Старосвітські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький

- Отже не впіймаєте, - ска­за­ла Оле­ся, пе­рест­ри­бу­ючи ще далі од бе­ре­га.

- Ба впіймаю! - ска­зав ста­но­вий і пе­рес­ко­чив че­рез шум.

Але Оле­ся бу­ла лег­ша на ско­ки; во­на пе­реліта­ла з ка­ме­ня на камінь, мов ко­за, підібрав­ши поділ сукні. Її но­ги зачіпа­ли кущі шерст­кої осо­ки та во­дя­них півників; кущі ше­лестіли; Оле­ся вско­чи­ла в та­ке місце, де ле­жа­ло каміння в ви­со­ких ку­щах та­тарсько­го зілля та оче­ре­ту; во­на присіла за осо­кою, виг­ля­да­ла звідтіль, і тільки її го­ло­ва чорніла та бли­ща­ли ясні, вак­ха­нальні очі.

Важкий ста­но­вий роз­горівся, стри­бо­нув че­рез два ка­мені, пос­кобз­нув­ся й шу­бовс­нув но­гою в во­ду. Оле­ся за­ре­го­та­лась і за­ляс­ка­ла в до­лоні. Місце бу­ло, од­на­че, мілке; ста­но­вий за­мо­чив тільки чо­бо­ти, ско­чив, як тигр, в оче­рет і вхо­пив Оле­сю за талію.

Олеся зви­ну­лась лег­ким ста­ном, пе­рес­ко­чи­ла че­рез осо­ку; осо­ка за­ше­лестіла по її сукні. Оле­ся вис­ко­чи­ла на бе­рег.

- А що, впійма­ли? - кри­ча­ла Оле­ся, сто­ячи на зе­ле­но­му бе­резі. - Ой яка гар­на жаб­ка! Впіймай­те мені оцю жаб­ку, то я са­ма дам­ся вам у ру­ки.

- Хіба ви зро­ду не ба­чи­ли жаб? - кри­чав ста­но­вий з осо­ки.

- Я по­див­люсь, які в жа­би зу­би,- ска­за­ла Оле­ся.

- В якої ж пак жа­би ви ба­чи­ли зу­би?

- В та­кої, як ви. Впіймай­те, - я по­див­люсь, чи в жа­би такі зу­би, як у вас? - кри­ча­ла Оле­ся.

Становий за­ка­чав ру­ка­ви й по­чав пе­че­ру­ва­ти жа­бу; бідна жа­ба ки­ну­лась стри­ба­ти по камінцях, пірна­ла, ви­ри­на­ла. Ста­но­вий га­няв­ся за нею, знов за­мо­чив чо­бо­ти, але та­ки на­ла­пав жа­бу під ка­ме­нем і виніс її на бе­рег, підняв­ши ви­со­ко вго­ру. Оле­ся крик­ну­ла й ки­ну­лась бігти, але не на го­ру, а в вер­би. Ло­ма­чевський гнав­ся за нею, дер­жа­чи ви­со­ко в руці жа­бу за ла­пу, й дог­нав Оле­сю під ске­лею; далі вже не бу­ло ку­ди бігти: зос­та­лось хіба лізти на ске­лю. Оле­ся при­ту­ли­лась до скелі, кри­ча­ла то­неньким го­лос­ком і тріпа­ла ру­ка­ми. Ло­ма­чевський, зас­ту­кав­ши її, взяв за талію й по­ка­зу­вав жа­бу.

- Ну, те­пер дивіться, чи є в жа­би зу­би, - жар­ту­вав ста­но­вий, ти­ка­ючи до Олесі жа­бою. Оле­ся вип­ру­ча­лась і ки­ну­лась бігти бе­ре­гом. Ло­ма­чевський пог­нав­ся за нею навз­догінці.

- Киньте жа­бу, бо вте­чу до­до­му! - ве­ре­ща­ла Оле­ся.

Ломачевський ки­нув жа­бу в во­ду; жа­ба булькну­ла й схо­ва­лась.

Олеся од стра­ху втер­ла сльози хус­точ­кою й присіла на плис­ко­ва­то­му ка­мені. Ло­ма­чевський сів ко­ло неї й од­са­пу­вав.

- Ой які гарні жовті квіточ­ки он рос­туть на скелі. Полізьте та нарвіть мені з їх бу­кет, - ска­за­ла Оле­ся, граціозно підвівши очі на ске­лю.

- Знайшли квітки! Та то бур'ян, а не квітки! За­хотілось вам в петрівку мерз­ло­го.

- То на ваші очі бур'ян, а на мої - то чу­дові квіточ­ки. Підіть-бо нарвіть!

Ломачевський встав і, ви­ти­ра­ючи мок­ре ли­це хус­точ­кою, по­дер­ся на кру­ту ске­лю, де, не­на­че на стіні кан­де­лябр, при­че­пив­ся в щілині коріння­ми гус­тий кущ жов­тих квіток. На кру­то­му, як стіна, боці го­ри поміж здо­ро­вим камінням ріс те­рен та кущі де­ре­зи, ма­те­рин­ка та чеб­рець. Ло­ма­чевський про­дер­ся че­рез ко­лю­чий те­рен, вид­рав­ся по ви­зуб­нях та за­зуб­нях на кру­ту ске­лю й смик­нув кущ квіток. Дрібні камінці та пісок по­си­па­лись йо­му на го­ло­ву та на плечі. Оле­ся ди­ви­лась зни­зу на йо­го ви­со­ку здо­ро­ву пос­тать, кот­ра ніби висіла над ске­лею, до по­ло­ви­ни прик­ри­та зе­ле­ни­ми ку­ща­ми, й ду­ма­ла:

"Ану, чи схо­жий він хоч тро­хи на прин­ца Ібрагіма в "Вол­шеб­ниці"?

Ломачевський обер­нув­ся з ку­щем квіток в ру­ках. Оле­ся вгляділа йо­го блис­кучі очі та пог­ляд, що па­дав на неї звер­ху, вгляділа йо­го ку­ций ніс і смуг­ля­вий вид і зітхну­ла.

"Схожий, але не зовсім! Тільки очі бли­щать, як у прин­ца Ібрагіма", - по­ду­ма­ла Оле­ся й лег­ко зітхну­ла.

Ломачевський вер­нув­ся з квітка­ми в ру­ках, комічно став на тра­ву од­ним коліном і по­дав Олесі по­га­ненькі квітки; на йо­му вся оде­жа бу­ла мок­ра; во­лос­ся на вис­ках поп­ри­ли­па­ло до ли­ця; ли­це аж пашіло. Ло­ма­чевський впав на хо­лод­ний камінь і не міг од­сап­ну­ти. Оле­ся взя­ла квітки, по­ню­ха­ла й ки­ну­ла в во­ду.

- Пхе, як пас­куд­но пах­нуть бур'яном! Це такі квітки, як ви, - ска­за­ла Оле­ся.

Хіба я пах­ну бур'яном? - крик­нув Ло­ма­чевський. - Пот­ри­вай­те, ось я од­ди­шу! Я знов впіймаю вам жа­бу й уки­ну вам у ки­ше­ню.

Олеся крик­ну­ла й ки­ну­лась бігти на го­ру. Ло­ма­чевський пог­нав­ся за нею; во­на вско­чи­ла в альтан­ку, ви­тяг­ла з ки­шені ро­бо­ту, сіла й по­ча­ла ви­ши­ва­ти.

- Ви каз­на-що шиєте; по­киньте оте пас­кудст­во! - ска­зав Ло­ма­чевський, сіда­ючи по­руч з Оле­сею.

- Як-то каз­на-що? По­шию та при­бе­ру­ся, то й пок­ра­щаю.

- Ви й так гарні. Дай­те сю­ди, я вам по­мо­жу, - ска­зав Ло­ма­чевський, вир­вав­ши з Оле­си­них рук ро­бо­ту й ки­нув­ши її в бур'ян.

Олеся хотіла вхо­пи­ти ро­бо­ту й вста­ла. Ло­ма­чевський вхо­пив її за талію й по­чав га­ря­че цілу­ва­ти в що­ку, аж од­ляс­ки йшли на ввесь са­док.

Тим ча­сом Ба­ла­бу­ха, по­ба­ла­кав­ши з ти­та­рем, взяв книж­ку й пішов у са­док, щоб спо­чи­ти в альтанці й по­ле­жа­ти з книж­кою в ру­ках на лавці в хо­лод­ку. Він ба­чив, як Ло­ма­чевський га­няв­ся за Оле­сею, як во­ни вбігли в альтан­ку, по­чув од­ляс­ки га­ря­чих поцілунків і про­жо­гом ки­нув­ся до альтан­ки. Оле­ся й Ло­ма­чевський, по­чув­ши, що хтось ше­ле­пається по доріжці, за­мовк­ли й пе­рес­та­ли пус­ту­ва­ти. Оле­ся мит­тю дос­та­ла з бур'яну комірчик і ки­ну­лась до ро­бо­ти так пильно, не­на­че во­на ха­па­лась скінчи­ти її до­кон­че до ве­чо­ра. Ло­ма­чевський встав і по­дав Ба­ла­бусі ру­ку. Ба­ла­бу­ха ду­же бай­дуж­но привітав­ся до йо­го й сів на лаві. Оле­ся навіть не підве­ла очей од ро­бо­ти.

Всі мов­ча­ли. Ба­ла­бу­ха ку­рив люльку, на­су­пив­ши бро­ви; вся йо­го ду­ша збу­ри­лась до дна, - йо­му хотілось пхну­ти Ло­ма­чевсько­го з скелі в во­ду, але він, зро­ду несміли­вий і делікат­ний, не смів навіть Ло­ма­чевсько­му й сло­ва ска­за­ти в вічі.

- Здається, час вже чай пи­ти, - несміли­во й со­ло­денько про­мо­ви­ла Оле­ся й вста­ла.

За нею повс­та­ва­ли з лав­ки Ба­ла­бу­ха з Ло­ма­чевським. Оле­ся вий­шла з альтан­ки й пішла на го­ру; слідком за нею мовч­ки пішов Ло­ма­чевський, а за ним Ба­ла­бу­ха. Ло­ма­чевський роз­по­чав ве­се­лу роз­мо­ву, не­на­че нічо­го та­ко­го й не тра­пи­лось. Оле­ся усе ду­ма­ла, чи примітив Ба­ла­бу­ха, що во­на жар­ту­ва­ла з Ло­ма­чевським та за­ли­ця­лась до йо­го, чи, мо­же, нічо­го то­го не ба­чив? Прий­шли до­до­му й сіли за чай. Ло­ма­чевський й Оле­ся роз­мов­ля­ли ве­се­ленько, не­на­че між ни­ми нічо­го й не тра­пи­лось.

Балабуха ку­рив люльку й не об­зи­вав­ся ані сло­веч­ком. Оле­ся усе пог­ля­да­ла на йо­го на­суп­лені бро­ви й при­да­ла собі ще більше ве­се­лості, але її ве­селість бу­ла підроб­ле­на, якась черст­ва й навіть чуд­на. Во­на сміялась чуд­ним сміхом, як сміються ак­тор­ки на сцені. Чим далі, тим