Старосвітські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький
- От тепер ми й в себе, вдома! - сказала Онися, сідаючи з Харитоном за вечерю в кімнаті. - Що то поробляють тепер мати? Що поробляють батько? Мабуть, і досі плачуть за мною?
- Слава богу, що ви, Онисю, не плачете, - тихо обізвався Харитін.
- Нащо ти на мене кажеш ви? Хіба ж я не твоя жінка? Адже ж чоловіки на жінок кажуть ти!
- Коли ви, Онисю, такі… розумні, такі проворні, такі падковиті до хазяйства, що й сказати не можна, - промовив отець Харитін солодким голосом.
- Голово з вухами! Хоч при людях кажи на мене ти! - сказала Онися, торкнувши його по руці.
- Нехай вже при людях… то й буду казати ви… чи то, правда, ти…
- Як тільки будеш на мене викати, то я тебе присилую тикати; буду за вуха скубти. Чуєш, чоловіче!
- Скубіть, Онисю, скубіть. Воля ваша, а все-таки якось мені ніяково тикати на вас. Може, потім звикну, присилую себе.
Але Моссаковський цілий вік свій не присилував себе говорити на свою жінку ти, й до самої смерті говорив на неї ви, а вона на його ти.
Після вечері Онися побігла в пекарню, розпорядилась наймичками, вхопила свічку, побігла в хижку, потім побігла з наймичкою в льох. Моссаковський тільки дивився, як вона вертілась, мов муха в окропі.
Після вечері Онися одчинила здорову скриню, що стояла в кімнаті рядом з ліжком, поставила свічку на стільці й почала перебирати та складати сорочки, наволочки, простирадла, сувої полотна, привезені од матері, й ті, що понаносили приданки. Моссаковський дивився, як її тонкі руки перебирали купи полотна, милувався її довгими, гострими бровами й усе ждав, що вона от-от скінчить роботу, сяде коло його, пожартує з ним… А Онися все лічила та лічила то рушники, то сорочки, то хустки. Моссаковський почав дрімати.
- Кидайте, серце Онисю, та йдіть сядьте зо мною та трошки побалакаємо, - говорив Моссаковський до Онисі солоденьким голосом.
- Зараз, зараз, моє серденько! Ось тільки полічу твої сорочки: раз, два, три, чотири… Ти, мабуть, спати хочеш? Еге?
Онися кинула сорочки, прибігла до Моссаковського, обвила його шию руками, тричі цмокнула й знов кинулась до скрині.
- Отже мама все скуйовдила докупи. Оце мої сорочки, а це твої: п'ять, шість, сім, вісім…
І її тонкі пальці знов розбирали та складали на купу сорочки. По хаті пішов дух свіжого плаття, крохмалю. Серед нічної тиші виразно розносився Онисин голос: десять, одинадцять, дванадцять…
- Але час вже, моє серденько, спати. Кидайте, моя доле! Завтра полічите, - говорив Моссаковський.
- Лягай, чоловіче, спати, коли тебе сон зміг; лягай, серце, а я ось швидко долічу.
Онися знов кинула роботу, прибігла до чоловіка, попестила його й знов почала лічити та складати.
Моссаковський не видержав: кинувся на ліжко й заснув. І, засипаючи, він усе чув, як Онися складала та лічила: раз, два, три, чотири…
- Чи ти, Харитоне, вже спиш? - спитала Онися.
- Га! - крикнув Моссаковський крізь сон. - Вже сплю.
Вже в пізні обляги Онися замкнула скриню, вийшла в сіни подивитись, чи замкнуті двері, й погасила світло…
Серед темної ночі Моссаковський почув через сон, що в сінях щось ходить та стукає. Він силкувавсь прокинутись, але ніяк не міг. Йому снилось, що в сінях пораються злодії, що вони вже ламають двері в кімнату, от уже й двері виставили, розтрощили скриню, витягають полотна та сорочки, складають докупи та все лічать: раз, два, три, чотири…
Він бачив проти свічки страшні кудлаті та бородаті голови з страшними очима, бачив мохнаті руки, з довгими крючкуватими пазурами, хотів крикнути, скочити з ліжка, але в його не було сили крикнути. Він насилу прокинувся й розплющив очі. В хаті було так поночі, що навіть не видно було вікна. По сінях і справді щось ходило, рипало дверима, увійшло в сіни, впустило поліно; в діжці захлюпала вода; хтось наливав воду в горщик. З пекарні було чути розмову. Він догадався, що наймички вже повставали.
Моссаковському здалося, що він тільки що задрімав і навіть добре не заснув. Він почав кликати Онисю.
- Онисю, чи ви спите?
В хаті було тихо, мертво. Моссаковський крикнув вдруге. В кімнаті навіть не чути було, як Онися дише.
Моссаковський полапав руками по ліжку. Онисі не було.
- Невже оце моя жінка вже встала й порається в пекарні? Ну, та й господиня буде з моєї жінки, - більше ніж треба!
Моссаковський повернувся на другий бік і заснув. Як він прокинувся, вже розвиднювалось: в хаті вже сіріли стіни, а перед ним стояла Онися, вмита, убрана й причесана.
- Чи ти й досі спиш, ледащо? Я встала вдосвіта, побудила й наймичок, і твоїх наймитів, вже й снідання тобі зварила.
- Ви мене, Онисіє Степанівно, таки добре налякали. Мені здалось, що в сінях пораються злодії. Навіщо пак так рано встаєте та себе мордуєте? Й моя покійна мати так рано ставала та товклась ще вдосвіта.
- Хто рано встає, тому й бог дає. Будемо рано вставати, наживемо та надбаємо багато добра, а будемо спати до обіду, то не буде ладу в господі, - говорила Онися. - Йди лиш, хазяїне, та подивись на худобу та на коні, чи добре глядять наймити худоби, - сказала Онися Степанівна, помолившись богу.
- Зараз, зараз, Онисіє Степанівно! Ось тільки вмиюсь та трохи причепурюсь.
Моссаковський пішов по загородах та по кошарах, а Онися вже й снідання поставила на стіл.
- Ну, та й рання ж птиця оця молода матушка, - говорили наймички та наймити в пекарні, - будить нас ще до півночі, - не дала вволю виспатись.
Онися Степанівна й справді не давала слугам добре виспатись. Вона й сама пізно лягала, рано вставала, й слугам не давала спати та товклась, як Марко по пеклі. День у день вона вставала вдосвіта, сідала з наймичками за гребінь прясти, напрядала більше за наймичок, ще силувала дівчат співати пісень, бо любила пісні.
- Ой трудно служити в цієї матушки! Коли б, господи, добути року, - зроду-звіку не стану на другий рік, - говорила одна наймичка до другої.
- Знаєш що, отець Харитін. Тепер настає зима. Скажи ти в церкві, щоб молодиці напряли мені за пилипівку по півміткові. Ти тільки подумай: скільки молодиць, стільки буде й півмітків. Вироблю полотно та продам. От і гроші будуть.
- Може, буде дуже вже завчасу. Треба трохи підождати. Я тільки що став на парафію.