Старосвітські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький
- Та це таки справді картопля! Це нас хтось дурить! - крикнула вона, скоса поглядаючи на Мельхиседека.
- Чи таки наша картопля, чи, може, турецька? А кете лишень дайте сюди,- я подивлюсь! - сказав Мельхиседек, роздивляючись на картоплю.
- Чи ти ба, - яка маленька.
- Та це ти, старий, мабуть, дуриш нас, накидав в горіхи нам картоплі! - крикнула Марта.
- От і вгадала! Пішов би на старість уночі шукати картоплі. Це, мабуть, ти сама дуриш нас, - обізвався з поважною міною отець Мельхиседек. - Одначе призволяйтеся, матушки, на здоров'ячко, ще й у кишені наховайте та повезіть дітям на гостинець.
В світлиці піднявся сміх та гвалт. Матушки почали кидати на Мельхиседека горіхи й картоплю; на його голову посипалось насіння,
- Накладім йому під подушку цих турецьких горіхів; нехай уночі сам поїсть, - говорила Марта, підкладаючи Мельхиседекові під подушку картоплю й горіхи.
Отець Мельхиседек з байдужною міною повикидав картоплю, а горіхи поїв. Гості спорожнили бутля, й на дні зосталось тільки рожеве листя. Онисія Степанівна винесла з кімнати барильце. Отець Харитін знов налив бутля. Рожевий лист заграв в горілці, неначе пурхнули з дна горобці.
- Вип'ємо ще по одному пуншеві до подушки та й лягаймо спати, - промовив отець Мельхиседек, наливаючи в стакан рому.
Випили ще по одному пуншеві, а сон таки не брав. Пунш тільки більше розтривожив усіх. Усім хотілось балакати. Всі розказували, кричали, й ніхто нікого не слухав.
- А даваймо ще співати, абощо! - крикнув отець Мельхиседек. - Ану, Марто, починай!
Марта завела тоненьким голоском, але в неї голос неначе спорснув і перетявсь. Марта покашляла, знов затягла, та й не вивела. Нитка знов порвалась. Мельхиседек хотів її піддержати, але тільки загарчав. Студенти підхопили, матушки пристали до їх. Кожний тяг, куди попалось. Концерт вийшов якраз такий, який співає череда, йдучи з поля в село.
- Чорта з два заспіваємо, коли оці рожі в бутлі забили памороки, - сказав отець Мельхиседек. - Чи не покликати б з лірою Шмида: нехай би нам заспівав Лазаря.
- Коли й Шмид ласий до бутля: ще сховає бутля в торбу, - сказала Марта.
- Покличмо бабу Оришку, - оця так утне! Там тобі така дженджеляста! - сказав Мельхиседек.
- А справді покличмо! - крикнули всі.
Один студент побіг в пекарню й розбудив бабу Оришку. Баба спросоння схопилась. Паничі взяли її по-під руки й привели в світлицю.
Отець Мельхиседек поставив серед постелі стільчик. Бутля посунули набік, і на місці бутля сиділа баба Оришка в чорній запасці, зав'язана білою хусточкою; сиві коси повилазили з-під очіпка. Сонна баба сиділа на стільчику, неначе відьма на Лисій горі.
- Ож на, бабо, випий цього дива, то, може, швидше прочумаєшся, - сказав отець Мельхиседек, подаючи бабі стакан з ромом.
Баба вхопила в рот рому й закашлялась по-овечому.
- Ой цур йому! Як його попи п'ють? Якби я випила, то до світу і здуріла б, - сказала весела баба, дуже ласа до жартів.
- Ану, бабо, випийте, - ми побачимо, як ви здурієте до світу, - заговорили паничі.
- Еге! Здурійте вже ви самі передніше, а я, стара, вже за вами, - сказала баба, розвеселившись.
- Може б, ви, бабо, заспівали нам, бо в нас од цього пуншу вже памороки забило.
- Потривайте ж, вип'ю для сміливості, щоб голосу набратись, - сказала баба, цідячи ром через зуби. - Та й смачну ж ви горілочку п'єте! Ото коли б нам шинкар таку продавав, - сказала баба.
- Ага! Розсмакувала! Ну-бо, починай хутчій, та бери тонше, - крикнули гості.
- Коли ж соромлюсь! Хоч не дивіться ж усі на мене, - сказала баба.
- Отже ж ти, Оришко, ще б і заміж пішла, - сказала Марта.
- Пішла, якби пак хто сватав, але ніякий проклятущий дід щось не квапиться мене сватати.
- Посилай старостів до Шмида, - от буде тобі й пара. Ну, починай-бо мерщій! - сказав отець Харитін.
Баба, з чаркою в руках, почала тонесеньким, але ще міцним і рівним голосом Гриця, заспівала ще кілька смутних пісень.
Гості замовкли й слухали. Отець Мельхиседек позіхнув на всю хату, а за ним отець благочинний.
- Годі, бабо, смутних! Співай нам веселих, - таких, щоб жижки задрижали! Таких, щоб були заправлені корінням та перцем, як варенуха, - сказав отець Мельхиседек.
Оришка засміялась і почала співати веселих, трошки заправлених перцем:
Пішло дівча по горішки, Та не знало, що за гай; Здибав його гарний хлопець, На імення Миколай…
Оришка розвеселилась і, співаючи, почала кивати та підморгувати чорними довгими бровами. Батюшки й паничі реготались.
- Якби музики, ти б, Оришко, й потанцювала, - сказали паничі.
- А чом же! Як вип'ю цього ведмедя ще одну чарку, то, їй же богу, так і піду по хаті гацати метелиці, ще й на одній нозі.
Поки баба тішила гостей, отець Мельхиседек убрався й вийшов у двір. Він задумав встругнути ще одну штуку. Покликавши наймитів, він звелів їм мерщій піти на річку, нижче од млина, де по камінні шуміла незамерзла вода, й напечерувати раків.
- Як випечеруєте хоч зо три раки, дам кварту горілки, - сказав Мельхиседек.
Наймити швиденько побігли й налапали під камінцями п'ять раків.
Отець Мельхиседек вкинув їх у кухоль і під полою вніс у горниці та й поставив під стільцем за своїми чобітьми.
Наслухавшись пісень, гості одіслали бабу спати. Матушки повиходили в кімнату, а батюшки та паничі полягали покотом на постеленій одежі й повкривались кожухами. Отець благочинний ліг з краю по один бік, а два старі батюшки, для спокою, лягли з другого краю, осторонь од усіх. Вони добре знали, що паничі та отець Мельхиседек ще довго не дадуть гостям спати.
Погасили світло. В хаті стало поночі, хоч око виколи. Ніч була така тиха й темна, що навіть не було знать вікон, трохи прикритих гіллястими старими грушами. В темній кімнаті ще довгенько дзигоріли матушки, пересуджуючи сусід, але й вони потомились, і декотрі почали дрімати. Рідше стали розноситись по темних покоях голоси. Благочинний і старі священики вже хропли на всю хату. Тільки отець Мельхиседек не вгавав, не переставав жартувати й не давав другим спати, але й він ізнемігся, замовк і приставивсь, нібито заснув; він одначе не спав.
Тільки що всі почали дрімати, Мельхиседек достав з кишені картоплю й кинув в двері кімнати. Картоплина стукнула об двері, неначе куля.
- Ой, щось стукнуло! - зашепотіли в кімнаті матушки.
- А може, то так здалося через сон, -