Старосвітські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький
Олеся допивала чай і скоса поглядала на Балабуху.
- Чи це ти обламався в дорозі, що серед двора стоїть поламана наточанка? - спитала вона ненатурально високим тоном. Балабуха мовчав і пив чай.
- Титар сказав мені в ганку, що вози з снопами порозпадались по дорозі. Чи то пак правда? - знов спитала Олеся.
Балабуха навіть не глянув і мовчки пив чай.
- Чом це ти не обзиваєшся? Чи ти сердитий, чи що? - вже сердито й натурально спитала Олеся.
Балабуха насипав тютюну в люльку, ліг на канапі й взяв в руки книжку. Але він не читав її, бо й листків не перегортав.
- Чи вже все жито вижали? - спитала більше для своєї проби Олеся. Балабуха буцімто читав і не обзивався.
- Та говори-бо, чого ти мовчиш? - вже крикнула Олеся.
- Біжи спитай в Ломачевського! - не втерпів Балабуха, щоб не обізватись.
- Я й угадала, що так буде. Безталанна я людина з таким чоловіком! - крикнула Олеся.
- Вона думала, що Балабуха не все бачив і не все чув.
- Добра безталанна, що цмокалась з становим на ввесь садок, - одрубав Балабуха.
- Чорзна-що вигадуєш; мабуть, тобі в вухах цмокало. Та то, певно, свиня гарбуз їла: он подивись, плигнула через перелаз в двір.
- Може, свиня й жаби печерувала в Росі, - одрубав Балабуха.
Олеся догадалась, що Балабуха усе бачив з гори з-за кущів; її взяла злість.
- А хоч би й жаби печерувала! Що ж у тому поганого? Покарав мене господь тобою: вмієш за кущами підстерігати, а за возами не підстерігаєш. Он твої вози порозпадались серед базару жидам на смішки. Добрий господар! Доведеться самій ходити коло возів.
- Не будеш ходити коло возів, коли й за твоїм хатнім господарством ходить Килина, - тихо обізвався Балабуха.
- То було тобі брати Онисю, - та б тобі й воли поганяла, й за плугом ходила. Я не в такому домі зросла, не так вихована, як твоя Онися. Безталанна я! Не можна з людьми й говорити.
Олеся впала на стілець і залилась слізьми. Вона плакала; Балабуха ніби читав книжку.
- Кинь книжку, а то я тебе покину! - крикнула Олеся на всю хату.
Балабуха читав та смоктав люльку; на душі в його ніби лежав камінь.
- Кинь книжку та говори, - кажу тобі! Балабуха ніби перегорнув листок, хоч він не міг і слова розібрати.
Олеся скочила з місця, одчинила двері й крикнула:
- Погоничу, запрягай коні!
Але вона згадала, що серед двора стримів тільки дишель з передніми колесами, на которих було б не зовсім догідно їхати; вона вхопила капелюш, накинула на голову перед дзеркалом, натягла рукавички, вхопила в руки зонтик і, не попрощавшись з Балабухою, вибігла надвір. Балабуха навіть не глянув на неї.
Олеся пройшла попід вікнами, вийшла за двір і оглянулась на ганок; вона сподівалась, що Балабуха побіжить за нею слідком, буде її перепрошувати, благати, а Балабуха лежав собі на канапі. Олеся пішла улицею, перейшла Рось через греблю, спинилась, обернулась, - Балабухи не було видно. Вона пішла стежкою понад Россю навпростець, минула монастир, вийшла на луки й знов оглянулась, - нікого не було видно, а вона сподівалась, що Балабуха пошле за нею навздогінці хоч Килину або наймита, але нікогісінько не було видно, тільки одна корова пленталась через греблю.
Олеся посварилась зонтиком до свого дому, которий було видно на горі, й знов пішла тихою ходою понад самою водою. Стежка повилась на гору, де вже було видно Хохітву. Олеся вийшла на гору, сіла на траву й задумалась.
Сонце стояло вже низенько над самим Богуславом. Внизу, по долині, вилася Рось по зелених луках, як синя стрічка по зеленій сукні. З-за Росі тяглися ряди гір, вкритих густим лісом. Далеко проти сонця видно було високий шпиль - горб з монастирем зверху, а під горбом шумів по камінні шум; вода біліла проти сонця, як сніг; бризки в шумі блищали, як бите скло. На взгір'ї видно було Богуслав, засипаний золотим тихим світом сонця. Вона думала про недавню подію, й душа її знов забажала щастя, гарячого щастя, якого вона ще не зазнала, бо ще не любила всім серцем, правдивим, щирим коханням, ще не виявила всієї палкої душі, всього кохання, що затаїлося в її серці глибоко-глибоко, на самому дні.
Олеся зітхнула, глянула на луки, - луки лисніли зеленим килимом проти сонця. На стежці не видно було ні живої душі, - за Олесею ніхто не думав бігти та її просити. Вона обернулась до Хохітви, - над Россю було видно батькову хату й садок. Олеся пішла до батька.
Балабуха все лежав на канапі й думу думав. Вже зайшло сонце, вже й смеркло. В хаті стало поночі. Балабуха сподівавсь, що от-от рипнуть двері, і ввійде Олеся - двері не одчинялись; Олеся не прийшла.
Балабуха догадавсь, що Олеся чкурнула пішки в Хохітву до батька. Він встав, засвітив свічку, одімкнув комоду, витяг здорову книжку в дощаних палятурках, таку завбільшки, як церковна мінея, - то був його діяріуш. В тому діяріуші він записував, по звичаю вчених людей того часу, ще як він був студентом, - то канти, то всякі вірші, то пісні, то латинські фрази, так написані квадратом, що їх можна було читати на всі чотири боки з усіх боків і вгору і вниз - і виходила та сама фраза; то були позаписувані квадрати з цифр так, що на всіх стовпчиках виходило однакове число. Ставши священиком, Балабуха почав записувати туди за погоду, за урожаї хліба й сіна, записував, де проявилась яка чудовна ікона, записував часом свої думки, свої погляди, навіть компонував вірші, хоч і поганенькі, на усякі випадки з свого життя. Балабуха записав рік і число місяця, й записав всі випадки того дня, записав, як він їздив на поле, як розсипались вози й снопи, як наточанка обламалась коло базару. Балабуха обсміяв самого себе як поганого господаря й спинився: річ доходила до Олесі, до випадків в садку. Балабуха терся, м'явся, не смів назвати Олесі й станового на ймення й поклав собі записати ніби історію Дафніса та Хлої. "Сьогодні, в п'ятій годині перед вечором, я підглядів з-за кущів, як Дафніс та Хлоя ловили жабу. Хлоя втікла в альтанку. Дафніс догнав її;