Старосвітські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький

- Їй-богу, стук­ну­ло в двері, не­на­че хто вист­ре­лив, - ска­за­ла од­на ма­туш­ка.

- Та то, ма­буть, двері на мо­роз лу­щать, - ска­за­ла Мар­та.

Мельхиседек встав, навш­пи­няч­ки проб­равсь в кімна­ту до ма­ту­шок, підкрав­ся до вікна й зад­ря­пав нігтя­ми в шиб­ку, аж тах­ля задз­веніла.

- Ой, щось сту­кає та дря­пає в вікно! - знов за­ше­потіли ма­туш­ки.

- Та, мо­же, то ми­ша шкре­бе об стіну, - про­мо­ви­ла Мар­та.

Всі ма­туш­ки попідво­ди­ли го­ло­ви й гля­ну­ли на вікно.

В лед­ве примітно­му вікні вид­но бу­ло чор­ну пос­тать, во­на розп'яла ру­ки й при­ту­ли­лась до вікна не­на­че заг­ля­да­ла в ха­ту.

- Ой ли­шеч­ко! Щось заг­ля­дає в вікно! Це якась ма­ра або по­то­ро­ча! - крик­ну­ли ма­туш­ки.

Не встиг­ли во­ни крик­ну­ти, за вікном вже сто­яла біла пос­тать, розіп'явши про­ти вікна ру­ки з біли­ми ши­ро­ки­ми ру­ка­ва­ми. Ма­туш­кам зда­ло­ся, що то мрець, нап­ну­тий пок­ри­ва­лом. Во­ни й справді по­ля­ка­лись, повс­ка­ку­ва­ли з пос­телі й зби­лись в од­ну ку­пу ко­ло ле­жан­ки. Бла­го­чин­на ско­чи­ла з ліжка й втек­ла аж до по­ро­га. Якесь опу­да­ло сто­яло за вікном, не­на­че мерт­ве, не­по­руш­не, розс­та­вив­ши ру­ки.

В світлиці всі за­во­ру­ши­лись. Про­ки­нув­ся Ба­ла­бу­ха. Про­ки­ну­лись старі ба­тюш­ки.

- Що там та­ке? Чо­го ви га­ла­суєте? - за­го­монів отець Мельхи­се­дек.

- Ой щось біле стоїть за вікном, - ли­бонь, мрець. Іди ли­шень сю­ди та засвіти світло, - ска­за­ла Мар­та, сміливіша й про­ворніша од інших.

О. Мельхи­се­дек заг­ля­нув в кімна­ту. Біла пос­тать зник­ла.

- Де ж той мрець? - ска­зав Мельхи­се­дек, див­ля­чись на вікно. - То, ма­буть, ви хлис­ну­ли че­рез міру пун­шу до по­душ­ки, то вам і мерці по­ка­зу­ються. От до нас во­ни не насміляться прис­ту­пи­ти.

Отець Мельхи­се­дек пос­лав од­но­го сту­ден­та у са­док, щоб він тро­хи на­ля­кав ма­ту­шок. Двері рип­ну­ли. В ха­ту ввійшов з ре­го­том мрець, нап­ну­тий прос­ти­рад­лом, од­чи­нив двері в кімна­ту й ни­зенько пок­ло­нив­ся ма­туш­кам. Страх ми­нув. Па­ничі сміялись, а ма­туш­ки до­ти ла­ялись, до­ки знов по­ля­га­ли в постіль. В світлиці знов усі за­го­моніли. Страх та жар­ти прог­на­ли сон.

- Їй-богу, спа­ти не хо­четься. Що йо­го ро­би­ти! - ска­зав отець Мельхи­се­дек, і з ти­ми сло­ва­ми він вхо­пив по­душ­ку й ки­нув на край дов­гої пос­телі. По­душ­ка влу­чи­ла в од­но­го ста­ро­го ба­тюш­ку по лиці.

- Ти бог зна що ро­биш, отець Мельхи­се­дек: дурієш, як ма­лий хло­пець, - ска­зав ста­рий ба­тюш­ка й при тих сло­вах швир­го­нув по­душ­ку на­зад, на от­ця Мельхи­се­де­ка. Але по­душ­ка по­ми­ну­ла йо­го та влу­чи­ла бла­го­чин­но­го по го­лові.

Благочинний зо­би­див­ся, схо­пив­ся з місця, вхо­пив по­душ­ку й з усієї си­ли ки­нув, як йо­му зда­ва­лось, на о. Мельхи­се­де­ка. По­душ­ка знов бух­ну­ла по спині край­нього ста­ро­го свя­ще­ни­ка. Ста­рий спе­ре­сер­дя знов шпур­нув по­душ­ку на­зад. По­душ­ка бух­ну­ла в бла­го­чин­но­го. Отець Мельхи­се­дек ле­жав по­се­ре­дині й тільки чув, як по­душ­ка літа­ла над ним, не­на­че здо­ро­ва гус­ка, та десь гу­па­ла. Він не ви­дер­жав і за­ре­го­тав­ся.

- Дай бо­же вам по­би­тись, а нам по­ди­ви­тись, - ска­зав він, не ви­дер­жав­ши.

- То це усе ваші жар­ти, па­нот­че! То це ви пус­туєте та не даєте нам спа­ти! Да­вай­те йо­го ду­ши­ти! - крик­ну­ли ба­тюш­ки й па­ничі.

Паничі впійма­ли о. Мельхи­се­де­ка й по­ча­ли шар­па­ти за со­роч­ку. Бла­го­чин­ний і собі не втерпів: він ухо­пив Мельхи­се­де­ка за со­роч­ку й шарп­нув так, що в йо­го ру­ках зос­та­лось півсо­роч­ки; другі по­ча­ли й собі сіпа­ти й обс­куб­ли па­нот­ця так, що на йо­му зос­тав­ся тільки комір та на­ру­кав­ни­ки.

- Отуди ік дідьку! Те­пе­реч­ки я зовсім го­лий, - ска­зав Мельхи­се­дек, ла­па­ючи се­бе за комір, що теліпав­ся на товстій шиї.- Гос­по­ди­не! Дай­те, будьте лас­каві, ста­ру со­роч­ку, бо на моїй шиї зос­та­лось тільки на­мис­то з коміра, - го­во­рив Мельхи­се­дек, од­хи­лив­ши двері в кімна­ту.

Онися вста­ла, по­лап­ки знай­шла в скрині ста­ру чо­ловіко­ву со­роч­ку й по­да­ла о. Мельхи­се­де­кові. О. Мельхи­се­дек уб­рав­ся й ла­го­див­ся ляг­ти на постіль, але розд­ра­то­ва­ний ста­рий ба­тюш­ка на­ла­пав Мельхи­се­де­ка й знов сіпнув за со­роч­ку так, що в йо­го на шиї знов зос­тав­ся тільки комір. Па­ничі обс­куб­ли реш­ту й ру­ка­ви.

- Ой гос­по­ди­не! дай­те ще со­роч­ку, та вже міцнішу, бо знов оті ка­ти пош­мат­ку­ють, - бла­гав о. Мельхи­се­дек че­рез двері.

Онися тро­хи роз­сер­ди­лась, од­на­че вста­ла, нав­по­мац­ки дійшла до скрині, по­лап­ки вий­ня­ла з скрині ста­ру со­роч­ку й по­да­ла Мельхи­се­де­кові.

- Так вам і тре­ба, щоб не ля­ка­ли! - го­во­ри­ла Они­ся Сте­панівна. - Але як цю по­де­руть, то вже більш не дам.

Гості вже більше не зачіпа­ли Мельхи­се­де­ка.

Тепер вже справді усі по­то­ми­лись. Роз­мо­ва й жар­ти якось не клеїлись. Усі нез­чу­лись, як по­за­си­па­ли ду­же міцним сном. Вже й мерці ніко­му не то що не по­ка­зу­ва­лись під вікна­ми, - навіть ніко­му не сни­лись.

Тільки що над­ворі по­ча­ло роз­вид­ню­ва­тись і в кімнаті за­во­ру­ши­лись ма­туш­ки, о. Мельхи­се­дек ти­хенько встав, на­ла­пав кух­ля з ра­ка­ми, по­ви­тя­гав ра­ки й попідки­дав під ко­жу­хи двом ста­рим ба­тюш­кам, котрі спа­ли як по­биті. Над­ворі по­ча­ло сіріти. Отець Мельхи­се­дек по­чав кри­ча­ти на всю ха­ту й по­бу­див усіх. Старі ба­тюш­ки ще спа­ли.

- Як сплять! Як святі, а вчо­ра ме­не на­би­ли бе­бе­ха­ми, як жи­ди Га­ма­на, - ска­зав отець Мельхи­се­дек, по­ка­зу­ючи на си­вих ба­тюшків. - А до­ки ви спа­ти­ме­те! Вста­вай­те, а то під ва­ми ще й ра­ки розп­ло­дяться, - гук­нув отець Мельхи­се­дек над са­мим ву­хом од­но­го ба­тюш­ки.

- Ой, щось щи­пається! Чорт зна що ви­га­дав! Чо­го ти, отець Мельхи­се­дек, щи­паєшся? - крик­нув спро­сон­ня дру­гий ба­тюш­ка.

- Дух свя­тий з на­ми! Я ле­жу од вас за верс­ту. Мо­же, вас, па­нот­че, бло­хи ку­са­ють, - ска­зав Мельхи­се­дек з не­ви­ну­ватістю яг­ня­ти.

Старий ба­тюш­ка знов крик­нув і схо­пив­ся з пос­телі. В йо­го на нозі висів рак.

- А ба! Я ка­зав, щоб ви не спа­ли так дов­го, бо під ва­ми за­ве­дуться ра­ки, - ска­зав отець Мельхи­се­дек, по­тя­га­ючись. - Мо­же, й під цим ста­рим за­ве­лись ра­ки. Па­ничі, а йдіть пе­че­ру­ва­ти ра­ки.

Отець Мельхи­се­дек за­су­нув ру­ку під ко­жух і справді ви­тяг звідтіль ра­ка. Сту­ден­ти ки­ну­лись і собі пе­че­ру­ва­ти ра­ки й ви­тяг­ли з-під па­нот­ця цілих п'ять штук. Ста­рий па­но­тець про­тер зас­пані очі, схо­пив­ся з місця й по­чав об­ла­пу­ва­ти се­бе навк­ру­ги. Він бо­яв­ся, щоб ра­ки ча­сом не залізли, ку­ди бу­ло не тре­ба лізти.

В хаті підняв­ся регіт. Сту­ден­ти ло­ви­ли на пос­телі ра­ки й скла­да­ли на тарілку. Бла­го­чин­ний схо­пив­ся з пос­телі й об­ла­пу­вав кру­гом се­бе ру­ка­ми. Він бо­яв­ся, чи не за­ве­ли­ся ча­сом за ніч і під ним ра­ки. Отець Мельхи­се­дек од­хи­лив двері в кімна­ту, де по­ко­том ле­жа­ли ма­туш­ки, наб­рав жме­ню раків і пот­ру­сив ни­ми ма­ту­шок.

- Нате вам, ма­туш­ки, на снідан­ня па­вуків! - при­ка­зу­вав Мельхи­се­дек, по­си­па­ючи ма­ту­шок звер­ху.

Матушки спро­сон­ня вгляділи ма­леньких раків, і їм зда­лось, що то й справді здо­рові па­ву­ки.

- Ой па­вук! Їй-бо­гу, па­вук! Ой ли­шеч­ко! - за­ве­ре­ща­ла Мар­та, на