в ста­ренько­му ка­поті, з од­ним спу­ще­ним ру­ка­вом, в ста­рих па­тин­ках.

Марта так зміни­ла го­лос, так уміла в роз­мові пе­ред­раж­ню­ва­ти жидівок, що її ні на який спосіб не мож­на бу­ло впізна­ти. Во­на ще до то­го по­ро­би­ла са­жею товсті довгі бро­ви, по­на­ти­ра­ла тер­тим угіллям що­ки так, що зда­ва­лась ста­рою й дов­го­об­ра­зою. За жи­да вбрав­ся один ака­деміст, а за дру­гу жидівку - од­на приїжджа дя­чи­ха.

В клуні підняв­ся сміх та гомін. Жидів упізна­ли, але їх ролі ще не скінчи­лись. Жид звелів му­зи­кам гра­ти жидівський та­нець. Пе­реб­рані жи­ди пішли тан­цю­ва­ти по-жидівській з кур­ми в ру­ках. Жидівки по­ча­ли фігу­ру­ва­ти од­на про­ти дру­гої ти­хо, плав­ко, по­во­дя­чи ста­ном та ру­ка­ми, як індійські ба­ядер­ки. Жид хо­див од од­ної до дру­гої й граціозно то заг­ля­дав їм в вічі, то ог­ля­дав зза­ду. Му­зи­ки заг­ра­ли швид­кої. Жи­ди по­ча­ли підска­ку­ва­ти за­ра­зом на обох но­гах, але не ра­зом, а од­но за дру­гим, не­на­че сту­пи в млині, ще й штов­ха­лись спи­на­ми. Жид підняв півнів вго­ру. Півні за­кир­ка­ли. Кар­ти­на бу­ла та­ка смішна, що в клуні підняв­ся не сміх, а гвалт. З ха­ти позбіга­лись ди­ви­тись на ко­медію усі слу­ги, по­го­ничі. Натішив­ши ком­панію, жид по­дав своїм да­мам стільці й, обе­реж­ненько взяв­ши їх попід ру­ки,